Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.01.2014 02:14Оповідання
Про друзів  Про дружбу  Про кохання  Про зраду  Про життя  
10000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Євангеліє від Пилипа

3

АНАТОМІЯ ЛЮБОВІ

Sirtaki
М.Вамвакаріс
Сорок Восьмий
Опубліковано 16.01.2014 / 21220

Як? Ви ніколи не чули про Андрія Кренделя? Дивно, то був славний чоловік! Дай Бог усім так життя прожити і так безболісно померти. То був не якийсь там півхлопа, а правдивий чоловік. Якщо пив, то до чортиків; як любив, то до “не можу”; як до роботи, то до повного виснаження. І жив так само – мав усе пізнати і до всього докопатися.

Зараз про небіжчика стали потрохи забувати, а колись про нього говорило все місто. Повідáли всяке: хто по-доброму прибріхував, а хто і злословив. Казали з такими подробицями, що диву даєшся – скільки народу любить свічку потримати. Але не дуже вірте пліткам, бо так пана кума, як я, ніхто не знав. Ми стільки років зналися, трималися купи і стільки пережили, дітей перехрестили, стільки горілки перепили, що навіть для прабатька Адама то таки багато часу. То й не дивуйтеся, що за Андрія правду сказати можу тільки я. Мене теж люди добре знають, але не про моє життя йтиметься. Коли вам нецікаво, то прошу не заважати, ліпше випийте того гидотного ціньквасу, що замість пива дають, але свої п´ять копійок не тицяйте. Та коли вже захочете послухати сущу правду, як на сповіді, про покійного Андрія Володимировича Кренделя, то слухайно уважно, бо я не повторюватиму, як мовиться, ксьондз два рази казання не каже.

Дайте щось людське закурити і я почну.

Андрійко, царство йому небесне, був самим що не є справжнім спеціалістом. Коли хто є в місті без поліпів у носі, то знайте – без Кренделя тут не обійшлося. Дохтором був від Бога. Ми з ним із одного села: разом худобу гонили пасти, разом пробували курити десь у корчах, а потім і на танці разом ходили. Навіть служили ми спочатку в одній частині в лісі під Москвою. Я, правда, вернувся з чистими погонами, а Крендель – старшим сержантом, хоча стукачем або сраколизом ніколи не був. І вчилися ми в одному місті: я в університеті на хімічному, а Андрій подався в медицину. Коли роздали нам дипломи, то за державним направленням – що ви, нова генерація, про ті часи знаєте? – закинула нас доля аж сюди, то й мусили допомагати одне одному. Земляки – то велика сила!..

Як він помер, питаєте? А як люди помирають? Прийшов час, відміряний на небі, і не стало Андрія. Та ми домовилися не перебивати, я й сам зіб´юся.

Я, власне, не збираюся переповідати про все його життя. Майже до останніх днів, а прожив він сорок один рік, чинив пан кум правильно – робота, сім´я, по неділях служба Божа. Хтось може нарікати, що Крендель гроші брав за роботу, але хто їх не бере. І за такі золоті руки, як не крути, але по-гоноровому треба платити, а хто не хоче – то до Цимбала. Ви не чули, як той костолом порізав хлопові здорову ногу?..Добре-добре...

Якось пішли по місті балачки, нібито дохтор Крендель – просто кришталевочистий взірець шлюбної вірності – завів собі коханку. Говорили, що вона львівська пані, але толком її ніхто не бачив, то й прибріхували хто на що годен. Ви, хлопці, не думайте, що я люблю копирсатися в плітках, але мені таки стало цікаво, бо ж не чужі люди ми з небіжчиком, - куми. Я його Даринку до хреста тримав і, дасть Бог, до вінця поведу, коби щасливо.

Після Великодня зустрічаю Андрія, а він якийсь не такий. Передчував, сердешний, смерть свою. Очі горять, ніби маяк фароський. Ви знаєте що то за таке чудо світу?..

