01.04.2012 10:44
для всіх
10626
    
  9 | 16  
 © Каранда Галина

Остап Вишня

Остап Вишня

Сміємося, допоки живі!

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися! І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше "гонорару" мені не треба.
Я — слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!».

Остап Вишня

«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.» – так починає свою автобіографію Остап Вишня. І нам уже смішно. Вимальовується в уяві такий собі веселий чоловічок, душа компанії, що за словом в кишеню не полізе… Хоч насправді доля одного з найвизначніших і найвідоміших українських гумористів дуже трагічна.

Народився Павло Михайлович Губенко на Полтавщині, в Зіньківському повіті, на хуторі Чечва (біля містечка Груні). В сім‘ї було 17 дітей, тож статки родини і дитинство Павла уявити не важко. За його словами, воно пройшло в бур‘янах і коноплях. Та батьки все ж спромоглися вивчити хлопця – початкова двокласна освіта, а потім – Київська військово-фельдшерська школа. Трохи попрацювавши в лікарні, Павло Михайлович екстерном здає екзамени в гімназії і вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, який, проте, не закінчує.

В часи громадянської війни встиг повоювати у війську Центральної Ради і Директорії, за що й був заарештований ЧК. Та це йому якось обійшлося. Працює в газеті, починає публікувати власні твори, спочатку під псевдонімом П. Грунський. Був членом відомих літ. об‘єднань «Плуг» і «Гарт».

В 1921 році в газеті «Сільська правда» вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня. Чому саме так? – ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника.Ще існує такий варіант: "Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»" (О.Слоньовська)

У 1927 році разом з старшим братом Василем Чечвянським, Олександром Довженком. та Василем Блакитним засновують журнал «Червоний перець» ( й досі живий і популярний, тільки слово «червоний» з назви випало!)

Встигає двічі одружитися. Про першу дружину Вишні джерела мовчать, відомо лиш, що це його односельчанка, з якою побрався в юному віці, і від якої мав сина В‘ячеслава. Друга дружина, вже на все життя, – це артистка театру Варвара Олексіївна Маслюченко, в яку закохався, побачивши на сцені в ролі Жанни Д‘Арк. ЇЇ доньку Марію письменник прийняв, як рідну.

Вже тоді Остап дуже багато пише. Фактично він є основоположником такого жанру, як «усмішка» – коротке гумористичне оповідання, писане живою народною мовою. Критики зустрічають творчість Остапа Вишні дуже неоднозначно. Одні називають його гумор низькопробним, «культурою примітивізму», а високу народну популярність пояснюють низькою культурою населення. Інші, як, наприклад Микола Хвильовий, дуже тепло й схвально відгукувалися про його «Усмішки».

Тим не менше, неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською. Бо ж гумор – то таки сила! Газетні “усмішки” Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів: на 1928 рік вийшло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. А для Українського селянства того часу ім‘я Остап Вишня було друге за значимістю після імені Тарас Шевченко! Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують, Причому звинувачення зовсім дике: терористичний замах на Постишева. Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: «Пишіть уже й що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!»… А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»

Сам Вишня теж був у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них, в принципі малоймовірною, розстріляти ж було велено Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За іншою – під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина зажувала й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити в страшних лабетах єжових рукавиць. Та 10 років свого життя втратив в у Чиб`ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі). Дружина письменника, Варвара, як та декабристка, з донькою на руках, кинулася було на заслання за чоловіком, та їй не дозволили поселитися поряд, і, трохи поскитавшись, вона оселяється в Архангельську.

У таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в‘язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, як от « В останні роки населення Сибіру стрімко зростає»…

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника кладуть у лікарню. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свій патронат і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі трішки полегшилося. А потім хтось з чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів, і в 1943 році письменника звільняють. Правда стан його був такий, що відразу по тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її: востаннє бачив десятилітньою дівчинкою, а тепер їй було вже 20… Не менш трагічна зустріч з сином В‘ячеславом. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав шукати його за адресою до Києва. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином… В‘ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів… Возз‘єднана сім‘я переселилася до Києва.

Як плату за своє звільнення Остап Вишня мав писати викривальні фейлетони проти УПА. І він писав їх! Та при цьому умудрявся зробити це так, що вони подобалися і радянській стороні, і самі повстанці сприймали їх як підтримку і пропаганду їхнього опору. Як приклад, дуже відома й популярна «Зенітка».

