Тарас Шевченко на волі, перше видання «Кобзаря» 1838 - 1847
Частина 3 Біографія Тараса Шевченка
Так після стількох літ злиднів та горя засвітило Тарасові те сонце, до якого стільки років протягував руки — він став вільним. Нам вільним людям годі й зрозуміти його положення — хіба порівняти це можна до того, якби хто закритий довго в темнім, задушнім місці вибрався нараз на світ Божий, на сонце ясне. Тож і диву нема, що радість його була так велика.
Тепер йому були відкриті двері академії мистецтв, що доти були для нього закриті, від того часу почав ходити туди на науку і відразу став одним з улюблених учнів професора Брюллова.
Скоро виявилося, що Тарас не лише мав великий талант до малярства, але й що взагалі всяку науку приймав дуже швидко. Хоч ніколи не вчився він систематично, а був лише самоуком, та його цікавість швидко поповнювала ті браки — і він був чоловіком вельми начитаним. Тому полюбив його Брюллов дуже, шануючи його талант і пильність. Вступивши до академії, замешкав Тарас у Сошенка, але хоч любилися, та не могли якось згодитися з собою — Сошенко був чоловік тихий, спокійний. Шевченко живий та рухливий. Тож не довго жили вони вкупі – розійшлися. Тарас перенісся де інде, однак мимо цього їх приязнь не розірвалася.
Товариство освічених людей, яких пізнав Шевченко, впливало дуже на його вишкіл. Він познайомився з письменником Гребінкою, з Жуковським, але перш за все був любим гостем Брюллова. З його бібліотеки брав він книжки до читання, читав Біблію, історію старовини, повісті славного англійського письменника Вальтера Скотта, твори німецьких письменників Гете і Шиллєра. Від інших діставав поезії славного польського поета Міцкевича — читав крім того книжки, що розповідали про давнину Руси-України. Крім цього один з приятелів вчив його французької мови, а також дуже радо ходив він на відчити професорів університету. По при це був вельми пильним учнем академії мистецтв — він ніколи не пропустив годин шкільних, що вміли оцінити професори, вважаючи його одним з найліпших учнів. Вже по першім році науки академія в нагороду признала йому срібну медаль. Про його здібності в малярстві довідалися й інші люди — звідси і пішли його заробітки, яких, як бідний чоловік потребував. Він мав доволі малярської роботи, особливо портретів — хоч не раз і бувало, що несумлінні гості не платили за його працю.
Але крім таланту малярського в тім часі починав проявлятися в Тараса талант поетичний. Каже старе прислів`я, що „поетом треба вродитися“. Так було і з Тарасом. Без свідомості, без силування себе починає він в душі своїй почувати потребу писати вірші, не прикладає до них жодної ваги, не знає їх міцності. Він сам вважав головною ціллю малярство, до нього прикладав руки, ньому навчався. І серед цієї праці, коли стояв в залах академії перед творами свого великого учителя, якась дивна сила несла його гадку далеко, водила його по наддніпрянських степах. Він згадував про розповіді свого діда:
Бувало в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав,
Про Коліївщину, як колись бувало.
Столітнії очі, як зорі сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось!
Сусіди од страху, од жалю німіли,
І мені малому не раз довелось
За титаря плакать.
І ніхто не бачив,
Як мала дитина у куточку плаче.
Спасибі дідусю, що ти заховав,
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
От ті згадки минувшини, пісні лірників, образи степів і могил, вся краса України ї вся її доля-недоля ставали живо в його серці і очах. Все те спонукало його писати поезії — а діялося це якось непомітно для нього і інших. Щораз більше і більше став він відчувати потребу переливати свої думки на папір — без свідомості про їх вартість, так, як природа заставляє солов`я виводити чудові пісні, яких краси він сам не чує.
От цей ухил до писання поезій проявлявся щораз більше й більше так, що переривав його роботи малярські. Не всі, що були довкола нього, розуміли, що оте писання — це народний геній — поет, а деякі (приміром Сошенко) робили йому тяжкі закиди, що занедбує малярство, а займається такими нісенітницями. Сам Тарас соромився своїх поезій і говорив про них: хто його знає звідки несеться пісня, складаються вірші — дивлюсь — уже і забув про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось. Він не показував їх нікому, а ховав в дерев`яній скринцї під постіль.
