Скандинавські сказання
частина II - 7з рубрики / циклу «Свєтланов»
СВАРКА КОРОЛЕВ.
Того ж дня, біля полудня, Брюнгільд покинула свій замок на горі Хіндарфьялль і в супроводі Гуннара та його супутників відправились до королівства Гьюкінгів.
Молодий король сяяв від щастя. Він їхав поряд з дружиною, милуючись її надзвичайною красою і не помічаючи, що ні вона, ні Сігурд з Готтормом не розділяють його веселості. Ледве побачивши Вельсунга, який вже знову прийняв свій колишній вигляд, Брюнгільд змінилася в собі і потім всю дорогу була похмурою. Її наморщений лоб і зсунуті брови видавали таємні думи, а її сміх був нещирим і сумним. Сігурд мовчав і намагався триматися подалі від подружжя. Перед його очами час від часу вставала висока гора, блискучий, складений зі щитів намет на її вершині, а поряд з ним дівчина з розпущеним каштановим волоссям, що нагадувала йому, щоб він не забув про свою клятву.
«Сон це чи дійсність?» - думав він. – Чи бачив я її раніше, а якщо бачив, то як міг забути?»
Готторм спідтишка слідкував за Вельсунгом і, здавалося, читав його думки.
- Мабуть, чарівний напій моєї матері поволі втрачає свою силу, - шепотів зведений брат короля, і на його похмурому, некрасивому обличчі з’явилась ледь помітна зла посмішка. – Подивимось, що буде далі.
Веселість Гуннара зростала з кожним днем, в міру того як їхня мандрівка підходила до кінця, але його повернення до замку було зовсім не таким радісним, як він того очікував. Увійшовши в дім свого чоловіка, Брюнгільд, холодно привітавши Хьогні, різким рухом, майже з ненавистю відсторонилась від Гудрун, яка намагалася обійняти невістку, і, не сказавши їй ні слова, мовчки пройшла до своїх покоїв.
- Дивна у тебе дружина, Гуннар, - здивовано зауважив Хьогні. – Правда, вона дуже красива, але мені здається, що у неї зле серце.
- Нічого, - трохи зніяковівши, відповідав король, стараючись не дивитися в повні сліз очі сестри. – Вона до нас ще не звикла. Через декілька днів все буде інакше.
Але минали дні і тижні, а нічого не змінювалось. Брюнгільд намагалася якомога рідше зустрічатися з Гудрун, а якщо та починала до неї говорити, відповідала холодно, навіть вороже. Не розуміючи причини цієї ненависті, молода жінко часто плакала, і її горе ще підсилювалося від зміни, що сталася з Сігурдом. Він майже не розмовляв з дружиною і цілими днями не бував вдома, то йдучи зранку на полювання, то навіщаючи кого-небудь із сусідів. Андваранаут, що лежав у нього за пазухою палив йому груди. Тепер він вже не мав сумніву, що сам подарував його бувшій валькірії, хоча пам’ять його все ще була затьмареною і він не розумів, коли і як це сталося. Нарешті, щоб не думати більше про рокове кільце, він віддав його Гудрун, розказавши їй, як отримав його під виглядом Гуннара, але приховавши, що воно раніше належало йому.
«Чи не підозрює бува Брюнгільд, що її обдурили?» - подумала Гудрун, вислухавши розповідь Вельсунга. – Можливо, тому вона мене ненавидить? Але ж мій брат гарного роду, молодий, красивий і хоробрий, і вона повинна бути щасливою, що стала його дружиною!»
І вона вирішила при першій же нагоді ще раз заговорити зі своєю невісткою і спробувати з нею подружитися.
Через декілька днів після цієї розмови з Данії прискакав гонець, який привіз Вельсунгу сумну звістку. Передчуття Хьордіс її не обдурило: вона померла, так і не дочекавшись повернення сина. Тяжке горе заставило Сігурда забути на деякий час прекрасну валькірію, і він поспішно виїхав до Хьяльпрека, щоб справити у нього поминки по матері.
