Про час

одразу не загрузив повністю тривірш, бо вважаю його як випадково створеним із трьох окремих віршиків...

...а таки чути брязкання зброєю путиноїдів об землю моєї вітчизни...

віршик під настрій...- а настрій нікудишній...та ще й москаль брязкає зброєю...тварюка така!

...ніч була дощовою..з ранку було +3 за Цельсієм...зараз трохи тепліше...і дощу нема...

в цьому віршику порада є самому собі...іронічно...

а ця вулиця -
вхід без виходу.
чи то прірва там,
чи стіна...

5 | 3

«В похмурих обріях імлистих...» — Вірш

10.10  © Ем Скитаній

холодно...щось зарано зазирнула зима за чарівні кордони жовтня...

...чи встигнемо знайти собі ми інший Всесвіт?...

грав із правнуком у шахи...програв...на реванш не дали ніяких шансів...от, такі от справи...

коли дзвенить у вусі - чомусь згадую саме про отой японський дзен...чому?...мабудь, асоціативно - від "дзінь" до "дзен"...не знаю...жартую...

крізь прозорість дзеркала
світлотіні мрій,
обрій у осяянні,
ирій у зорі......

чомусь замість похмілля нашкрябав цього віршика...дивно! - стало легше...

ані прощення, ні злості
лише в серці біль і сум...

коли крокую хідником
по місту втомленому стомний...

наче не спекотно, але дихати важко...кажуть, то сонце викрало повітря...то ж, сидю і "фантазую" на вільні теми вільним віршиком...

то мабудь літа винні... - чомусь мислю усе про зоряний простір, інші світи, вічність, безмежність Всесвіту і таке далі...

така гарна літня пора!...а думки якісь... - геть усі темні...у дисонансі із чуттями...

погода не дозволяє довго перебувати просто неба...то ж я накидую кола навколо багатоповерхівці, сумно поглядаю на вікна своєї "камери", себто - квартири...і дивуюся, що ще й складаю вірші...

коли так похмуро і холодно - сиджу вдома...і пишу щось таке, що й сам не знаю...- проза?...не проза?...хтозна...

гармонія з хаосу лине в позачасовість безмежну...

...зійти по сходам вниз - ні думки ні бажання порятунку...

забув про шлях що вів мене під небом...

1.
під сяянням зірок і місяця ясного
забув про шлях що вів мене під небом

2.
на диво став пр...

думка мов щит в суєті у прогресі руйнації світу...

пліткують зірки коли місяць блідий у задумі...

крізь безлисті крони дерев втрачалося небо...

усі шляхи від сьогодень
ведуть за тіні небокраю...

а на нейтральній полосі
нічийне все, нічийні всі...

гортається сторінками життя...
одна за одною...в роках...

трохи пройшовся за містом...і почув оцю вбивчу тишу...

сонце сьогодні таке яскраве! - що аж ну!!!..а думки похмурі... - що далі аж нема де...