Раз один з його добрих знайомих Мартос знайшов в хаті кілька кусників паперу списаних віршами. Почав розпитувати Тараса, і виявилося, що у нього таких поезій вже повна скринька. Мартос попросив, щоб Тарас дав йому перечитати, заніс папери до Гребінки і стали перечитувати — дивне диво, таких поезій не було ще досі на рідній мові. Тарас навіть не довідувався, що сталося з тими паперами, а коли Мартос по якімсь часі згадав йому, що вірші дуже гарні і що їх віддасть до друку, то Шевченко ніяк не хотів на це згодитися, не вірячи, що це справді щось вартісне. Ледве-ледве дав вмовитись і дозволив видати їх — і так в році 1840 вийшли вперше его поезії — „Кобзар".
Була це велика подія народна. Висилав їх Тарас на Україну от таакими словами (Першою поемою у тій збірці була поема «Думи мої»):
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами —
Нащо стали на папері
Сумними рядами.
Чом вас вітер не розвіяв
В степу на пилину,
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину.
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози — чом не затопили,
Не винесли в море, не розлили в полі,
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом
— Нічого робить!
Не сказали б на сміх…
Все горе, що накипіло в душі Тараса, все відбивається в цих рядках. Сумними рядами стали ті думи на папері; сумні вони, бо сумне було і серце і душа поета, сумне і життя. Скільки ж сліз пролив він від дитячого віку аж до тепер, чи ж не було причини, щоб сум огортав душу. Але не всі вміли зрозуміти Шевченка. — чому проклинає долю, чому нудить світом. Коли б уміли заглянути в його душу, то не сміялися б з нього і не говорили б «Нічого робити, то і сумує».
Квіти мої, діти!
На що ж вас кохав я, на що доглядав
Чи заплаче серце одно на тім світі.
Як я з вами плакав?
Він боїться, чи слова його зрозуміють люди, чи відчують в своїм серці те, що він відчував. «Одну сльозу з очей карих — я пан над панами» - каже він.
От ті свої сумні думи посилає він між своїх рідних — і просить, щоб прийняли їх ласкаво.
Думи мої, думи мої
Квіти мої діти!
Виростав вас, доглядав вас,
Де ж мені вас діти.
В Україну ідіть діти,
В нашу Україну,
Попід тинню сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце і слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А може і славу....
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних
Як свою дитину!
Не залишилися ті слова без відгомону. Справді, як рідну дитину привітала Україна пісні нашого генія. Вони промовили всім до серця, вони порушили такі струни, що в душі всіх знайшли відгомін. Була це любов того, що всіх серця так горячо любили — любов рідного краю і його минувшини. Була це пісня цілого народу — кожний зрозумів її, була це мов зоря ранішня, що розсвічує темряву нічну. Не диво ж, що всі, хто любили рідну землю і рідне слово, привітали радісно появу перших поезій Тараса — вони зрозуміли, що це повстає серед руського народу нова зірка, геній. До Шевченка література руська була дуже вбога — були до цього часу лише твори Котляревського, Квітки-Основ`яненка, Артемовського-Гулака. Тому багато хто з інтелігенції вважали мову руську за щось низьке, за мову хлопську — а за мову вчену вважали лише мову московську. Тепер голосна пісня Тарасова задзвеніла по всій Україні, і пробудила тих, що спали, відкрила їм очі, розповіла
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти,
показала, що
Наша душа, наша пісня
Не вмре — не загине.
З другого боку, можна було сподіватися, шо поява поезій Тараса викличе зі сторони москалів неприхильні голоси. І справді збудили вони з їх боку насмішки, викликали критику, що писані вони мовою невченою, хлопською — що це все дурниці. Не диво, бо москалі не хотіли визнати того, що нарід руський - це щось зовсім інше, як нарід московський, що нарід руський зовсім окремий, що має свою мову, свою історію, свої окремі ідеали і прямування. Нарід московський і московська держава до нині не хоче визнавати нашої самостійності, хоче пригнути нарід і відібрати йому його мову. Але дарма: дороги народу руського і московського не зійдуться ніколи, ніколи правий русин не признає того, що є відломком народу московського. Ми є народом окремим, самостійним. Маємо свою минувшість історичну, що показує хто ми — маємо свою мову рідну, так само самостійну як московська або польська, мова звучна, красна, яку повинні плекати — маємо своїх поетів, між котрими мов зірка ясніє Тарас Шевченко. Він роз`яснив цю темряву, привів нас до самосвідомості, він в піснях показав нам нашу минувшість, показав, що наша
Слава не поляже
Не поляже, а розкаже
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменів,
Без хитрої мови —
А голосна, та правдива
Як Господа слово.
Таке розбуджування самосвідомості народної не було до смаку москалям — тому і зі всіх сторін посипалися на Тараса лайки. Не могли ті неприхильні голоси не вразити чутливої душі Тараса — але не змогли і звести його з дороги, якою прямував. Він не перестає писати поезій — і в тім самім 1840-ім виходить його поема «Катерина», а в наступнім році поема «Гайдамаки».
Пишучи про свою дорогу Україну не міг не згадати про неї, про свої рідні сторони, яких не бачив вже так давно. Тужив він за своїм рідним селом, за своєю ріднею — і як сам каже, що би не почав робити, все згадував про неї. Тож в голові його була все думка, щоб полинути на свою Україну.
В 1843 році по чотирнадцяти літах перебування на чужині вперше виїздить Тарас у рідне село. Але замість розради у нього ще більший сум наліг на серце. Неволя і тяжка біда рідних врізалася в його серце.
От що побачив в тім ріднім селі
Он глянь, у тім раю, що ти покидаєш
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкірою знімають!...
А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину дитину в війско віддають.
А он же під тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне...
Аж страх погано у селі:
Чорнійте чорною землі
Блукають люде, повсихали
Сади зелені; погнили
Біленькі хати, повалялись!
Стави бур`яном поросли;
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!
Ні милої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю,
Ні дівчини молодої,
Ні малой дитини,
Я не бачу щасливої
Все плаче, все гине!...
Все те перейняло його душу ще більшим сумом. Він з подорожі своєї вивіз більше журби і суму, як надії на покращення. Не було в Україні куточка, де можна би було сховатися Тарасові і не бачити того лиха.
Оте все відбилося в його поемах, в поемі «Сон», «Кавказ» і багатьох інших - новий біль, якого зазнало його серце дав нової сили до поетичної творчості.
Між тим наука його в академії йшла далі, і в році 1845 закінчив її і одержав диплом — в цей час покинув Петербург і поїхав в Україну. Через Москву заїхав він в повіт Звенигородський і Канівський, де перебув цілий травень — а відтак прибув до Києва.
В Києві був цілий кружок української молоді, що гаряче любила свою вітчизну, свій нарід і свою мову. Між ними головними діячами були: Костомаров — відтак славний історик — і Куліш — поет історик, — далі Михайло Максимович, Дмитро Пильчиків, Василь Білозерський. Всі вони, перейняті письмом святим та наукою християнської віри, що наказує любити всіх ближніх, задумали всіма силами ширити гадку визволення народу з кріпацтва — і цю ідею проповідували вони між освіченими українськими панами. Між цих людей увійшов Тарас Шевченко, котрого серце як найгарячіше бажало цього самого, свободи для дорогого собі народу, котрого поезії проповідували те саме. Тому зрозуміло, чому прийняли вони його так гаряче, обняли мов рідного брата та почали шукати спосіб, щоби дати йому можність постійно залишатися в Києві. Їм вдалося знайти для нього місце при археографічній комісії, що для своїх видань потребувала освіченого маляра, щоб їздив по Україні та збирав малюнки старих церков, монастирів. Цю роботу доручено Шевченкові! Поки однак вироблено йому це місце, він поїхав у свої рідні сторони.
У Кирилівці відвідав священика Кошицю, в котрого колись служив за наймита; всі приймали його радо та лише дивувались, що той все розпитує про „голодранців“, про „старців", дідів та простих людей. Його бідний нарід більше обходив, як люди багаті, голодранці більше як красно прибрані пани, а хоч приймали його радо у найбільших панських домах, та він хоч сам вийшов на пана, краще чувся між тими, між котрими родився, як між панами — не те, щоб борони Боже встидався бідаків. Оце є гарний приклад для всіх: хоч вийшов в люди, не треба встидатися своєї бідної хати, де народився, своїх свояків, що бідні та невчені. З Кирилівки повернувся Тарас до Києва і одержавши доручення комісії поїхав в Полтавщину малювати. Робота тривала до зими — був в Переяславі, відтак в околичних селах, звідки взимку поїхав до Ніжина, де познайомився з письменником Гербелем. Все місто зворушилося, двері Тарасової квартири не замикалися — всі хотіли з ним познайомитись, побачити його, так далеко вже розійшлася його слава. Тут здибав він також свого давнього знайомого приятеля Сошенка, що був в ліцеї вчителем — він ще і тепер попрікав Шевченка, що він більше пише, як малює. З Ніжина переїхав Тарас до Чернігова — тут пізнав Андрія Лизогуба, свого великого прихильника. В його дворі, в селі Седневі, пробув він аж до Великодня — а звідси повернув до Києва. Було це в квітні 1846 р. Від повороту Шевченка до Києва починаються його близькі, тісніші стосунки з істориком Костомаровим, а це відбилося на творах Шевченкових. До Костомарова стали сходитися і інші приятелі: Василь Білозерський, Дмитро Пильників, Артемовський-Гулак, Пантелеймон Куліш і інші.
Сюди приносив Шевченко свої недруковані поезії «Сон», «Кавказ», «Посланіє» — всі слухали — і як один з них розповідає — були всі ними зачаровані, заучувалися на пам`ять. З тими приятелями їздив Шевченко по Київщині, забавляв їх співанням пісень народних, розказував казки про бувальщину. Була там і розмова про чорну долю України — там стали вони думати про те, як би допомогти бідному народові.
Під впливом цих гадок, заснував Микола Костомаров потайне товариство „Кирило-Мефодіївське братство". Головною ціллю цього товариства було те, чого учить письмо святе і наука Христова — те, що всі люди повинні бути собі рівні, а не ділитися на панів і невільників, що треба знести всяку неволю. Для того передусім головне постановили домагатися, щоб знесено було кріпацтво і всі його ознаки — щоб було знесено кару тілесну, що принижає чоловіка. Далі ціллю товариства було утвердити свободу віри, свободу слова, свободу друку, а також, щоб наука для всіх була вільна. Далі постановили змагатися, щоб для простого народа засновано було обов`язкові школи.
Як бачимо те, чого ті горячі патріоти так гаряче бажали, домагалися і аж через тайне товариство хотіли дістати, все те ми маємо нині в нашій державі в повні. Все те зараз гарантовано нам конституцією. В нашій державі всі є рівні — всі мають рівні права. Найбідніший селянин з найбільшим магнатом супроти права є однаково рівні; в нашій державі всі є свобідні. Всякий може піти де хоче, робити що хоче — коли закон цього не забороняє — то ніхто йому цього заборонити не може. У нас всякий може вільно вчитися — ніхто не має до цього перепон, у нас є по селах всюди школи обов`язкові. У нас є свобода віри і обряду — ніхто нікого не може силувати, щоби покидав свою віру, у нас є свобода слова, свобода друку. Які ми щасливі, що цього не потребуємо добиватися!
В московській державі було лише домагання цього злочином, так що Шевченко і товариші мусили критися з своїми намірами. Члени цього товариства мали ширити свою проповідь усним і друкованим словом, доброю наукою жінок, матерів, сестер тих діячів, що мали колись вирости серед стуманілого народу і холодного байдужного панства. Ті ідеї мали вони ширити серед панів, щоб звільняли нарід з кріпацтва, мали підготовлювати і уряд до перейняття тих гадок.
Всі ті гадки обговорювані в Кирило-Мефодієвськім братстві ми бачимо в поемах Тараса Шевченка: в «Кавказі», в «Посланію» до земляків. Його муза сильним великим голосом проповідувала ті святі ідеї, а київська громада вважала його вже не лише поетом, а народним пророком.
Але, як сказали ми, ідеї ті були проти уряду московського тяжким злочином. Тому прихильні йому москалі остерігали Шевченка, щоби не читав всюди своїх поем «Кавказ» і «Сон», де вдаряє з цілою силою проти деспотства неволі, кріпацтва, бо за це може бути тяжка кара. Але Тарасові, як гарячому патріотові, було це байдуже — у нього на душі була одна гадка -— щастя рідного краю. Він сам каже:
Я так її, я так люблю
Мою Україну небогу,
За неї душу погублю.
Він все був готовий перетерпіти, всі муки за неї — нічим ставив він своє життя проти добра краю.
Мені однаково чи буду
Жити в Україні чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в степу на чужині,
Однаковісінько мені,
В неволі виріс між чужими.
І не оплаканий своїми
В неволі плачучи умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину,
На нашій, славній Україні,
На нашій, на своїй — землі.
І не пом`яне батько з сином.
Не скаже синові: Молись,
Молися сину! За Вкраїну
Його замучили колись...
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде,
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять...
Ох, не однаково мені!
Здаєтьсь, судилося Тарасові перетерпіти все в житті. Від дитячого віку до смерті довелось йому перетерпіти всяке лихо. І от здавалося, заблищала знов перед ним краща будучність. Прихильниця його таланту княжна Рєпніна вистаралась у міністра для Шевченка місце професора малярства при Київськім університеті, Одна українка, розентузіазована його творами, передала Кулішеві гроші, щоб за них вислати Тараса до Італії на подальшу освіту в малярстві — Тарасові сказали, що це уряд дає йому допомогу. Шевченко зрадів, як дитина, і був щасливий, яким ще не бував ніколи.
Але саме тоді впало на Тараса страшне лихо. Його арештовано. Справа малася так, що через стіну від Гулака, де зійшлися Кирило-Мефодієвці на Різдво, мешкав студент Петров. Серед жвавого, однодушного товариства йшла щира бесіда — про долю України, про надії визволення народу з кріпацтва. Говорили про історію України, про часи Хмельницького. Перед ними ожила минувшина, свобода, слава — все те запалило Шевченка, він став говорити гаряче, голосно, нестримно не оглядаючись на слова, став декламувати вірші. Нікому не прийшло на гадку, що хтось може їх підслухати — тим часом за стіною слухав все Петров і міркував.
Він відтак хитро підійшов до Кирило-Мефодіївців і довіри Гулака, так, що вони скоро допустили його до свого товариства. Тут розвідавши про цілі товариства, його роботу цей Юда-Іскаріот зробив начальству донос. Справу стали поволі розслідити, а наслідком було арешт Шевченка і товаришів.
Шевченко як-раз поїхав був в Україну на весілля Куліша з сестрою Білозерського, а по весіллю якийсь час забавився в Україні, а в перших днях квітня повернувся у Київ, щоб взятися до подальшого діла учительства малярства при університеті. Їде Тарас гостинцем. Весело дзвенить поштовий дзвоник, радісно б`ється серце поета. За Дніпром розкинувся на горах Київ - от і берег. Шевченко на поромі: тихо, повагом рушає пором через Дніпро. В голові поета самі веселі думки, гарні надії, нічого не захмарює їх йому і на думку не спадає, що лихо підкрадається до нього і от-от стоїть за плечима. На душі його ясно, тепло... Пором доїздить до берега — стає, Тарас сідає на бричку — аж тут підходить до нього старший поліціянт і питає:
— Ви Шевченко?
— Я...
— Я вас арештую...
Шевченко опинився в неволі. Було це 5 квітня 1847 року.