Він був відсутнім вже більше місяця, коли одного разу, гуляючи біля ріки, Гудрун помітила через кущі Брюнгільд, що купалася. «Ось той випадок, якого я очікувала: тепер мені вдасться поговорити з нею!» - сказала вона собі і, швидко роздягнувшись, кинулась у воду.
Однак все сталося не так, як вона думала. Помітивши її, бувша валькірія швидко відійшла на декілька кроків вбік і вигукнула, гнівно виблискуючи очима:
- Не смій підпливати до мене близько, я не хочу, щоб вода, яка омиває твоє тіло, торкалася і мене! Я королева, а ти дружина бувшого полоненого данського короля, а нині – слуги мого чоловіка!
- Переможець дракона Фафніра не має потреби в короні, - заперечила Гудрун, гордо піднімаючи свою біляву голову. – Сігурд ніколи не був і не буде нічиїм слугою. Королі пишаються його дружбою, і серед них немає нікого, хто був би хоробрішим і багатшим за мого чоловіка.
- Так, я вже чула, що він убив якогось дракона і захопив його скарби, - презирливо посміхнулася Брюнгільд. – Але все ж таки не він. а мій чоловік – король цієї країни, не він, а мій чоловік – найхоробріший на світі, тому що не Сігурд, а Гуннар пройшов крізь полум’я, щоб отримати мене в дружини!
- Не Сігурд, а Гуннар пройшов крізь полум’я? – повторила Гудрун. – так, значить, ти нічого не знаєш?
- Так, так, не Сігурд, а Гуннар! – майже закричала Брюнгільд. – Твій Сігурд жалюгідний боягуз в порівнянні з моїм чоловіком, і ти не гідна навіть стояти поряд зі мною, дружиною такого героя!
Кров ударила в голову Гудрун. Вже не усвідомлюючи, що робить, вона зробила крок вперед і піднесла до обличчя бувшої валькірії свою руку, на якій яскраво сяяв Андваранаут.
- А це кільце ти теж дала Гуннару? – спитала вона тремтячим від хвилювання голосом. – Так поясни ж, як воно попало до мене. Чи не думаєш ти, що мені його подарував мій брат?
Брюнгільд похитнулася і схопилась рукою за серце.
- Звідкіля воно у тебе? – ледве чутно проговорила вона.
- Я отримала його від того, хто пройшов крізь вогняну стіну, від мого чоловіка Сігурда! – з погордою сказала Гудрун, заспокоюючись при погляді на хвилювання невістки.
- Ти брешеш! – знову закричала та. – Ти брешеш!
- Я брешу? – розсміялася Гудрун. – І це говориш ти, мудра валькірія? Та хіба Грані пішов би під ким-небудь іншим, окрім свого хазяїна? Хіба ти сама не зуміла відрізнити голубих очей Сігурда від сірих очей мого брата?
Але Брюнгільд її вже не слухала. Розбризкуючи навкруги воду, вона стрімко вискочила на берег і, підхопивши на ходу своє плаття, не оглядаючись, побігла до замку.
« Чи не сказала я чого-небудь зайвого? – подумала Гудрун залишившись одна. – Але ж Брюнгільда сама винувата: для чого вона мене образила?»
Схвильована та засмучена своєю розмовою з невісткою, вона ще довго купалась, а потім гуляла по околицях замку і повернулася додому ближче до ночі. Тут її очікував стривожений Гуннар.
- З Брюнгільд щось сталося, - сказав він. – Вона не виходить зі своєї спальні, не їсть, не п’є і весь час мовчить. Чи не зачарував її хто-небудь?
Гудрун опустила очі: їй не хотілося розповідати про їхню сварку.
- Я нічого не знаю, брат, - тихо і сумно відповіла вона і поспішила піти до себе.
Всі наступні дні Брюнгільд не виходила ні до сніданку, ні до обіду, ні до вечері.
Забившись у куток і дивлячись очима в стіну, вона, наче окам’яніла, не рухалась з місця і не відповідала, коли її про що-небудь питали. Гуннар був у відчаї.
- Піди до неї, Хьогні, - умовляв він брата. – Можливо, тобі вона пояснить, що з нею сталося.