Ну добре, не буду про маяки, повернемося до пана Кренделя...

Так ось, він ка´е: “Куме, сто років не бачились, якось ніби і живемо, а наче і не живемо. Існуємо. Давайте, якоїсь кави вип´ємо і погомонимо про життя-буття. Не знаю, чи буде ще коли нагода”. Я тоді після уроків поспішав з чайної додому, бо жінка пиляла, щоб зробив лад на городі, то ж часу геть не було, але внутрішній голос твердив: “Залишися!”. Думаю: нехай стоїть земля облогом, а кум то є кум, то більше, ніж родина. Сідаю я до нього в машину і їдемо за місто. Там є такий тихий порядний генделик, але Андрія люди знають, то заховалися ми в темній кабінці і стали балакати про всяку-всячину.

Я коли третю сотку перехилив... Якої кави? То небіжчик каву хлебтав, як навіжений, а я не кохаюся на тих гірких помиях. І не перебивайте мене, не беріть старого вуйка на глум, бо нічого більше не ска¢у, як той пікт. Знаєте баладу про вересовий мід?.. Ну добре, не буду про вересовий мід, хоча то дуже файно написано[1]...

Ага, то після третьої я беру йому і ка´у просто в очі:

- Ти мені, Андрію, баки не забивай. Загордився ти, великим дохтором став, то зле, але не це в тебе на серці лежить. Від великого добра старих друзів не згадують. Сам бачу, що біда з тобою. Кістляву чогось тривожиш, може, заслаб, не приведи Боже. Тільки давай без тих викрутасів, то будеш бабі Люсі зуби заговорювати. Ка¢и, що маєш до бесіди, бо мене господарка чекає. Стара і так буде зо три дні гніватися.

- Та не знаю з чого і почати, - ка´е. – Загубився в самому собі.

- То від початку і розказуй, а як не довіряєш тому, хто тебе від чучмеків рятував, то мовчи, а я тим часом трохи закушу, кину щось за драбину.

- Їж, Пилипцю, закусуй. Часто ти випивати став. Вдома у тебе все гаразд?

- То ти мене за місто вивіз аби за Славчині прибамбаси випитувати? Як так, то давай ще по сто і розбігаємось.

- Більше ні грама, бо зараз вп´єшся і не буде з ким словом перекинутись.

- То не гай часу, бо і так налижуся. Ти мене знаєш, – граю далі вар´ята. – А тобі посповідатися треба, а до отця Миколи ти піти не наважишся, бо єгомость на всю парафію розбазікає.

- Правду кажеш, брате. Тяжко мені. Сорок років прожив, а тільки недавно став усвідомлювати, що життя ніби минуло, а прожив його не так, як мріялось, – він прикурив цигарку, що робив не так вже й часто навіть у війську. – А що там про мене люди говорять поза очі?

- Та хіба я бабські побрехеньки слухаю?.. Та що?.. Кажуть, що коханку завів на старості років. Певне, таки біс в ребро поцілив. Але я в то не вірю, бо стільки літ знаємось і ніколи ти по куревству не виступав.

- І дарма,  – Андрій посміхнувся. – Таки поцілив, тільки не біс, а маленький Купідончик.

- Ого, пане куме! За таке треба випити!

- Не спіши, краще послухай і пообіцяй мовчати. Мені то в принципі байдуже, але дітям ще жити і жити...

- Хто вона?..

Я би може і зберігав мовчання, але все таємне давно стало явним.


“Ми зустрілися випадково, втім, на світі немає нічого закономірнішого, ніж випадковості. На одній із вечірок, куди мене чи не силоміць затягнув після роботи давній, ще інститутський товариш, це і трапилося. Поважні гості вже помалу збиралися розходитися, коли мене – брудного, спітнілого, замученого – затягнули до столу. Кілька шановних сімейних пар, промовляючи традиційні в таких випадках умовності, бундючно прямували до виходу. Залишилось кілька вертлявих молодичок і дівчат. Втім, на їхні теревені я не дуже зважав, оскільки добряче зголоднів і понад усе хотілося будь-чим набити утробу. Коли надокучливий черв´як голоду поволі заснув, до зали у супроводі господині увійшла вона.

