Чи потрібен Україні президент?
Якщо окинути оком політичну карту світу з різними формами правління, де переважають президентсько-парламентські (чи просто президентські) або парламентсько-президентські (чи просто парламентські), найбажаніші, в які чи не кожен за можливості "здриснув" і з задоволенням ностальгував би звідти за Батьківщиною з її "вишневим садком коло хати", точно НЕ президенські. Німеччина, Канада, Австралія, Великобританія, скандинавські країни та навіть така близька Прибалтика ваблять і ваблять своїми благами не лише мусульман з усього світу, але, чого гріха таїти, і нас щирих українців. Бо там затишно, гарна освіта, стабільність, закон та порядок, тихо, мирно і пенсії, як у обіцянках наших кандидатів в президенти. Кожні 5 років ми обираємо з них найспритнішого брехуна, бо факт в торбі не сховаєш: обіцяють, але не виконують. І складається враження, що до побрехеньок їх звикли і ми, і вони, уклаши тим самим мж собою суспільний договір: вони не говорять нам правду про безсенсність наших потуг та сподівань, а ми за це їм у формі вдячності надаємо мандат довіри, щоб принаймні не було гірше.
Є звичайно й країни-мрії, де президент їхнє все. До прикладу Франція чи Польща. Але чи там так само затишно, як у вище переліченому списку. Навіть США, наддержава з немислими впливом на все і всюди, теж ніби президенська. Втім не треба себе дурити: останні вибори ввели її в ступор, з якого вона повільно виходить завдяки потужній державній машині, в якій не останню роль грає парламентаризм. Я вже мовчу, що весь недорозвинений тоталітарний світ чомусь виключно спирається на одну персону, яка б з радістю керувала, як Володимир Ілліч, ще й після смерті, постфактум так би мовити з власного мавзолею через дірочку в саркофазі.
Мало хто толком розбирається, і я в тому числі до речі, чому ж країни, де управляє прем`єр-міністр, більше роблять для людей, і чому ті, де володарює президент, дбають більше про роль в історії, мертвої безглудої науки, яка нічому не вчить. Але можна зробити кілька припущень з власного досвіду.
ПостСРСР за виключенням Прибалтійських країн, що тепер далеко попереду в розвитку від своїх колишніх сестер по радянському нещастю, пішов шляхом возвеличування своїх "кормчих". Чи то кожна з республік взяла за мету стати, як США, чи просто "начальство" любить коли його люблять, але партверхівка в колишніх радянських республіках вирішила наділити надповноваженнями президента з чим народ і погодився. Радянські люди завжди підтримували інііативи влади на всі 100. До пракладу 17 березня 1991 р. 70, 2% українців на всесоюзному референдумі проголосували за збереження СРСР, а вже 1 грудня 1991 р. 90, 32% підтримали Незалежність. З таким оркестром можна зіграти все що завгодно аби був віртуозний диригент і файна партитура. У росіян, до прикладу, знайшлося й те і інше, щоб розвернути час назад під музику радянського гімну.
Які це мало наслідки? В більшості країни-вихідців з колишнього СРСР президенти окопалися всерйоз і надовго, а економіки або надто повільно зростали, або впадали в рецесію від наменшого чиху на іншій стороні півкулі. Довкола перших осіб формувалися клани, що нещадно витискали зі своїх вотчин конкурентів і активно блокували доступ зовнішніх інвестицій та технологій, що за ними слідують і лише в такій послідовності. Це наша земля, самі розберемось, наші вчені наймудріші і таке інше... Та не це найгірше. В Україні, де президенти не засиджувались, маємо практично ті ж наслідки. Партапаратник, директор заводу, бухгалтер, начальник автобази: президенти йдуть - проблеми залишаються.
Найгірше, що трапилось за цих обставин, це відсутність партійної системи. Парламентські демократії тримаються на партіях, а не на персоналіях. У нас від початку політики вправно кинулись мавпувати цивілізований світ створюючи різного роду іделогічні платформи, але дуже швидко все зійшло нанівець. Лібералізм, соціал-демократія, консерватизм, лібертаріанство, праві, ліві, центристи, просто соціалісти, бісові комуністи... Дуже швидко усім це набридло. Ні виборці, ні кандидати не хотіли в цьому розбиратись. Замість побудови фундаментальних платформ цінностей українці зосередились на лідерах. Блок Литвина, Тигрюля, Наша Україна Віктора Ющенка, Радикальна партія Олега Ляшка. Парламентські вибори втратили сенс і стали або прелюдією або другим таймом президенських виборів. Коли увесь колишній совок повально переобирав вп`яте улюблених кормчих, Україна впала в протилежну крайність - вона їх розмножила, що вилилось в усе важчі протистояння за булаву кожні наступні вибори президента. Наразі цей підхід дійшов до апофеозу абсурду: виборці готові голосувати за вигадану партію Голобородька, що сам є вигаданим персонажем по типу Гарі Поттера. І нікого це уже не дивує, бо він, як і всі вище перераховані політику, є таким самим персонажем з екрана телевізора з тим же набором персональних цінностей, що й вони.
А що ж наразі маємо? Зараз маємо новий етап світової холодної війни. І якщо ті, хто знаходяться далеко від місць, де вибухають бомби і свистять кулі, твердять, що це ще не вона, бо їм не холодно, то Україна уже живе в іншій реальності. В тій, у якій свого часу існував В`єтнам, Афганістан, Нікарагуа, де теж було не холодно, але було пекельно гаряче. Ця ж реальність уже стоїть на порозі сусідньої Білорусії. І президент наразі нам потрібен чи не вперше за роки Незалежності. І цього разу не для того, щоб вішати на нього усіх собак за обрану нами політичну систему, яка не працює, як нам хочеться. Бо хоч парламентська форма ефективніша й стабільніша в рази, але ми поставили все на іншу конячку, що вперто плететься в хвості прогресу...
В стародавньому Римі, який власне й вигадав для нас парламентаризм, в часи великої небезпеки сенат передавав всю повноту влади тимчасово в руки диктатора-воєнначальника. В країні, яку атакує агресор, так має бути. В країні, де панує мир, за добробут має відповідати парламент. Зрештою хоч за щось він же ж має відповідати?
Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь, −
Свого не цурайтесь...
Тарас Шевченко