Хьогні з незадоволеним виглядом пішов до бувшої валькірії і невдовзі повернувся назад.
- Краще залиш її у спокої, Гуннар, - сердито пробурчав він. – По-моєму, вона просто вередує. Ще день, два – і все піде, як і раніше.
Король недовірливо похитав головою, а Гудрун, що стяла поряд і яка відчувала свою провину перед невісткою, хоча і не розуміла її горя, нерішуче запропонувала:
- Дай я сама поговорю з нею, Гуннар. Мені здається, що це не чаклунство і не простий каприз.
Боязко увійшовши до спальні і побачивши її запалені від безсонних ночей червоні віки і блідо-матове, як у покійниці, обличчя, Гудрун не на жарт налякалась.
- Брюнгільд, Брюнгільд, - покликала вона. – Це я, Гудрун, прийшла побачитись з тобою. Скажи мені, чим ти так засмучена?
Темно-сині очі валькірії залишалися нерухомими та неживими. Здавалось, вона нічого більше не бачила і не чула.
- Брюнгільд! – не витримавши, заплакала Гудрун. – Заспокойся, Гуннар любить тебе більш за все на світі і своєю хоробрістю не поступається Сігурду. Він не пройшов через вогонь тільки тому, що Грані його не послухався.
І, кинувшись на коліна перед невісткою, вона обійняла її руками за талію.
Брюнгільд не ворухнулася, навіть не зробила спробу вирватись, і на мить Гудрун здалося, що вона обіймає труп.
- О боги, що я наробила! – у відчаї скрикнула вона, вибігаючи зі спальні.
Часом пізніше, незадовго до заходу сонця, до замку прискакав Сігурд. Він повернувся ще більш похмурим, чим від’їжджав, і без звичного тепла відповів на обійми дружини, але Гудрун приписала це його суму за матір’ю.
- Ах, Сігурд, якби ти тільки знав, що я наробила! – щиросердно зізналась вона. – Я показала Брюнгільд Андваранаута, і тепер вона ось вже який день не їсть, не п’є, не спить і, того і дивись, розпрощається з життям.
Богатир здригнувся.
- Як же ти могла відкрити їй нашу таємницю? – вигукнув він. – Чи знаєш ти, що тепер вона зненавидить мене, як найлютішого ворога, і ми повинні будемо негайно від’їхати із замку твого брата!
- Але чому ж, Сігурд? – не зрозуміла Гудрун. – За що їй тобі ненавидіти? Хіба Гуннар такий поганий? Чи не краще тобі поговорити з Брюнгільд і попросити у неї прощення?
- Мені з Брюнгільд? – повільно промовив Вельсунг. – Ні, вона…
Він не встиг і договорити, так як в цю мить в дверях з’явилися Гуннар і Готторм, якого теж вже цілий тиждень не було в замку.
- Пробач мені, Сігурд, - звернувся до свого друга старший Гьюкінг, - але мій зведений брат запевняє, що Брюнгільд зачарована і що тільки ти один можеш звільнити її від цих чар.
- Так, це так, - підтвердив Готторм, з лукавою посмішкою поглядаючи то на короля, то на богатиря. – Поговори з нею. син Сігмунда, і їй зразу стане краще.
- Допоможи їй, Сігурд! - Попросила його і Гудрун, пестячись до чоловіка.
Вельсунг з хвилину повагався, а потім випрямився і рішуче труснув головою
- Добре, якщо ви всі цього хочете, я піду до неї, - сказав він.
Коли богатир відчинив двері до королівської спальні, Брюнгільд вже не сиділа у своєму кутку, а стояла біля вікна, і її очі знову виблискували, як і раніше.
- Я чекала тебе, Сігурд, - промовила вона спокійно. – Я чула тупіт Грані, а потім у замку пролунав твій голос, і він заставив мене прокинутись від моїх думок, так само як колись розбудив від сну. Хоча, мабуть, було б краще, якби я зовсім не прокидалася.
- Скажи мені, за чим ти горюєш? – спитав її Вельсунг.