Взагалі у Вишні з читачами завжди було повне взаєморозуміння. Вони фільтрували ту полову, що була написана для цензури, вихоплюючи зерна іскрометного гумору.

Ось як описує Остапа Вишню Володимир Куліш: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця – пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні – така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька – образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку, то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».

Остап Вишня займає друге після Кобзаря місце за кількістю проданих книг. У іншій державі став би мільярдером. Та хіба б міг він жити деінде? І хіба б могла якась інша культура народити такого генія гумору?! Сила ж його – саме в його народності. «Все життя гумористом ! Господи! Збожеволіти можна від суму!» - писав він.

В Києві Остап Вишня знову очолює своє дітище – «Перець».

Творча спадщина письменника – величезна. Найвідоміші його твори: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські уcмішки», «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня».

Лише у 1955 р.письменник був реабілітований

Помер він 28 вересня 1956 року від серцевого нападу.

Сім‘я письменника, вірна пам‘яті, дуже довго фактично на власному ентузіазмі тримала його квартиру як домашній музей, самі домочадці при цьому тіснилися в двох кімнатах. А в інші ходили екскурсії, там були виставленні особисті речі Остапа. Дуже цікавий експонат – шахи, виліплені письменником із хліба у таборі. Та зрештою навпроти будинку звели торговий центр, і це будівництво пошкодило його фундамент, пішли тріщини… Рідна Україна не захотіла брати на себе утримання музею Остапа Вишні, тому його внучка вимушена була ту квартиру продати…

Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Сміється над собою, - а значить, він має майбутнє!



Лубни, 31.03.2012

Каранда Галина цікавиться

  • Каранда ГалинаМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 28.09.2020 08:18  © ... Закріплений коментар

"ВИ Б МЕНІ ЩЕ ЗҐВАЛТУВАННЯ КЛАРИ ЦЕТКІН ПРИПИСАЛИ!": ВИБУХОВИЙ САРКАЗМ ОСТАПА ВИШНІ – ПРОТИ НКВСjavascript:mctmp(0);

 16.05.2019 08:42  © ... Закріплений коментар

О. Вишня у Лубнах. 
Архівні джерела свідчать: 
"28 серпня 1948р. в кінотеатрі ім. Горького відбувся літературний вечір за участю Остапа Вишні та Андрія Малишка". Ось що розповідав про цю подію наш земляк, письменник-гуморист Петро Лубенський: "Ввечері у приміщенні кінотеатру ім.Горького відбулась творча зустріч Павла Михайловича з лубенцями. Народу набилось стільки, що ще півстільки стояло на вулиці.
Я питаю у гостя:
- Відкрийте секрет ваших виступів. Адже скільки разів я бачив вас на сцені, Ви ні разу не посміхнулися, виступаючи, і не робили ніяких штучок-дрючок руками. А глядачі помирали від сміху!
- Головне, треба спочатку розігріти публіку,- відповів він. 
- Показати, в яку гру ми з нею будемо грати. Змусити її розкутися, зразу ж забути про свої проблеми і включитися в цю катавасію. У вас це не важко, адже недарма говорять, що наша Полтавщина займає перше місце в світі по кількості сміху на душу населення!

ІСТОРІЯ КРІЗЬ ДОЛІ
2016 рік
Ігор Козюра
Валерій Козюра

 13.11.2017 17:08  © ... 

13 листопада - день народження Остапа Вишні

 02.04.2012 17:45  © ... => Тетяна Белімова 

ну, щось середнє між смайликом, що сміється, і смайликом, що думає!) а ще мені тепер оці рядки смішні, що в бесідці висвічуються: Біографія Остапа Вишні | Олександр Новіков  і т. д

 02.04.2012 17:42  Тетяна Белімова => © 

? Піктограми й смайлики - це добре, але боюся, вони занадто багатозначні...

 02.04.2012 17:41  © ... => Тетяна Белімова 

{#}

 02.04.2012 17:40  Тетяна Белімова => © 

Не виправдовуйтесь! Просто покликання у Вас інше!

 02.04.2012 17:39  Тетяна Белімова => © 

Та що Ви, як маленька, їй-Богу! Що мало навколо доброзичливців? Колись я зробила помилку в авторефераті, повірте, не залишилось на кафедрі такої людини, яка б із щиросердною, співчутливою посмішкою мені про це не сказала...
От коли підручник виходить (без помилок), чи методичка із нової дисципліни, цього ніхто ніколи не помічає, бо там все, як слід :)

 02.04.2012 17:38  © ... => Тетяна Белімова 

от саме тому я й пішла не на філфак, а на фізмат!) мороки менше, і результат завжди об"єктивний!)