“Не могло ж мене так повести від понюшки коньяку”, – мій мозок запручався, коли погляди перехрестились. Пригадалася Настя і плоди нашого колись шаленого кохання; суворий цензор – мешканець голови – став читати нудну лекцію про благопристойність і добропорядність, але не міг дібрати переконливих аргументів за; інша істота довго торочила про всілякі там небезпеки позашлюбних стосунків; чорнобрива молода матуся, всівшись мені на коліна, щось надокучливо теревенила про аденоїди в її чада, які не дають дитині дихати і по-людськи говорити, а мені до болю в серці захотілося тримати на колінах зовсім іншу. Я лиш краєчком ока примітив її бездоганну фігуру; її обличчя, помережане в куточках очей тонкою павутиною підступних зморщок; мені було страшенно незручно, адже від біганини по місті мене в кімнаті міг помітити навіть сліпий – так тхнули шкарпетки. До того ж, на обличчі красувалася триденна щетина, а на комірці та манжетах чітко виділялась сірувата облямівка звичайного чоловічого бруду, ще й з рота тягнуло несвіжістю. Теж мені ловелас... Легенький флірт без найменшого натяку на інтрижку – неодноразово перевірений фінал – тут не проходив. Я вийшов перекурити, а заодно і погомоніти з господарем на кухні про насущні справи. Між брудними тарелями не просидиш вічність, а додому повертатися не хотілось. Не було бажання вислуховувати оте вже остогидле: „Де був? Що заробив? Йди мий ноги, бо смердять!..” Ніщо так не шкодить коханню як спільний побут.

Далі сталося так, що гості остаточно порозбігалися, господар оселі поринув у сон п´яного праведника, а ми нарешті опинилися в одному таксі. Я довго оповідав щось на теми моралі, благопристойно тримаючи її ручку у своїх долонях. Вона – Ірина – не давала ані найменшого приводу для продовження стосунків, але від неї віяло, навіть не теплом, а радше потребою тепла. Жінка, яка зналася з чоловіками, але так і не пізнала їхньої ласки, вона видавалася найцнотливішою дівчиною. Здавалося, ніби це тріпотить її самотнє серденько, а не гуркочуть автомобільні колеса по середньовічній бруківці. О Господи, який нахабно цинічний світ, коли його принади поховали в цій красуні Жінку? Я відчував необхідність говорити, але, як на зло, нічого не спадало на думку.

- Іринко! Мені хочеться вас поцілувати, – зненацька вихопилось у мене. Чесне слово, це промовляв не я, а хтось інший, - той, котрий довго дрімав десь глибоко в серці.

Вона підставила щічку, але невинного цілунку не відбулось – натомість з´єдналися наші губи.

Ні, ночував я вдома, ми підкреслено ввічливо розпрощалися біля її під´їзду...”

Ха-ха!.. Що, терпець вам уривається?.. Ти, як там тебе звати, йди візьми трохи кальмарів, а я тим часом перекурю, коли хтось дасть дзигар... Ви люди ще молоді, то послухайте, що я вам скажу. Життя складається не тільки з друзів та ворогів, в ньому є багато епізодичних осіб, від яких залежить чимало. Ці персонажі не менш цікаві, бо вдумливий філософ може ставитись до них об´єктивно, безпристрасно... Ну що, приніс? А чо´ така маленька пачка?.. Цікаво стало? Ну то слухайте далі...