- І ти, ти, Сігурд, про це мене питаєш! – вигукнула валькірія. – Скажи краще, що сталося з моїми клятвами! Я обіцяла богам вийти заміж за найхоробрішого чоловіка в світі, а він оженився на іншій. Потім я поклялась стати дружиною того, хто проникне до мене в замок крізь вогняну стіну. Тобі краще знати, чи стримала я своє слово!
- Але Гуннар теж дуже хоробрий і не менш знаменитий, чим я сам, - зніяковіло проговорив Сігурд. – Він…
- Яким би він не був, в моєму серці йому немає місця! – різко перебила його Брюнгільд. – Хіба він убив дракона? Хіба він мене розбудив? Хіба він двічі проїхав через полум’я? Ні, це зробив інший, той, хто так легко забув свою клятву!
- Так, я забув її, Брюнгільд, - сказав Вельсунг, опускаючи голову. - Забув тебе, забув нашу зустріч, хоча і не розумію, як це сталося. Я ясно згадав про це тільки тепер, коли повертався з Данії. Скажи мені, чого ти хочеш?
- Твоєї смерті! – рвучко закричала королева. – І тільки твоєї смерті! Більше я нічого не хочу!
- Ти скоро її дочекаєшся, Брюнгільд, - суворо і спокійно відповів Вельсунг. - Фафнір передрік мені, що я скоро загину, і моє серце говорить мені те ж саме.
Суворе обличчя валькірії трохи пом’якшало.
- Я здогадуюсь, що тобі дали чарівний напій, який затуманює пам’ять, - проговорила вона нарешті, опускаючись на лаву. – Це могла зробити тільки Крімхільда. Я знаю, вона була чаклункою. О горе мені! – знову вигукнула вона, хапаючись за голову. – Моє серце рветься до тебе, а ти мене ненавидиш!
- Я ненавиджу тебе, Брюнгільд? - Здивовано повторив Сігурд, сідаючи поряд з нею. – Я ненавиджу себе за те, що зміг забути нашу зустріч! Я ненавиджу себе за те. що одружився з іншою! Я знову люблю тебе, люблю більше, чим будь-коли! Поїдемо звідціля, поїдемо до Данії, або до франків, або до твого брата Атлі і там будемо жити разом.
- Ні! – твердо сказала Брюнгільд, встаючи. – Ніколи! Ніколи у мене не буде другого чоловіка, і не гідно тебе, Сігурд, пропонувати мені це.
- Я не розумію тебе, Брюнгільд, - похитав головою Вельсунг. – То ти говориш, що я тобі дорогий, то бажаєш моєї смерті. То ти бажаєш бачити Гуннара. То хочеш залишитися йому вірною. Я ще і ще раз питаю тебе: чого ти хочеш?
- Хіба я сама це знаю? – заперечила валькірія. – Я бажала твоєї любові, але вона належить не мені, а цій ненависній білявій і блакитноокій Гудрун. Я хотіла вийти заміж за Сігурда, а вийшла за Гуннара, а тепер не хочу ні того ні другого. Ах, якби ми обоє померли! Для нас би це було кращим за все! Прощай!
І вона вказала Сігурду на двері.
Підкоряючись її знаку, богатир мовчки вийшов і, сказавши Гуннару, що Брюнгільд краще і що вона тепер знову розмовляє, полишив замок.
До пізньої ночі блукав він лісом а в його вухах, як і раніше чулося одне і те ж: «Ах, якби ми обоє померли! Для нас би це було кращим за все!»
СМЕРТЬ СІГУРДА.
Почувши від Сігурда, що його дружині стало краще, Гуннар зразу ж прийшов до неї.
- Скажи мені, що з тобою було, Брюнгільд? – спитав він дбайливо. – І чи правду говорить Готторм, що тебе зачарували?
- Краще ти мені скажи Гуннар, хто проїхав до мене через полум’я: ти чи Сігурд? – в свою чергу спитала його Брюнгільд, насмішкувато дивлячись йому прямо в очі.
Гьюкінг зніяковів і закусив губу.
- Грані не пішов піді мною, - трохи помовчавши, відповів він. – Але хто відкрив тобі цю таємницю?
- Це зробила твоя сестра Гудрун, - з гіркою посмішкою сказала валькірія, - і ось чому я була в такому горі.
- Хіба ти незадоволена тим, що вийшла за мене заміж? – нахмурився Гуннар.
- Я незадоволена тим, що Сігурд обдурив і тебе і мене, - сказала Брюнгільд. – Знай, що він зрадив вашій дружбі.
- Зрадив? – недовірливо вигукнув Гуннар. – Сігурд мене зрадив? Ні, цього не може бути!
- Одначе це так! – підтвердила королева. – Тепер ти знаєш причину мого горя, і, якщо Вельсунг залишиться живим, я поїду від тебе до свого брата Атлі. Ми розлучимось назавжди.
- Ти не повинна так говорити, Брюнгільд, - промовив молодий король. – Як можеш ти спричинити мені таку образу?
- Якщо ти не вб’єш Сігурда, ти завдаси мені цим ще більшої образи! – суворо відповіла валькірія. – Я дам тобі три дні на виконання. А зараз йди і залиш мене одну!
Не знаючи, що йому робити, Гуннар пішов шукати брата, а Брюнгільд у відчаї схопилася руками за голову.
- Що я роблю? – простогнала вона. – Для чого я прирікаю на смерть того, кого люблю? Але ж він не може бути моїм чоловіком. Він належить нікчемній Гудрун, і я цього не в змозі винести.
Узнавши від Гуннара все, що йому розповіла Брюнгільд, Хьогні розсміявся.
- Вона тебе дурить! – сказав він. – Сігурд не міг зрадити вашій дружбі. Брюнгільд просто ненавидить його за щось. Його і Гудрун.
- Але вона погрожує, що поїде до Атлі, якщо Вельсунг залишиться живим, - промовив король, - і я вірю, що вона дотримається свого слова.
- Ну і нехай їде! – вигукнув Хьогні, що з першого погляду не злюбив дружину брата. – Без неї ми жили більш щасливо.
- Ні, Хьогні! – рішуче промовив Гуннар. – Я занадто люблю Брюнгільд, щоб з нею розлучитися.
- Але як же ти зможеш убити Сігурда, коли ви з ним кровні брати?- заперечив молодший Гьюкінг.
- Готторм не давав йому клятви, а за золото він готовий зробити все, - відповідав Гуннар. Хьогні підійшов до брата і поклав йому руки на плечі.
- Послухай, Гуннар, - промовив він тихо, - ти хочеш вчинити безчесний вчинок, який принесе нам багато нещастя. Втрьох ми були непереможні, а без Сігурда вороги невдовзі знову вторгнуться в нашу країну. Я знаю: ти любиш Брюнгільд і боїшся її втратити, але ще страшніше втратити вірного друга. Я повторюю, що не вірю в безчесність Вельсунга. Хоча, - додав він ще тихше, - можливо тебе бере в полон думка про його скарби?
Гуннар злегка почервонів.
- Так, скарби Сігурда великі і зможуть зробити нас ще могутнішими, - сказав він. – Але я б не згадав про них, якби не узнав про його віроломство. Тепер же він повинен померти.
- Домовляйся про це з Готтормом, - сердито пробурчав Хьогні. – Ти мій старший брат і король, і я повинен тобі підкорятися, але пам’ятай: ти накличеш на нас біду.
- Йди і приведи до мене Готторма, - не дивлячись на брата, промовив Гуннар.
Хьогні зітхнув, але пішов виконувати його наказ і через декілька хвилин повернувся назад разом зі своїм зведеним братом.
- Сігурд зрадив мене, - сказав Готторму король. – Чи згоден ти його вбити? В нагороду я дам тобі третю частину його скарбів.
- Я давно знаю про його зраду, - засміявся той, - і, звичайно, виконаю твоє прохання. Мати перед смертю відкрила мені, що Вельсунг ще до зустрічі з Гудрун знав Брюнгільд і хотів на ній одружитися, але я боявся тобі про це сказати – адже ти все одно б мені не повірив. Ти занадто любив свого підступного друга.
