ТО ЯК ТАМ «НАРОД ГОВОРИТЬ»?.
Останнім часом серед багатьох авторів побутує думка, що художні твори треба писати такими словами, словосполученнями і конструкціями речень «як народ говорить», тобто суржиком, білінгвізмом, сленгом, арго, жаргоном, професіоналізмами, надмірним вживанням діалектизмів і просто спотвореними словами. Маються на увазі авторські місця та відступи, а не монологи, солілоги, діалоги чи полілоги героїв.
Як тут реагувати? Без валер’янки ніяк! Тому що спершу тебе просто заціплює, ввергає в ступор, що переходить у шок. Відтак виникає запитання: а навіщо ж тоді існують початкові, середні й вищі навчальні заклади? Невже у них даремно оволодівають тими чи тими знаннями та навичками, вивчають найрізноманітніші предмети, зокрема мову й літературу (українську, англійську, російську, польську, німецьку та інші), якщо потім писати «як народ говорить», маючи на меті оті суржики-білінгвізми-сленги? Але ж представники народу (крім літераторів, учителів, викладачів, перекладачів, певною мірою журналістів) не фахівці у мовно-літературній царині.
Якби ж то писати близькій народу мовою закликав сам народ, то щось якось і можна було зрозуміти. А то ж на повному серйозі таке бовкають автори текстів, «пісьменники», «хвахівці» людських душ. Чому вони це роблять є кілька пояснень. По-перше, такі закликають «писати як народ говорить», тому що через різні причини свого часу не змогли, а зараз вже не хочуть, оволодівати мовно-літературними знаннями. Натомість амбіції бурлять як на спиртових дріжджах. Такі горе-автори ніяк не можуть втямити, що вжитий сленг, який застосовується в одній місцевості, може бути зовсім незрозумілим навіть у сісідній; що написаний двома мовами твір неабияк збиває спантелику навіть якщо його читає дво-тримовна людина; що більшість читачів не такі тупі, щоб «проковтнути» такий собі текстовий вінегрет. Звісно, знайдуться й, з дозволу сказати, читачі, які у захваті тикатимуть у надруковане сленгове чи суржикове слово як на велике досягнення автора. Якщо у слово-друге то там то сям (в авторських місцях), то ще пережити можна. А якщо майже всі авторські відступи тільки з них і складаються, то - горе нашій літературі. По-друге, авторів, які відстоюють думку писати «як народ говорить», маючи на увазі безладну мовну суміш, треба вважати провокаторами, які свідомо чи підсвідомо підкошують рівень української літератури (як українськомовної, так і російськомовної).
Проблема ускладнюється ще й тим, що за логікою таких амбіційних і «писучих» «хвахівців душ», писати «як народ говорить», значить ще й відтворювати гнусавість, шепелявість, картавість та інші вади мовлення деяких людей. Вони у тому не винні, навіть часто комплексують через те. Але деяким авторам це – виправдання: «як народ говорить». Це що, назад до минулих сторіч?..
На цьому можна було б і закінчити роздуми на згадану тему. Але інтуїція підказує, що знайдуться опоненти, які наведуть аргументи, так би мовити, з тилу. Мовляв, а от ми знаємо, що студенти філфаків та деяких інших гуманітарних факультетів виїжджають у фольклорні експедиції для вивчення мови народу, шукають носіїв невідомих чи маловідомих тепер слів, записують приказки, прислів’я, акапельні співи тощо. Правильно: і виїжджають, і записують... А потім вивчають, зберігають, заносять до тих чи тих словників – для нащадків, для сумлінних студентів. Деякі з них можуть згодом стати грамотними авторами художніх творів. От якби у таких експедиціях хоч раз побували «якнародговорячі», можливо, тоді вони збагнули б усю хибність своєї позиції.