“Настав ранок. Я прокинувся в порожній квартирі. Було самотньо і сумно. Ти ж знаєш, як мене дратує самотність. Пригадалося вчорашнє. Як я не силував, не примушував себе забути цей неконтрольований спалах емоцій, нічого не виходило. Знову і знову поставали ці готові до діалогу губи. Я написав і відправив невеличку SMS[2]-ку, одночасно бажаючи і не бажаючи отримати відповідь. А потім були нові й нові повідомлення.

Не стану вникати в подробиці, Пилипцю, але скажу, що ми призначили одне одному побачення. Господи, старий дядько бавиться в юність. Ти можеш сміятися, та й мені самому стало б весело, якби це трапилося з кимось іншим. Отже, я купив букет ароматних конвалій, з конспіративних міркувань загорнув їх у свіжу газету і довго чекав у сквері. Правда, вийшло, як в тому анекдоті: а вона не прийшла. Десь через годину, коли я вже добрався додому, прийшло повідомлення, де Ірина просила вибачення за спізнення й ошелешила мене тим, що наступного дня покидає наше місто.

Далі монотонно потягнулися дні, коли ми листувалися, довіряли свої мрії цьому маленькому електронному диву. Спробуй зрозуміти, куме: мене переслідувало відчуття, ніби ми злягаємося через SMS. Я зробився напівбожевільним, одержимим, ніщо на світі, крім оцих скупих рядків, мене не цікавило.

Так сплив цілий місяць аж поки не приїхала вона. Ми насолоджувались коханням, усвідомлюючи його гріховність і приреченість. Таких любовних марафонів я не зазнавав навіть у молоді роки. Тоді, сам знаєш, хтивому самцеві кортіло займатися любов´ю заради самоствердження. Тут було зовсім по-іншому. Хотілося знову і знову ніжити, пестити її тендітне тіло, шепотіти неймовірно солодкі слова, зовсім не соромлячись своїх почуттів. Знаєш, Пилипе, якби ми менше вдавали з себе таких крутих хлопців, то жити було б набагато цікавіше”.

Такий мудрий чоловік був мій кум. Га? Як влучно сказано! За такі розумні слова треба випити чогось міцнішого... Давайте швиденько, доки я ще в настрої...

“З кожним днем ставалося диво. Ми посповідалися одне перед одним не тільки про своє життя, але про свої найпотаємніші мрії, про заховані якнайдалі фантазії. Я знаю себе вже ось сорок років, а й не здогадувався, що десь у глибинах серця стільки часу дрімали ці дивинки. Ми розуміли одне одного, в чомусь потурали бажанням, щось так і залишилось мріями. Це було просто казково. Саме в ці дні я зрозумів, що означає бути щасливим. Це зовсім не тоді, коли ти ситий, одягнений та займаєш відповідне становище. Ні! Зовсім ні! Щастя – це тоді, коли відкривають себе без непотрібного макіяжу, коли тебе сприймають таким, як ти є, коли вдячні за те, що ти є. Хай навіть безрукий, безногий, покалічений, але ти є. Ми надміру женемося за чимось матеріальним: дивись – у сусіда двері аркові, авто престижної марки чи дитина вчиться на юридичному, а я його мушу переплюнути.

Колись мене глибоко вразив один роман – “Кохання під час холери[3]”, ти б мав його прочитати. Це грандіозно: справді коханій жінці прощаєш і цілковиту відсутність грудей, і волохаті ноги, і навіть вставні щелепи. А моя Ірина позбавлена такого ґанджу, вона та, про котру я мріяв усе життя. Знаєш, коли я, виснажений, лежав поруч і моя “гідравліка” відмовлялася діяти, то зовсім не соромився своєї чоловічої безпорадності. І вона не глузувала і не заспокоювала, а просто цього не помічала, тільки ніжно пестила моє тіло.

