290 років з дня народження Григорія Сковороди
з рубрики / циклу «біографії»
Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку.
Дослідники відшукали архівні матеріали, що малюють нам соціальний стан його родини. У козацькому переписі Чорнуської сотні Лубенського полку за 1745 рік записано: "двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих". Батька тут же названо не поважним ім`ям Сава, а зневажливим "Савка", що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків.
Козацький стан усе ж давав особисту волю і формував у майбутнього філософа психологію вільної людини.
Питанням честі вважали козаки освіту для своїх дітей. Ця традиція та виняткові здібності малого Григорія до навчання спонукали батьків віддати сина в науку до дяка, а від дяка - до Чорнуської церковнопарафіяльної школи.
Після закінчення в 1734 році сільської початкової школи він вступив до Києво-Могилянську Академії.
Маючи прекрасний голос він був відібраний і зарахований співаком придворної хорової капели в Санкт-Петербурзі. Однак, після декількох років роботи в капелі, Сковорода повертається до академії і продовжує вивчення філософії. Він багато подорожує, відвідує Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, знайомиться в Німеччині з творами філософів-містиків і пієтистів, що зіграло величезну роль у формуванні його майбутніх філософських поглядів.
У 1750 році Г. Сковорода повертається до Києва і викладає поетику в Переяславському колегіумі. В 1759 році він переїздить на Слобожанщину і викладає в Харківському колегіумі поетику, етику, синтаксиму і грецьку мову. Тут він подружився з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським, який став пізніше першим біографом Г. Сковороди і автором книги «Життя Григорія Сковороди».
Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м`яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!"
Після звільнення в 1769 році з Харківського колегіуму Г. Сковорода до своєї смерті вів життя мандрівника-філософа. Це був найбільш плідний період його творчості. Відвідуючи села і міста, хутори і станиці Лівобережної України, Приазов`я, Воронезької, Курської, Орловської губерній, Слобожанщини, він змальовував історію, вивчав життя свого народу і намагався обгрунтувати його у своїх численних працях. У цей час він завершує свою знамениту збірку «Сад божественних пісень» і пише свої основні філософські трактати, діалоги та притчі.
Г. Сковорода був одним з перших українських поетів, засновником пейзажної лірики. Його пісні «Весна будь-яка, ах прийшла», «Ой, поля, поля зелені» та «Ой, ти пташка желтобокая» і по сьогоднішній день не втратили свого естетичного значення.
Твори Григорія Сковороди актуальні й у наш час. Наприклад, його вірш, що став ледь не народною піснею, «Всякому городу нрав і права» можна сміливо інтерпретувати на наше сьогодення. Особисто я не можу з точки зору сучасного читача заперечити жоден рядочок. Вчитайтеся:
Всякому городу нрав і права,
Всяка імієт свой ум голова,
Всякому серцю своя єсть любов,
Всякому горлу свой єсть вкус каков.
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не йдет с ума.
Петр для чинов угли панскії трет,
Федька купец при аршині все лжет.
Тот строїт дом свой на новий манір,
Тот все в процентах: пожалуй, повір!
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не йдет с ума.
Тот непрестанно стягаєт грунта,
Сей іностранни заводит скота.
Ті форміруют на ловлю собак,
Сих шумить дом од гостей, как кабак,
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не йдет с ума.
Строіт на свой тон юриста права,
С диспут студента тріщить голова,
Тих безпокоїт Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур.
А мні одна только в світі дума,
Как би умерти мні не без ума.
Тот панегірик сплітаєт со лжей,
Лікар в подряд ставит мертвих людей,
Сей образи жирових чтет тузов,
Степка біжит, как на свадьбу, в позов.
Смерте страшна! замашная косо!
Ти не щадиш і царських волосов,
Ти не глядиш, гді мужик, а гді цар —
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на єя плюєт острую сталь?
Тот, чия совість, как чистий хрусталь.
1760-ті роки
Один із сучасників філософа так малює його образ: "Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла, - але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих, особливо, слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний".
Коли Григорій Савич відчув, що вже годі топтати ряст, востаннє пішов він у далеку мандрівку до свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому заповів усі свої рукописи. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку дідича А. І. Ковалівського. 72-річний філософ помер тут 29 жовтня 1794 року.
Через 20 років прах його було перенесено в сад, до пам`ятника господарям маєтку. Там і нині зберігається його могила з написом на камені: "Світ ловив мене, та не спіймав".
3.12.12
