23.03.2019 15:41
для всіх
203
    
  5 | 5  
 © Суворий

Чи потрібен Україні президент?

Якщо окинути оком політичну карту світу з різними формами правління, де переважають президентсько-парламентські (чи просто президентські) або парламентсько-президентські (чи просто парламентські), найбажаніші, в які чи не кожен за можливості "здриснув" і з задоволенням ностальгував би звідти за Батьківщиною з її "вишневим садком коло хати", точно НЕ президенські. Німеччина, Канада, Австралія, Великобританія, скандинавські країни та навіть така близька Прибалтика ваблять і ваблять своїми благами не лише мусульман з усього світу, але, чого гріха таїти, і нас щирих українців. Бо там затишно, гарна освіта, стабільність, закон та порядок, тихо, мирно і пенсії, як у обіцянках наших кандидатів в президенти. Кожні 5 років ми обираємо з них найспритнішого брехуна, бо факт в торбі не сховаєш: обіцяють, але не виконують. І складається враження, що до побрехеньок їх звикли і ми, і вони, уклаши тим самим мж собою суспільний договір: вони не говорять нам правду про безсенсність наших потуг та сподівань, а ми за це їм у формі вдячності надаємо мандат довіри, щоб принаймні не було гірше.

Є звичайно й країни-мрії, де президент їхнє все. До прикладу Франція чи Польща. Але чи там так само затишно, як у вище переліченому списку. Навіть США, наддержава з немислими впливом на все і всюди, теж ніби президенська. Втім не треба себе дурити: останні вибори ввели її в ступор, з якого вона повільно виходить завдяки потужній державній машині, в якій не останню роль грає парламентаризм. Я вже мовчу, що весь недорозвинений тоталітарний світ чомусь виключно спирається на одну персону, яка б з радістю керувала, як Володимир Ілліч, ще й після смерті, постфактум так би мовити з власного мавзолею через дірочку в саркофазі.

Мало хто толком розбирається, і я в тому числі до речі, чому ж країни, де управляє прем`єр-міністр, більше роблять для людей, і чому ті, де володарює президент, дбають більше про роль в історії, мертвої безглудої науки, яка нічому не вчить. Але можна зробити кілька припущень з власного досвіду.

ПостСРСР за виключенням Прибалтійських країн, що тепер далеко попереду в розвитку від своїх колишніх сестер по радянському нещастю, пішов шляхом возвеличування своїх "кормчих". Чи то кожна з республік взяла за мету стати, як США, чи просто "начальство" любить коли його люблять, але партверхівка в колишніх радянських республіках вирішила наділити надповноваженнями президента з чим народ і погодився. Радянські люди завжди підтримували інііативи влади на всі 100. До пракладу 17 березня 1991 р. 70, 2% українців на всесоюзному референдумі проголосували за збереження СРСР, а вже 1 грудня 1991 р. 90, 32% підтримали Незалежність. З таким оркестром можна зіграти все що завгодно аби був віртуозний диригент і файна партитура. У росіян, до прикладу, знайшлося й те і інше, щоб розвернути час назад під музику радянського гімну.

Які це мало наслідки? В більшості країни-вихідців з колишнього СРСР президенти окопалися всерйоз і надовго, а економіки або надто повільно зростали, або впадали в рецесію від наменшого чиху на іншій стороні півкулі. Довкола перших осіб формувалися клани, що нещадно витискали зі своїх вотчин конкурентів і активно блокували доступ зовнішніх інвестицій та технологій, що за ними слідують і лише в такій послідовності. Це наша земля, самі розберемось, наші вчені наймудріші і таке інше... Та не це найгірше. В Україні, де президенти не засиджувались, маємо практично ті ж наслідки. Партапаратник, директор заводу, бухгалтер, начальник автобази: президенти йдуть - проблеми залишаються.

Найгірше, що трапилось за цих обставин, це відсутність партійної системи. Парламентські демократії тримаються на партіях, а не на персоналіях. У нас від початку політики вправно кинулись мавпувати цивілізований світ створюючи різного роду іделогічні платформи, але дуже швидко все зійшло нанівець. Лібералізм, соціал-демократія, консерватизм, лібертаріанство, праві, ліві, центристи, просто соціалісти, бісові комуністи... Дуже швидко усім це набридло. Ні виборці, ні кандидати не хотіли в цьому розбиратись. Замість побудови фундаментальних платформ цінностей українці зосередились на лідерах. Блок Литвина, Тигрюля, Наша Україна Віктора Ющенка, Радикальна партія Олега Ляшка. Парламентські вибори втратили сенс і стали або прелюдією або другим таймом президенських виборів. Коли увесь колишній совок повально переобирав вп`яте улюблених кормчих, Україна впала в протилежну крайність - вона їх розмножила, що вилилось в усе важчі протистояння за булаву кожні наступні вибори президента. Наразі цей підхід дійшов до апофеозу абсурду: виборці готові голосувати за вигадану партію Голобородька, що сам є вигаданим персонажем по типу Гарі Поттера. І нікого це уже не дивує, бо він, як і всі вище перераховані політику, є таким самим персонажем з екрана телевізора з тим же набором персональних цінностей, що й вони.

А що ж наразі маємо? Зараз маємо новий етап світової холодної війни. І якщо ті, хто знаходяться далеко від місць, де вибухають бомби і свистять кулі, твердять, що це ще не вона, бо їм не холодно, то Україна уже живе в іншій реальності. В тій, у якій свого часу існував В`єтнам, Афганістан, Нікарагуа, де теж було не холодно, але було пекельно гаряче. Ця ж реальність уже стоїть на порозі сусідньої Білорусії. І президент наразі нам потрібен чи не вперше за роки Незалежності. І цього разу не для того, щоб вішати на нього усіх собак за обрану нами політичну систему, яка не працює, як нам хочеться. Бо хоч парламентська форма ефективніша й стабільніша в рази, але ми поставили все на іншу конячку, що вперто плететься в хвості прогресу...

В стародавньому Римі, який власне й вигадав для нас парламентаризм, в часи великої небезпеки сенат передавав всю повноту влади тимчасово в руки диктатора-воєнначальника. В країні, яку атакує агресор, так має бути. В країні, де панує мир, за добробут має відповідати парламент. Зрештою хоч за щось він же ж має відповідати?


Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,  

І чужому научайтесь, − 

Свого не цурайтесь...


Тарас Шевченко

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 27.03.2019 15:46  Тетяна Чорновіл => © 

Чи потрібен Україні президент (про форму правління) будемо думати в мирний час. Зараз нам потрібен мужній Президент-Головнокомандуючий! У нас війна, до тієї справжньої - ще й інформаційна. І хтозна, яка страшніша і підступніша.
А стаття Ваша цікава і повчальна.

 23.03.2019 22:35  Світлана Рачинська => © 

Останнім часом, що не слухаю, все нагадує про майбутні Вибори:
"В ожиданьи чудес невозможных
Постучится хоть кто-нибудь к ней,
И раскинет она и разложит
Благородных своих королей.
Сердце млеет, гадалке внимая,
И на всех перекрестках земли
Выражения лиц не меняя
Благородные лгут короли.
Припев:
Ну что сказать, ну что сказать,
Устроены так люди,
Желают знать, желают знать,
Желают знать, что будет."
Теж вважаю, що на даному етапі історії нам потрібен президент. Більше того, навіть визначилась.

 23.03.2019 21:11  Борис Костинський => © 

Згоден з Вами! На етапі, коли Україна реально балансує на грані втрати своєї державності, країну повинен вести не прем`єр-міністр, а президент-ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ! Краще, аби це був професійний військовий, для котрого, як для генерала Аугусто Піночета, його батьківщина реально була би ПОНАД УСЕ. Україні потрібен Провідник нації, а не те, що було в минулому та є зараз!

https://probapera.org/publication/13/47706/do-peresichnyh.html

 23.03.2019 18:12  Каранда Галина => © 

Роздуми, звісно, логічні й правильні.

Але кожний умовний гітлер починається саме з міркувань необхідності твердої руки.

В нас взагалі не/пойми/що. Коли президент слабкий, як Ющенко, то в парламенті казна-що твориться. Партій у нас дійсно немає, як ви й сказали. Є - це коли дві або три. Ліві, праві і центристи, з чітко окресленими напрямами, які не міняються десятиліттями. Коли партія одна, або коли їх десятки - це означає, що їх насправді немає жодної. Комуністи до комунізму мають таке ж відношення, як я до балету. І кожен, хто організовує нову "партію", лицемірить. Він переслідує виключно власні інтереси.

Наші люди, хоч і кричать на кожному кроці, які вони свободолюбиві, насправді шукають, хто б на них добряче гаркнув. Інакше починається анархія.

Думаю, держави як форми організації суспільства себе вже віджили. Глобалізація рано чи пізно своє візьме. Але, звісно, державні інститути всіх країн опиратимуться до останнього. Кожному князю хочеться керувати хоч над кимось. Вони вже бачать, що в більшості людей непогано виходить самоорганізовуватися. Доки їм не починає заважати держава. Хитрі і владні збирають зграї фанатів (за гроші чи за ідею) і науськують їх одна на одну, а заразом і на тих, хто ні від кого з них не фанатіє. Як всередині держави, так і між державами.

Єдине, що може врятувати землян від самознищення - це напад марсіан))). Тоді або об`єднаємося, або це вже не буде самознищенням)

На жаль, нам зараз усім "не здриснути" ні до тимчасово благополучних країн (зараз все дуже крихке), ні на Марс...

Доведеться йти на вибори і вкотре обламуватися.

Саме сьогодні мені принесли запрошення...