Муляє
Вибачте коли що не так, та мені чомусь муляє. Це я про фільм «Століття Якова» за одно іменним романом Володимира Лиса. Після перегляду таке відчуття, що тебе обікрали, чи краще сказати, що зайшовши до храму, в якому нещодавно молився, опинився у,скажімо, зерносховищі. Ніби і стіни ті ж, і склепіння, іконостас на своєму місті, тільки от свічки не горять і зерно під ногами. І Яків якийсь не такий, хитається, ось-ось упаде. Якове а де твої діти?Обкрадений чомусь, залишили тілько двійко дітей, і те, убили сина, а нерідну дочку, залишили, укравши ім’я у рідної, і жінок тобі залишено тілько двох, і убив ти Якове не побратима, мужа тої що розбудив і покинув, який захитався від утоми, а енкаведиста, і Оленка тобі простила Костика? О нещасний столітній Якове, ти так і не почуєш цвіркуна, і замість зрусифікованого сина, що прийшов таки покаятись і залишитись назавжди, тобі пригнали якихось чужих людей, що випивши залишки твоєї сили залишать хату твою на по грабунок печалі. Як ти ще стоїш старезний діду, після усіх тих обрізань і незграбних підпорок? Ти, який змушував думати, викликаєш тепер хіба що співчуття і жаль. Я промовчу про смерть першого чоловіка Зосі, про перше Зосине захоплення і її трансформацію, про мінні поля і концтабір, Господи, ось так з нетрів байдужості і ліні народжується пропаганда а «масовий споживач» перетворюється на певну «програму» готову до застосування у чужих, не дитячих ігрищах. Можливо я чогось не розумію у кіні, бо лише масовий глядач, що якимось дивом прочитав книжку.
