ДЛЯ ЧОГО ПИШУТЬСЯ ТВОРИ?
Якось у нетрях інтернету спалахнула дискусія на тему: для чого пишуться твори – для себе чи для читача? Поштовхом до неї стала невеличка художня замальовка одного автора, у якій між іншим згадувалося закордонне місто та іноземний письменник-класик. По сюжету молоді люди (треба розуміти – хлопець і дівчина) кайфують, коли чують у стільниковому телефоні рингтон-мелодію того закордонного міста, точніше, мабуть же ж, одного якогось композитора з того міста. А перед творчістю письменника дівчина завжди відчувала незбагненний трепет. Якщо дуже стисло, то ось такий сюжет.
Цю замальовку проаналізував один Опонент і закинув автору докір у його не патріотичності. Мовляв, художні твори пишуться ж, насамперед, для читачів. Тож не патріотично стосовно свого краю, країни, народу згадувати свої особисті смаки. У цій ситуації не зайве було б ненав`язливо підштовхнути читачів до думки, що українські автори пишуть не гірші твори від авторів закордонних. А щодо мелодії у вашому стільниковому телефоні, то ви особисто можете бескінечно балдіти й кайфувати від неї. Але, створюючи свій художній твір, не забувайте, що його читатимуть мешканці України, зокрема молодь. Тож зовсім не зайве було б у тому своєму художньому творі акцентувати увагу, скажімо, на мелодії Мирослава Скорика з кінофільму "Високий перевал" або/та на інших шедеврах українських композиторів. А замість згаданого автором Пауло Коельйо, хоч трішки напруживши пам`ять, добрим словом відгукнутися про якогось українського письменника. Їх достатньо: Гончар, Довженко, Стус, Симоненко, Чубай, Нестайко, Костенко, Мастєрова та багато інших.
Щоб перейнятися порушеною проблемою, треба просто-напросто уявити себе мешканцем тієї країни, де мешкають твої улюблені письменники та композитори. Це – якщо не доводилося особисто в ній бути. А якщо доводилося, то скажіть, чи хтось чув, як у стільникових телефонах користувачів іноземних країн, крім хіба що деяких представників діаспори, звучала рингтон-мелодія з творів українських композиторів? Не полінуйтеся і побувайте у бібліотеках, погортайте там періодичні видання, шукаючи бодай кілька добрих рядків про українських письменників, а також спробуйте послухати чи подивитися радіо телепередачі на літературну тематику, у яких би говорилося про наших літераторів. Їх настільки мало, що не хочеться й згадувати. Непропорційно мало, якщо зважити на нашу увагу до закордоння та увагу закордоння до нас, наших композиторів, поетів, митців. А ви помічали у їхніх парках, скверах, міському транспорті, щоб хтось читав книгу нашого автора?!. Риторично запитую. Невже наші митці такі тупі? Я у це не вірю, твердить Опонент. То чому ж деякі наші споживачі культурного продукту (серед яких і такі, які не тільки споживають, а й творять своє) так плазують перед іноземним?!. Мабуть, треба говорити про безхарактерність, безпринциповість, нешляхетність і нечемність до свого.
(Тут час зазначити, що проблема розглядається у загальному контексті. Випадки дружніх стосунків між письменниками, композиторами, митцями а гастрольні контакти до уваги не беруться).
Така було думка Опонента.
Втім, на кожного Опонента знайдеться своя Опонентка!
Мовляв, а звідки ви взяли, що твір пишеться не для себе, а для читачів?! Якраз, у першу чергу, він і пишеться для себе.
Якщо так, відповів Опонент, то, питається, нащо твори, що пишуться "для себе" оприлюднювати в інтернеті чи друкувати на паперових носіях (в часописах, газетах, книгах)?!. Ви що, гадаєте, що патріотизм - це коли де треба і не треба проголошують "Слава Україні!" чи фарбують величезний міст у кольори національного прапора або одягають на якесь свято вишиванки?!. А як Ви гадаєте, патріотизм чи ні, коли якась фізіономія цвенькає українською і хреститься-божиться, що він (вона, воно) - патріот, а на її футболці бачимо напис якоюсь іноземною мовою?!. І як розшифрувати душу відомої людини здебільшого в сенсі патріотизму, коли вона, давши інтерв`ю якомусь ЗМІ, позує перед фото- або/і відеокамерами з книгою, на обкладинці якої значиться не ваше ім`я та прізвище і назва вашого вистражданого твору, а якесь, ну, дуже іншоземне, та ще й латиницею?!. У вас не з`являється у таких випадках якесь внутрішнє несприйняття такої людини, надто коли вона ще й якась керівна особа та ще й чиновник?!. Ні? Не замислювалися! Шкода, якщо ні. Мені вас жалко. Тому що це – клініка!!! Значить, вам треба вчитися! (Не у мене, зауважив Опонент).
У відповідь Опонентка ще раз наголосила на тому, що вона переконана: автор і пише, і публікує для СЕБЕ, для самовираження, самореалізації, самоствердження. І ще. Щодо патріотизму і смаків. Отут ви, шановний Опонент, дуже вже насмішали, змішуючи грішне з праведним. Хіба можуть кеди, джинси і футболка (не вітчизняного виробництва, з іноземними написами) завадити мені з дитиною впорядковувати стрілецьку могилу, чи долучитись до волонтерської діяльності? Аж ніяк! Мені, мовляв, подобається сучасна музика, але це ніяким чином не заважає любити і досліджувати колядки. . . І про чиновника, котрий демонструє книгу з іноземною назвою. Невже ви, справді, думаєте, що він демонструє свій смак? Ха-ха… Вчитись мені, звісно, треба, але жаліти (знову пробирає на сміх) мене не варто.
Ось такою вийшла дискусія. Що тут скажеш? Думається, що в Опонентки, все-таки клініка! Це – грубо кажучи. А до якоїсь ввічливості тут не хочеться вдаватися, тому що своєрідний діагноз простежується дуже чітко. Причому, його можна виписати у двох частинах, певним чином протилежних.
Перша: оскільки Опонентка залишалась анонімною, їй зручніше було провокувати на розставляння акцентів на явно непатріотичні фактори - тобто футболка з написом іноземною мовою, фотосесія чиновника (державного!) з книгою іноземною мовою, рингтон-мелодії іноземних композиторів у мобілках тощо. У цьому випадку треба говорити про її космополітизм людини, її бажання виховання молоді не в дусі любові до своєї країни. А згадка про стрілецькі могили, колядки тощо – то така собі «ширма». Дуже погано ув’язується футболка з написом іноземною мовою з колядками (хіба що іноземними?!) та стрілецькими могилами.
Друга частина діагнозу: Опонентка помиляється сама того не відаючи. Але, як часто це буває, як у народі кажуть: упрусь, а не покорюсь! Коритись, можливо, й не треба. А от зрозуміти прості істини, про які тут йшлося, не завадило б.
Насамкінець, невеличка примітка. Порушену тут тему незгодні не повинні сприймати багнетами обурень. Мовляв, якщо проти англійської мови, то це за інтелектуальну відсталість; футболка з написом іноземною мовою – то подарунок спонсорів; а чиновник пожартував і т. ін. Облиште! Ладно?! Зрозуміло ж про що йдеться!