 02.04.2012 17:36  Тетяна Белімова => © 

Знаю, на жаль. Тепер Ви розумієте, чому нас, філологів, так часто із шахтарями порівнюють? Поки докопаєшся до вугілля істини у прямому й переносному (по архівах та бібліотеках) смислі...

 02.04.2012 17:31  © ... => Тетяна Белімова 

)))а хто, до речі, повідомить?) коли з дуром?:)

 02.04.2012 17:31  © ... => Тетяна Белімова 

))) та ні! я не про те!) я про те, що така праця потребує забагато часу. а ще виявила розбіжності в джерелах, докопувалася, щоб не збрехати ніде ненароком... це ж не віршик - 10 хвилин, і готово...

 02.04.2012 17:27  Тетяна Белімова 

Галю! Я Вашій самокритичності не втомлююсь дивуватися! Ну до чого тут "здуру"? "Ой не хваліть мене! Я того не варта, й праця моя не варта! Це все здуру!"
ПОКИНЬТЕ це раз і назавжди! І не хвилюйтесь, як буде щось "з дуром", Вам відразу повідомлять.

 02.04.2012 17:10  © ... => Тетяна Белімова 

)дякую, та це, мабуть, єдина моя спроба на цій царині, і то лиш тому, що здуру пообіцяла Щасливому!) та ще й дуже доречно ми були згадали про Вишню напередодні Дня сміху!)

 02.04.2012 17:06  Тетяна Белімова 

Галю! Вітаю із чудовим зачином! Як Ви гарно подали біографію свого великого земляка! Отримала справжнє естетичне задоволення, читаючи!
Справді, Остап Вишня один із ... двох відомих і талановитих письменників, які повернулися із страшних радянських концтаборів. Другим був Борис Антоненко-Давидович. Багато чула різних думок з приводу того, як це їм вдалося. І на мій погляд, справа у медичній освіті (обидва були фельдшери). На півночі, у тяжких табірних умовах, кожен медпрацівник був на вагу золота. Саме керівництво ховало таких від розстрілів, тому що прекрасно розуміло - без лікаря не вижити вже їм і їхнім родинам... Отака сумна правда.

 01.04.2012 16:12  © ... => Суворий 

)))довгенький коментар. Усмішка мала 2 варіанти. дещо вставлено спеціально для цензури.

 01.04.2012 16:08  Суворий 

Зенітка


Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.


— Як діла, дідусю? Драстуйте!


— Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці, — гут!


— І по-німецькому, дідусю, навчились?


— Атож. У соприкосновенії з ворогом був — от і навчився.


— І довго, дідусю, соприкасалися?


— Та не так щоб дуже й довго, а проте й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали, й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав, і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.


Розказати, кажете? Ну, слухайте.


... Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах... Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.


Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник — за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві у мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую — хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три!


Як заверещать вони там, як закричать:


— Вас іст дас?


А Нужник:


— О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!


Ага, думаю, сукини ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.


— Скільки ж вам, діду, літ?


— Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.


— І ото ви не побоялись — один на трьох?


— Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було, вдвох... та куди там!


Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:


— Свириде!


Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, воюватися доводилось мало не щодня.


Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!


— Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!


Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:


— Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?


А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! вона за рогача — і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт.


Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.


Кум і каже:


— Як знаєш, — каже, — Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.


— Дивись, — кажу, — куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.


— Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?


Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!


А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:


— Сидиш? — каже.


— Сидю! — кажу.


— Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!


— Кинь, — кажу, — рогача, тоді вийду!


Бойова була покійниця!


Було з нею і стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.


А вона:


— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!


Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.


Кум і льотчик кріпкий був. Ас!


Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили — хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...


Коли це знову як бахне:


— Знову за люльки!


Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі...


— Живий, слава богу! — кум каже.


А Лукерка:


— Був би, — каже, — він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, — угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики!


А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?


Після такої практики?! Таке й вигадаєте!


— А що тепер поробляєте, дідусю?


— Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після фашистської погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!


І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата...
1944 

 01.04.2012 15:30  © ... => Сашко Новік 

)))будь-ласка! радий постаратися!)

 01.04.2012 13:06  Сашко Новік => © 

дуже вдячна тобі Сашо, що виконав за мене замовлення. дуже цікава і пізнавальна біографія. плюсую