Іринка, сама того не усвідомлюючи, перевернула мій світогляд, змусила по-іншому бачити банальні речі, порушити усталені стереотипи. Тільки зараз я став прозрівати. Є люди, з якими неохота вітатися, а ти все життя вичавлював з себе оте “добридень”; сраку стараєшся називати бодай задницею, бо це, бачте, некультурно і ріже чийсь зманіжений слух; змушений одягатися, говорити, діяти, кохати, навіть мріяти так, як усі. А може, я не такий? І ти не такий? І вона не така? І кожен з мільярдів землян зовсім різний, самобутній, індивідуальний, але змушений підкорятися цим застарілим, незрозумілим і часто згубним суспільним табу. Та нехай собі кожен живе так, як душа підказує, тільки не зачіпаючи прав іншого. Знаєш, Пилипе, мені здається, що садист і мазохіст – це ідеальна пара, а ми, ґвалтуючи власне єство, мимоволі уподібнюємося садистові”.

Приблизно таке розповів мій кум Андрій Крендель, царство йому небесне. А десь місяців через два моя благовірна Славця якось приходить з міста і ка´е:

- Пилипе, ти чув? Люди подейкують, що Крендель при смерті. Має рак крові. Дивись, скоро і ти доп´єшся, розтуди твою мать! Онде подивися, пупець стирчить бігме як міліцейський свисток!

Одне слово, полаялися ми на славу, а я вирішив востаннє провідати кума. Все життя товаришували, то й перед смертю сваритися не годиться. Але застати Андрія живим так і не судилося. Ще здалеку я побачив навстіж відчинену браму й одразу зрозумів: спізнився. В останню хвилину, як переповідали люди, небіжчив сказав, що не має за чим шкодувати і відмовився від сповіді...

То давайте за упокій його стражденної пречистої душеньки. Най земля тобі буде пухом, пане куме...

Ось... Не спішіть, хлопці, бо то ще не вся історія. Коли минув десь зо рік по його смерті і земля на могилі вбулася, кума Настя попросила мене зробити небіжчикові надгробок. Я на всі руки майстер. Коли мене... коли я пішов зі школи, то де тільки не робив?.. Ага, і це вам нецікаво, а дарма...

Я закінчив роботу, сів перепочити і тільки зафайкував дзигар, як підходить до могили якась немісцева пані. Немолода, десь під сорок, вбрана легансько. Дуже навіть нічо´. Дивлюся: кладе на могилу букет білих-білих троянд, схлипує і промовляє:

- З днем народження, любий красунчику. Тобі сьогодні сорок два.

Я – чоловік недурний, то відразу докумекав, хто то була. Направду вам ска¢у – до такої за край світу босим по кропиві побіг би. Не писана красуня, а саме така, як покійний Крендель розказував. Так справжньою жінкою і віє від неї. Я не мав на гадці заговорити, хай, міркую, погомонять отако мовчки, але бачу – йде кума Настя. “Що то зараз буде?” – думаю.

Та підходить поволі, міряє панянку поглядом з ніг до голови, бере її за руку і ка´е:

- Виходить, ти теж його кохала?

- Кохаю!

Жінки обнялися і довго плакали коло могили.

Отака чудасія на світі буває...

Чернівці, Бояни 2005
___________
[1] Герой має на увазі твір Р.Л.Стівенсона “Балада про вересовий трунок”
[2] Short message service – служба коротких повідомлень
[3] Роман Габріеля Гарсіа Маркеса (1928-) – колумбійського письменника, Нобелівського лауреата (1983)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (2)
17.01.2014 Проза / Оповідання
Євангеліє від Пилипа (11)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Євангеліє від Пилипа
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (1)
16.01.2014
Євангеліє від Пилипа (3)
17.01.2014
Євангеліє від Пилипа (14)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 94  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання, до чортиків, подався в медицину, дохтор, біс в ребро, мовчання, істота, флірт, кохання, роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.01.2014 16:29  оксамит для © ... 

Читаючи, немов пережила. Моє Вам чудово. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
20.05.2015 © Журналіст
07.02.2014 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди