Григорій Косинка. "Мент" життя
Ми тебе шукаєм по росинці
В Щербанівці, серед тополин,
І виходить мати у косинці
Виглядає, чи не прийде син.
Не приймав ти підлості нітрохи,
Прогримів, немов весняний грім,
І стоїть замучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.
Андрій Малишко
Григорій Михайлович Стрілець (Косинка) народився 29 листопада 1899 року у с. Шербанівка Обухівського району Київської області. Його багатодітна родина була бідною, хоча й походила із славного, колись заможного чумацького роду. Батьки були писемними і, як це, згідно з історичними даними, було заведено в Україні, з усіх сил намагалися вивчити своїх дітей. У хаті, за спогадами письменника, завжди читалися книги. Звичайно, улюбленою книгою був «Кобзар», але був він чи не єдиним українським виданням у домашній бібліотеці: батько переважно купував те, що було доступним – невисокої художньої якості «приключенческие книжки для народа» ще й російською мовою (такий стан речей у тогочасному українському суспільстві був наслідком політики Російської імперії, запроваджених нею каральних заходів – Емського циркуляра, Валуєвського наказу, загалом ксенофобського ставлення до культур народів, які перебували у колоніальній залежності). І от одного разу батько приніс книжку написану «мужицькою» мовою і про мужиків: «Приніс батьку дивну книжку – "Конотопська відьма" Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора - Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто Квітка...". Так письменник описав пізніше свої дитячі враження від ознайомлення із першим у його житті прозовим твором української літератури. Квітчина «Конотопська відьма» дуже вплинула на малого Гриця, на його світогляд. Пізніше, коли сам він уже став на письменницьку стезю, то обрав собі за літературний псевдонім народну назву квіток "червоних косинців", з одного боку, можливо, вказуючи на свою належність до українського прозового дискурсу за аналогією до Григорія КВІТКИ-Основ’яненка, з іншого, підкреслюючи через просту красу непримітної польової квітки своє не-панське походження.
Хлопчик ріс здібним, але родина не мала можливості вчити його. А вчитися, ой, як хотілося! І тому у 1914 році п’ятнадцятирічний хлопець, здобувши дома початкову освіту, їде до Києва «шукати долі». Вдень чистить взуття, працює кур’єром, а після робочого дня відвідує вечірній курс гімназії. За деякими даними, під час громадянської війни Григорій Косинка бере участь у військових діях на боці отамана Зеленого. Цей факт письменник із зрозумілих причин пізніше приховував. Скоріше за все, він таки дійсно був учасником визвольних змагань (багато його творів мають революційні мотиви, в яких вчувається досвід очевидця), і то не на боці червоних, бо, у такому разі, цю деталь своєї біографії не замовчував, а вказував би у автобіографіях і спогадах. На початку двадцятих років письменник вчиться в ІНО (Інституті народної освіти, так у той час називали Київський університет, бо нова Радянська імперія вважала, що університети можуть бути лише у Москві, у крайньому випадку, в Ленінграді).Тоді ж Григорій Косинка приходить як автор в українську літературу і відразу заявляє про себе як про самобутнього, талановитого прозаїка. У 1919 року виходить перша новела "На буряки" на сторінках газети "Боротьба": ця новела – одна з перших – не мала ознак початківства, була схвально оцінена критикою. Це було своєрідним бойовим хрещенням, і з цього моменту розпочинається письменницька діяльність Григорія Косинки. Написання художніх творів він успішно суміщав із роботою в редакціях різних популярних періодичних видань, пізніше був директором Харківського і Київського радіокомітетів.
Бути письменником у двадцятих роках ХХ ст. значило бути активним учасником літературного життя: приєднатися до вже існуючого літературного угруповання, або створити своє, ствердити свою мистецьку позицію власним підписом під творчим маніфестом. У ті буремні роки народжується майбутнє гасло радянського мистецтва загалом, і літератури зокрема: мистецтво – це не приватна справа кожного, а колективний захід; творчий індивід повинен своє особисте підпорядкувати загальному, визначеному на літературних, партійних і т.д. зборах. Григорій Косинка стає таким активним учасником літературного життя в Україні. Із 1920 року – член літературно-мистецької групи "Гроно", куди, крім нього, входили П.Филипович, Дмитро Загул, Ґео Шкурупій, худ. Гр.Нарбут. В однойменному альманасі "Гроно" письменник опублікував три свої твори – "Мент", "Під брамою собору", "За земельку". Після розпаду цієї групи став членом літературної організації "Ланка", серед інших учасників якої були В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Тодось Осьмачка, Марія Галич. Із 1926 року після самоліквідації "Ланки" й утворення "Марсу" («Майстерні революційного слова», в якій залишився склад попередньої «Ланки») – член цієї організації. Про всі ці організації можна сказати, використовуючи тодішню термінологію, що вони були об’єднаннями так званих «попутників»: тоді як радянський народ на чолі з партією рухались у світле комуністичне майбутнє, письменники – «попутники» просто рухалися за інерцією з усіма, тому що їм було «по путі», а насправді не підтримували й не відображали на сторінках своїх творів «лінію партії». Дійсно, і Григорій Косинка, і Є. Плужник, і В. Підмогильний, і Б. Антоненко-Давидович були далекими у своїй творчості від політичної заангажованості, намагались зображати дійсність, керуючись законами реалізму, а не соцреалізму, який, на щастя, ще не був панівним способом і методом відображення життя. Більше того, деякі з них навіть робили критичні й сатиричні замальовки з нового радянського режиму: «У 1923 році в журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) поряд із творами Тодося Осьмачки, В. Підмогильного з`являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Григорія Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В.Винниченко, який на той час перебував за кордоном. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв`язках із ворожою до радянської влади еміграцією» //(Косинка Г. М. Вибрані твори /Упоряд. текстів, передм. І. М. Андрусяка. — Х.: Ранок, 2003. — С.23).
Загалом Григорій Косинка – видна постать у тогочасному культурно-мистецькому житті України. Він був нерідким учасником літературних вечорів і дискусій, які влаштовувались періодично як відкриті публічні заходи. Письменниця Докія Гуменна в своєму автобіографічному романі «Дар Евдотеї» згадує, що Григорія Косинку досить часто на таких літературних вечорах просили щось прочитати зі свого, і він заворожував всіх, бо писав і читав власні твори, як бог!
За життя письменника його твори регулярно видавались: у 1922 році виходить перша збірка новел "На золотих богів", далі прозові збірки "В житах" (1926), "Політика» (1927), "Вибрані оповідання" (1928, 1929).
Григорій Косинка один із небагатьох українських прозаїків – майстрів новели, чиє ім`я можна поставити в один ряд із іменами таких майстрів цього жанру, як В.Стефаник, з яким багато років листувався, і чия творча манера вплинула на формування його оригінального творчого методу, а також М.Коцюбинський.
Починаючи розмову безпосередню про художню творчість автора «Політика», хотілося б передусім звернути увагу не на те, про що писав, а як він це робив. Григорія Косинку небезпідставно називають малярем у прозі: його творча манера являє собою концентроване поєднання звукового, зорового і вербального (метафоричного) образу. Для його письма характерно за допомогою скупих суб`єктивних характеристик, обмеженої кількості слів створити цілісну картину, гранично виразну та емоційну. Ця унікальна здатність поєднувати зорові враження, звуки довкілля, мистецькі і природні, народнопісенні образи і літературні ремінісценції формує неповторну семантику творів письменника, засвідчує його здатність одухотвореного, творчого сприйняття буденності, її переродження, переосмислення. Вже перша новела Григорія Косинки "На буряки" засвідчує неабияку майстерність у створенні такого складеного із декількох типів вражень образу:
«Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні, і тільки чути голосну пісню полільниць та іноді хапливе: "Рушай!"
Все змішується - пісок холодний під ногами, пісня...
Ой горе нам, молодим,
З цим прикажчиком дурним,
Гей, гей! Ох-хо-хо!
З цим прикажчиком дурним
- весело затяглії дівчата» // «На буряки»
У творах Григорія Косинки нерозривним є зображення душевних станів героїв, колізій оповіді з описом природи. І сама природа нерідко стає ніби живим учасником описуваного. Особливу увагу письменника привертає небесна сфера – зірки, місяць, сонце. Раз у раз постають мальовничо зображені заходи і сходи сонця, нічне, усипане зорями небо:
«Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору...
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалило мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.
І довго це біліла срібляста смуга під колесами пароходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле іскрами в зоряне небо..."// "Вечірні тіні".
Як писав свого часу сучасник і побратим Григорія Косинки – Б.Антоненко-Давидович: "Однією з властивостей Косинчиної творчості було певне послідовне самообмеження, коли письменник ніби сам себе прирік усе життя триматися селянської тематичної царини й ніколи не виходити за її межі. Ставши ще в студентські роки городянином, давно вже оббувши у місті і призвичаївшись до нього, Косинка, проте, лишився селянином у творчості. Не тільки в тематичному доборі, а й у метафорах, епітетах, порівняннях". Слова Антоненко-Давидовича, з огляду на творче надбання Косинки, звучать як аксіома, як правило, з якого, як і з усякого правила, трапляються винятки (наприклад, новели на теми міста "Під брамою собору", "Троєкутний бій"). Тематика більшості творів письменника – цілісний проблемний комплекс пореволюційного українського села, і, в першу чергу, це громадянська (як тоді казали, горожанська) війна, дилема суспільної орієнтації селян, виникнення стихійного опору в їх середовищі як білим "золотопогонщикам", так і червоним комунам. Бо й ті, й ті – зайди, далекі, нещирі, байдужі до дійсних проблем села ("Сходка", "На золотих богів", "Десять", "Гармонія"). Письменник, наскільки це можливо, намагається об`єктивно зобразити події, взяті ним як життєвий матеріал для художньої оповіді. Явної симпатії, допоки це було дозволено, він не виявляє нікому (що дало пізніше підстави радянським «критикам» наділити його абсолютно несправедливими прізвиськами – "співцем куркульства", "попутником"). Унаслідок таких гонінь і бажаючи «виправитися», письменник пише декілька творів з «правильним» ідеологічним підтекстом, найяскравішим з яких є "Гармонія", хоча навіть у цьому ідейно заангажованому творі простежується прагнення автора не виправдати, не возвеличити нову більшовицьку владу, а спонукати читача до роздумів зображеним. Першочерговим завданням для Григорія Косинки, як і для багатьох його сучасників – П. Тичини, Є. Плужника, Д. Фальківського, було осудити кровопролиття, відвернути трагедію загальнонаціонального масштабу, загалом пробудити в людях людське. У створеній письменником художній реальності, яка була відображенням недавніх подій в Україні, жахливою правдою постає факт втрати людиною гуманістичних цінностей: вона зважується і здійснює надзвичайно жорстокі вчинки і навіть вбивства. Війна як граничний, крайній стан, переломний момент, пробудила в індивідумі невідомі навіть йому самому архаїчні пласти, – жагу й жадоба до насилля, – звірячий непереборний інстинкт. Не замислюючись, на Святвечір вбивають рідні Мар`яни її чоловіка – Мусія Політику – за реквізовані ним воли і землі ("Політика"), заможний селянин Кирило Смолярчук прагне "насипати проса в живіт" братам Василю і Гришці Гандзюками за вкрадену копу ("Гармонія"), штабс-капітан Мічугін "на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав і посік шаблею обох червоноармійців`` ("Гармонія "). Ця здатність у межах однієї-двох сторінок оповіді виписати трагедію маленької людини на тлі буремної епохи виглядає найбільш очевидним зв’язком із творчою манерою В.Стефаника, з його експресіоністичною скорботою за втраченими людством гуманістичними цінностями.
У змалюванні ворогуючих сил, які боролися за владу в Україні протягом 1918-1922 років, неявна симпатія автора не на боці «червоних». Теж саме можна зауважити і стосовно «білих»: Григорій Косинка зображає ганебні картини великоруського шовінізму – антисемітську пропаганду ("Троєкутний бій"), виводить образи ґвалтівників і грабіжників у золотих погонах, із царськими нашивками ("Гармонія"), загалом акцентує на ментальному небажанні колишніх царських «офіцерів» розуміти і шанувати представників інших націй, зокрема, української:
Поручик гвардії байдуже слухав Грищине варнякання... Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: "Какие дикари живут в России... " -подумав поручик. // "Гармонія".
У новелі "Фавст" Григорій Косинка все ж видає свої симпатії до національно-визвольного руху, які раніше неявно прочитувались у змальованих письменником образах "бандитів" – представників стихійно утворених загонів самооборони проти експансії зайд, білих і червоних. Загалом автор, якому, мабуть, болить поразка української державності, шукає відповіді на питання, чому ж його нація не перемогла, не здобула незалежність. У створеній новелістом художній реальності міститься одна з можливих відповідей – це низька національна свідомість українців, більша частина яких взагалі не ідентифікують себе із Україною, навіть не уявляє, що це таке:
З іронією запитує Мічугін:
- Как фамилия, какой нации?
- Гандзюк, - серйозно відповідає Василь. Він на хвилину замислюється; важко йому, видно, відповісти на друге запитання - не гаразд розуміє він, що воно визначає нація? Справді якої він нації?
Хотів просто сказати офіцерові: "Пиївський... " Але вирішив чомусь, що це буде не так. Тоді тихо додав:
- А нації - православний.// «Гармонія».
Виникає у творчості письменника й проблема пристосуванства у новій більшовицькій владі, коли «керуючими» стали далекі від партії та її ідей спритники. Якщо, скажімо, письменник Микола Хвильовий зображає цю проблему зсередини – як один із «правовірних», істинний представник комунізму, якого страшить такий стан речей в його партії, то безпартійний Григорій Косинка змальовує це явище зі сторони, без жодних симпатій і ретушування. У його творах ми бачимо, що прийшли до влади і «пожинають» здобутками революції не просто міщани (не просто «харі непереможеного хама»), а бандити, ті хто вчора, користуючись безвладдям, грабували, ґвалтували, вбивали – сьогодні стали головами сільрад, виступають з промовами і починають писати доноси на ідейних, тобто справжніх комуністів. Так, зокрема, діє головний герой новели «Анкета» із промовистим прізвищем Собачка (прізвищем – вивіскою):
... На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:
- Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п `є та матір б’є...// "Анкета"
Близькою є для письменника тема порухів людської душі: від здатності кохати ("Місячний сміх"), до здатності усвідомити себе людиною, чи навпаки зректися якоїсь частини себе заради самозбереження, перебуваючи у владі цього непереможного інстинкту ("Десять", "Циркуль").
Образна система творів Григорія Косинки переважно будується навколо пересічних селян. Герої його новел - це малописемні сільські хлопці, яким притаманне прагнення до знань, до кращого життя; вони не бажають повторити гірку долю своїх упосліджених батьків. Також типовими персонажами є образи учасників громадянської війни – білих, зелених, червоних, жовто-блакитних. Письменник, вірний принципу об’єктивного зображення дійсності, не ідеалізує червоних, які вийшли з простих селян – вони такі ж, як і всі – живі люди з вадами («Десять»). Без пієтету до «благородного» походження зображає білих – великороських шовіністів, які давно вже втратили надію на перемогу, як, власне, і «честь мундира».
Новелістика Григорій Косинка не має рис ані тематичного, ані формального новаторства. Творець «Політики» майстерно розвиває манеру письма авторів раннього українського модернізму – В.Стефаника, М.Коцюбинського. Для його творів характерним є збереження чіткого композиційного устрою (експозиція – знайомство з героями і обставинами оповіді, зав`язка – конфлікт, досить часто соціально зумовлений, кульмінація – найбільш напружений момент оповіді, розв`язка – фінальний акорд твору) – "В хаті Штурми", "Десять", "Анкета", "Політика", "Циркуль", "Гармонія". Зрідка зустрічаються і безсюжетні твори з численними смисловими лакунами (розривами), де авторська думка поступається місцем роздумам самого читача над твором – "Троєкутний бій", "Перед світом", "Заквітчаний сон". Характерними для новел і оповідань Григорія Косинки є риси нового українського прозописьма:
- розмитість хронотопу (невизначеність часопростору);
- уривчастість оповіді, кінематографічність (швидка зміна подій, ракурсів);
- ретроспективність (перескакування оповіді з тут – і – зараз у далеке чи нещодавнє минуле);
- максимально наближений до живого діалог;
- посилена увага до зорового, слухового образу;
- схематизація портрету і пейзажу, свідоме опускання увиразнюючих, конкретних деталей (відхід від натуралістичної фотографічності).
До індивідуальних рис творчості Григорія Косинки можемо віднести автобіографізм – "На буряки" (підзаголовок – "Згадка з дитячих літ"), "Під брамою собору" (мав помешкання на території Софійського собору), "Мент" – образок з "канцелярського болота" – служба в земській управі.
Стиль прози Григорія Косинки можна визначити як органічне поєднання "елементів імпресіонізму, експресіонізму, революційного романтизму" (О.Хоменко).
Доля письменника, як і багатьох інших представників Розстріляного відродження, склалася трагічно. 4 листопада 1934 він був заарештований. Ось як про це згадує його дружина:
« Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора на 5 листопада попросила Григорія, щоб прочитав його, може щось виправить. Він же мені у відповідь:
— А, Тамара! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?
Я погодилася. Завтра, то й завтра.
Не прочитав Григорій мого слова... Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я бачила його... Останні слова закарбувалися у серці й звучать мені всі роки мого самотнього життя...[7]// Косинка Г. М. Вибрані твори [Текст] : художня література / Г. Косинка; Вступ. слово П. П. Кононенка; Упоряд. та передм. О. А. Хоменка. - Київ : ЛДЛ, 2002. - 192 с. - с. 12.
Григорія Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії та Радянської влади. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти». Вирок було виконано 15 грудня 1934 року в Києві, у Лук’янівському СІЗО .
18 грудня газети повідомили про страту Григорія Косинки. Наприкінці грудня 1934 року на квартирі М. Рильського зібралися письменники, аби вшанувати пам`ять знищеного Косинки. Після цього, аж до часів «хрущовської відлиги», про Косинку не згадували.
Письменника було реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається:
« Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года.
Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно".