- Ти чуєш, Хьогні? – звернувся Гуннар до молодшого Гьюкінга.
Хьогні потиснув плечима.
- Навіть якби Брюнгільд говорила правду, то і тоді вбивати Сігурда було би безчесним, - відповідав він.
« Так, - подумав Готторм, дивлячись на них обох, - добре, що я їм не сказав про чарівний напій моєї матері, а то вони, чого доброго, ще б змінили своє рішення. А так скарби Фафніра попадуть тепер до моїх рук».
Сігурд не спав усю ніч, а на світанку пішов до лісу і ходив там один до самого обіду.
«Мені неможна тут залишатися, - думав він. Це спричинить горе і мені, і Гуннару, і нашим дружинам. Треба сьогодні ж увечері сказати Гьюкінгам, що ми з Гудрун від’їжджаємо до Данії. Скарби Фафніра незаймані, а з ними нам скрізь буде добре, та і старий Хьяльпрек зрадіє, якщо ми будемо жити при його дворі»
Прийнявши таке рішення, він повернувся додому вже більш спокійним і після обіду зразу ж ліг спати. Щоб не заважати чоловікові, Гудрун пішла до себе, слуги Сігурда були у дворі, і ніхто не бачив, як Готторм з оголеним мечем в руках обережно прокрадався до кімнати богатиря.
Дійшовши до дверей спальні Вельсунга, зведений брат короля зупинився і прислухався, до нього долетіло тільки рівне дихання сплячого. Тоді він відчинив двері і декілька хвилин нерухомо дивився на прекрасне обличчя Сігурда і його золоті локони.
- Прощайся з життям, переможець дракона, ти, якого вважають найхоробрішим, наймогутнішим і найбагатшим, - прошепотів він. – Рука жалюгідного жебрака Готторма знищить того, перед ким втікають цілі дружини, і твоє золото буде належати мені.
І, підійшовши до ліжка, він, не вагаючись встромив меча в груди останнього з Вельсунгів.
Очі богатиря відкрились, і Готторм, не витримавши погляду, з жахом кинувся бігти, але тут Сігурд, зібравши останні сили, схопив Грам і кинув його навздогін убивці. Меч богів наздогнав зрадника у дверях і розрубав його навпіл. Готторм не встиг навіть скрикнути.
Першою на шум прибігла Гудрун. Побачивши вмираючого чоловіка вона впала біля нього на коліна і, майже втрачаючи свідомість від горя, притислась обличчям до його закривавлених грудей.
- Не плач, Гудрун, - прошепотів Сігурд, ніжно гладячи її біляву голову. – Збулось передбачення Фафніра, і Одін кличе мене до себе. Мабуть, навіть краще. Що я помираю. Прощай!
В цю хвилину до кімнати увійшли Гуннар і Хьогні. Побачивши в дверях труп зведеного брата, король зблід.
- Я бачу, що Сігурд вже встиг сам помститися за себе, - сказав він.
- Так, він встиг помститися, але тільки одному. Нам відомстять інші, - зітхнув Хьогні.
- Ну, до цього ще далеко, потиснувши плечима, відповів Гуннар. – Зате тепер його золото в наших руках, а Брюнгільд залишиться зі мною.
- Ні, вона з тобою не залишиться. – почувся чийсь голос позаду Гьюкунга. – Вона не житиме з ганебним убивцею.
Гуннар обернувся. В дверях стояла Брюнгільд. Бліда, з палаючими очима, вона з ненавистю дивилась на чоловіка і його брата, а потім, презирливо відсторонивши їх рукою, підійшла до нерухомого тіла богатиря і зупинилась біля Гудрун, яка плакала.
- Ти загинув, найхоробріший з хоробрих, загинув, не залишивши після себе спадкоємців, - промовила вона. – Але ти не бійся: за твою смерть буде помста, а я піду за тобою. Там, - вона показала рукою на небо, - там, у Вальгаллі, ми знову будемо разом.
- Що ти говориш? – з жахом вигукнув Гуннар, кидаючись до неї.
- Не смій підходити до мене! – крикнула Брюнгільд, з силою відштовхуючи його від себе. – Ти вбив того, кому я клялася у вічній вірності, і убив безвинно, тому що я збрехала і Сігурд ніколи зраджував вашу дружбу.
- Так як же ти насмілюєшся винити нас в його смерті, підла жінко! – не витримав Хьогні. – Хіба не через тебе він убитий? Хіба не ти погрожувала моєму брату кинути його і від’їхати до Атлі?
- Так, погрожувала, але, якби він був вірний своїй дружбі і своїй клятві, він би мене не послухався, - заперечила валькірія. – Але його спокусили скарби Фафніра, і він пролив кров, яка набагато чистіша і благородніша, чим його. Це вам даром не минеться. Я бачу ножа, який встромляється тобі в груди, Хьогні, я бачу Гуннара, що сидить в зміїній ямі, я бачу, як гине рід Гьюкінгів. Моє прокляття і прокляття богів буде висіти над вами до вашого останнього часу.
- Звели їй замовкнути, брате, - промовив Хьогні, тремтячі від злоби, - або я сам заткну їй рота!
- Ні, ні, не треба! Вона зараз заспокоїться, - зупинив його Гуннар.
- Ну, так залишайся з нею з нею вдвох! – спересердя сказав молодший Гьюкінг і вийшов, недбало відштовхнувши ногою труп Готторма.
- Не сердься, Брюнгільд, - примирливо сказав Гуннар, підходячи до дружини, - подумай краще про те, як допомогти Гудрун. Ти бачиш, вона без свідомості.
- Гудрун скоро заспокоїться, - презирливо посміхнулася валькірія, - і навіть помириться з тобою, Гуннар. Такі, як вона, не вміють любити. А я піду за тим, хто був для мене дорогим. Йди звідтіля, йди геть! Тобі тут більше нічого робити.
Розгублений король побіг кликати на допомогу брата, а Брюнгільд тим часом скликала всіх своїх служанок і, звертаючись до них, сказала:
- Ви вже знаєте, що Сігурд помер. Я хочу розділити його долю. Хто з вас піде за нами?
Але служанки, похитавши головами, в страху відступили.
- Досить вже крові, - промовила одна.
- Краще жити на землі, чим у царстві Хель, - додала інша.
- Так, так, ми хочемо ще жити! – хором закричала решта.
- Ну, так живіть, - зневажливо махнула рукою королева. – І передайте Гуннару, щоб він спалив моє тіло на одному вогнищі разом з Сігурдом, а між нами поклали би Грам, як це робив Вельсунг, коли ночував у моєму замку. Прощайте.
І перш ніж онімілі від страху служанки змогли що-небудь сказати або зробити, Брюнеільд схопила меч Сігурда і твердою рукою встромила його собі в серце.
Не сміючи відмовити своїй дружині в її останньому проханні, убитий горем Гуннар наказав спорудити для неї і останнього з Вельсунгів одне загальне багаття. Важче йому було виконати друге бажання і покласти між ними Грам. Він вже давно мріяв заволодіти чудесним мечем Сігурда, але, вирішивши, що подарований Одіном клинок мало постраждає від полум’я, згодився і на це. Наслідуючи звичаю, до багаття кинули і любимого мисливського сокола Вельсунга, і собаку, і одного з коней під сідлом і повною збруєю. Грані Гуннар теж хотів залишити собі, але, ледве полум’я вогнища охопило тіло Сігурда і Брюнгільд і високим стовпом піднялося до неба, могутній жеребець вирвався зі своєї конюшні і, відкинувши конюхів які спробували його затримати, кинувся прямо у вогонь.
Даремно потім розшукував Гьюкінг у попелі Грам і залишки кінських кісток. Прекрасний меч і такий же прекрасний кінь безслідно зникли.
- Ось бачиш, брат, - похмуро сказав Хьогні, дивлячись на розчароване обличчя короля, - боги відмовляють нам у своїй допомозі. Я боюсь, що прокляттю Брюнгільд судилося збутися і рід Гьюкінгів піде за родом Вельсунгів.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік