Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.01.2014 16:58Роман
Про дитинство  Про зраду  Про життя і смерть  Про друзів  
00000
Для дорослих (18+)
© Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

XIV
Сорок Восьмий
Опубліковано 15.01.2014 / 21242

Ну ти й кумедний, Василю... Навіть я би сказала, що жалюгідно-смішний, бо кумедний – то мудрий блазень, він таким вдавано-гумористичним чином висловлює часами глибоку законспіровано-алегоричну думку, це своєрідний спосіб мовлення, філософський жанр, narrenfreiheit[1], як казали німці; а ти – звичайнісіньке нікчемне посміховисько і годі... Хіба так воно можна? Боїшся, остерігаєшся того, що станеться неодмінно; станеться попри твою волю, попри твої бажання, небажання чи протести; відбудеться, бо мусить статися. Що? Не віриш? Це безглуздя. Виходь публічно поголодувати на майдані, як нівроку опасистий дохтор Хайдер[2]; як алмаатинські чи, вічна їм пам¢ять, пекінські бурсаки[3] кричи, волай, вимагай свого; чи просто стань раком у людному місці - але воно трапиться, воно станеться, воно відбудеться, воно скоїться; буде саме те, що мусить статися. Станеться так, як воно написано, передбачено, запрограмовано.

Поміркуй-но: хіба варто мене боятися? Справа не в тому, що я така гарна, приваблива, відверта і для тебе начебто доступна. Це ж неминуче. Коли не в цім житті, то в його наступному дублі. Ти сам про це знаєш і потайки від самого себе мрієш...

Забери свої ручиська!.. Подивися-но, запав на дармове!.. Подумай: невже ти користатимеш те падло, яке давно не хоче користати навіть усеїдний Стручок?..

Дивно, що він мене усе голубить, опікає, причепурює, одягає... Так-так, не просто одягає, але робить це зі смаком, з оргастичною насолодою нарцисиста чи збоченого божевілля педераста-кутюр’є; навіть з якоюсь примітивною вишуканістю, зі збочено-викривленим уявленням про моду, пристойність і красу, але врешті робить, одягає. Та я не хочу аби він мене роздягав. Нехай Ігорко щоранку виховано защіпає на мені бюстгальтер, але жодного - чуєш? - жоднісінького разу не звільняв мої перса з шовкової портупеї. Бо я так хóчу, бо я цьóго не хочу. Бо він – мій чоловíк, але не мíй чоловік. Навіть коли має статись оця офіційно-формальна й механічно-ритуальна близькість, я просто мовчки задираю поділ і безцеремонно розставляю стегна, приблизно так, як інші жінки малюють нігті, сякають носа чи справляють потребу у вбиральні. Та воно, коли нарешті вивільнишся, випорожнишся, куди приємніше, ніж коли випорожняються в тебе. І Стручок у процесі обов’язкового подружнього випорожнення не романтичніший за мармурову брилу. Ні, порівняння невдале, особливо коли уявити, скільки почуттів приховує підігрітий Роденовою душею[4] холодний камінь. Ігорко куди тривіальніший, він радше холодний шматок залізобетону, страхітливе породження раціональної конструкторської думки в занепадницько-технократичну епоху. Ці слизькі пальчиська, вони спочатку болотяними вуженятами лягають на талію, а потім безцеремонно прямують до лобка, вульгарно хапають за чуба, аби за якусь мить брехливі губиська промовили: “Я тебе хочу!” з тією ж інтонацією, як зазвичай промовляють: “Поцілуй мене в зад”, маючи на увазі: “Дай мені спокій!”...

Ти боїшся смерті?.. Аж тремтиш... Ще, може, почнеш з переляку всикатися?..

Смішно...

Адже погодься, що смішно боятися неминучого... Страшніше, коли його не боятися...

Моя бабця – ти її пам¢ятаєш? мусиш пам¢ятати! - ставилася до неминучого з філософською розсудливістю: коли воно від мене не залежить, отже його не існує. І, неначе правдивий домотканий філософ, бабуся говорила лаконічно, лише по суті, рівно стільки, що в сонячне літо засмагою хапався навіть її язик. Лише іноді, дуже рідко, таке траплялося разів зо півтораста на моїй пам¢яті, коли філософія обридала, а не базікати бабуся не вміла, вона повчально-блаженним попівським тоном заповідала:

- Я ж, доню, коли хочеш знати, - дипломована акушерка, донька бранної баби, онука пупорізки, то й поховати мене мусите як здавна у народі повелося.

- Як то воно так? - здивовано витріщую очі, хоча переконана, що зараз бабуся казатиме:

- Аби-сте не забули тіло обмити, належним чином спорядити, відспівати мене за християнськими забобонами, обов¢язково з калачами, дяком, попом і хором, але до трýнви належиться покласти ще й замашну палицю, а до пояса – хусточку з маковими зернятами...

- Навіщо? - питаюсь, а думаю про своє.

-  Хіба я тобі ніколи не казала? - дивується. - Наша праця, знай, то людська шана і направду  кара божа. Бо ремесло в нас таке – приймати на світ немовлят і споряджати їх на муки піднебесся. Безсмертний хіба той, хто не рожденний...

- Бабцю! А що зі мною буде після смерті?

- Ну, спочатку треба смерть заслужити, вистраждати, дожити до неї чи як там у зодіях написано...

“Почалося, - думаю. - Бабці не дай хлібом-водицею поживитися, але про всеможливі езотеричні побрехеньки потеревенити. Зараз вона мусить згадати про античних авгурів, дохристиянських гаруспіків, еллінських оракулів та інших язичницьких провидців, а потім мимохіть гикнеться новозаповітним астрологам Каспарові, Валтасарові й Мельхіорові[5], які на звіздах розумілися куди ліпше хрестоматійної вовнисто-копитної тварини. Онде, самі послухайте”

- То віддавна люди цікавилися прийдешнім, гадали за тим, як - косо, криво чи впоперек, високо чи низько, зранку чи після полудня - літають птахи; як то провіщають худоб¢ячі тельбухи, коли вони ще свіжі, парують і щойно перестали звиватися; в який бік задурманить голову хмільний підземний дух. Навіть про народження господа нашого Ісуса Христа, довідалися троє царів-мудреців, котрі знали вголос читати по звіздах, як онде ти по букварику, або навіть і ліпше. А я від бабці навчилася, а вона від своєї бабці, - ні, не на картах кидати, бо то гріх, але читати зодії і бачити завтра по куроглашеннику і сносуднику...

- І носопчихальнику з дупопердельником, - раптом звідкілясь з¢являвся татко з його вишневою ракотворною люлькою. - Пішли вже, донечко, спатки...

Бабця здіймала лемент, на нього нечутно опасистим привидом з¢являлася мама. Вона взагалі нагадувала привида: ходила так, що підлога не скрипне, говорила – тільки губи ворушилися, зітхала так, що навіть полум¢я свічки не коливалося, ось тільки безплотною її ніяк не назовеш. Татко так і говорив:

- Я тебе, сонечко, люблю не за круглесенькі сіднички, але їх люблю також.

О Господи, як він умів усміхатися!.. Усміхався невимушено, чуттєво і просто в округлені мамині очі, випускав кілька хмаринок їдко-пряного диму і поважно, мов застарілий пароплав, курсував фарватером смугастих домотканих хідників.

О як він умів усміхатися! Навіть мама, набравши повну пазуху повітря для тиради недоброзичливих побажань, умить витрачала всі пневматичні резерви на спалах сміху. Татко ставав на якір у малесенькій, зовсім крихітній бухті-комірчині, посеред якої дихав теплом, мов чудовисько з модерної казки, переповнений окропом пузатий титан. Аби тютюновим смородом не переповнювати всю оселю, татко спеціально прорíзав мініатюрне віконечко і запускав туди сизі кільця.

- Ого! - я дивувалася його талантам і на всі дитячі ніздрі вдихала гіркувато-тютюновий татків аромат. - Ти як вусатий дракончик...

А зараз у татковій кімнатині сидить, задерши порепані залізничні п¢яти, той, хто також видихає різкі запахи, тільки з протилежного боку, і відчиняє не мініатюрне віконце, а великі двері - нате вам, маєте, ось як я годен!

А татко і далі усміхається з чорного мармуру могили. Здається, вона навіть пахне як таткова вишнева люлька. Тільки усмішка якась холодна і нерухома, наче клоунська маска.

- Ти ж мене не слухаєш, - обурюється бабця. - Коли на тому світі нападуть на мене – пупорізку – дитячі душенята, то відбиватимуся палицею, а як сил уже не вистачатиме, порозкидаю мак, нехай збирають. А тим часом можна і п¢ятами накивати...

- Та скільки тих діток помирає? – дивуюся.

- Знай, що на тому світі усі праведники перетворюються на дітлахів. Колись чи не кожна жінка мала на тому світі свого праведника. Зараз люди спаскудилися, нема біди на них, зажерлися в теплі і добрі. Але праведники на щастя геть не перевелися. І ти, коли проживеш слухняною і чемною, знову станеш пречистим немовлям.

Я міцно пригорталася до бабусиної долоні, від неї віяло тепло-молочним, ледь не коров¢ячим, ароматом.

- А коли прожити нечесною?

- Тоді й від людей дяки не матимеш, і на тому світі ходитимеш старезною шкаредною беззубою бабою...

- Як оце ти зараз?

- Ще страшнішою.

- Як? – роблю невдалу спробу прокинутись. - А коли я помру молодою дівчиною...

- Молодим треба жити, а не про смерть думати...

- Ну, завішаюсь, як той хлопчик у маминому селі?

- Ще чого надумала! - бабусю неначе добірною паприкою запекло у гузиці, від чого вона манірно перехрестилася.  - Якщо хто сам собі смерть раптом заподіє, того навіки проклянуть, і ніде йому місця не буде, як тільки не старатиметься: ні в пам¢яті людській, ні в раю едемському, ні в пеклі тогосвітішнім. Навіть на кладовище їхньому грішному тілові зась, бо то – місцина свята, а ховають таких клятвовідступників під страхітливим виворотнем[6], де нечиста сила гніздиться аби сонячне світло переднювати. Гірше пса скаженого закопують і ще й кілком осиковим притискають зверху, аби часом не воскресли...

- Ого! - мовлю, поки бабуся знову демонстративно-повчально хреститься, але думки мої не там, бо я раптом уявила себе мертвою. Дівчинкою саме у тому віці, коли різниця у статі визначається хіба гардеробом і граматичним родом; замурзана, бо такі вродили цього літа рясні і терпкувато-солодкі ожини; з непомитими ногами і повною головою вражень я лягала спати, неодмінно притискаючись липкою щокою до бабусиної руки. Мені так завше подобалося засинати – тепло, затишно, безпечно, родинно. Ти не пробував так засинати? І дарма... Коли бабуся намагалася крадькома звільнити свою закляклу руку, спросоння хотілося стиснути її міцніше. Я ж тоді не мала глузду усвідомити, що це і є найцінніша у світі реліквія. Як і таткова посмішка, чи мамині мовчазні круглі очі, або твій... загадковий погляд.

Ні, ти вже не вмієш так дивитися... Розучився, забув, зробився дорослим, загорнутим у цупкий кольоровий папір етикету, а отже – нещирим. Іноді мені снився той твій цупкий і твердий погляд, перед яким я здавалася зовсім голою... саме так – голою, а не голим... Але ж ти дивився і не помічав у мені жінки, більше того: здається, ти навіть не усвідомлював і своєї чоловічої суті...

Ні, я помиляюся, у ті золоті часи я тільки помічала, що ти пісяєш настоячки і дивувалася, адже це ж так незручно, неохайно, неприродньо...

А снився мені мертвий татко - чепурненький охайний кучерявий маленький хлопчик, чомусь одягнений саме у заповзані бузкового кольору колготи. Іноді він з¢являвся з приклеєними рудуватими вусами і тримав у рученятах вишневу таткову люльку. Ми обоє сміялися - я дзвінко і зовсім не соромлячись, як уміють реготати хіба дітлахи, актриси і непотрібні жінки, а він тільки показував краєчок своєї загадкової усмішки, яка таємничим струмчаком текла собі, дзюркотіла, переливалася, мовби жила під наклеєними вусами.

А як, до речі, твій батько?..

- Спасибі, з кожним днем гіршає...

- Що ти кажеш?..

Здається, правду бабця говорила, що після смерті праведники перетворюються на пречистих дітей. Гірко тільки, коли іноді робляться святими дітьми-янголятами, забувши при цьому померти...

Ось і ти, здається, починаєш в¢янути. Втратив той погляд, під яким охота роздягнутися.

І не кивай головою, не заперечуй, - я ж не сліпа... Я незряча, але бачу усе. Не треба бути відьмою, провидицею, аби побачити твою холодну душу. Ні, вона там є, не було би, то й не помітила її. Вона достеменно є. Та вона байдужа; вона навіть не мертва, а просто нежива...

Ти ще бажаєш, аби я перед тобою оголилася?.. Не мовчи... І не кивай головою для годиться.

На, подивися: ось мої ноги - гарні? довгі? і дві... Отут я маю животик; він ще доволі пружний, не такий масний лаваш, як у твоєї благовірної Галі. Справа не в тому, що я ніколи не народжувала, просто щоранку мучу своє тіло гімнастикою. Ось, приміром, ти: також начебто ніколи не народжував, але черево починає звисати; онде яка глибока складка на талії, звідти, перепрошую, тхне кислим потом, як від загнаного колгоспного коня. Ні, зовсім не гидко, я просто констатую факт. Тобі завше подобалася об¢єктивність. А це – дивися, коханий дурню! - груди. Сама знаю, що делікатні і чарівні, майже краплино подібної форми, з живими рожевими сосками, до того ж чуттєвими, дуже чуттєвими. Але ти їх торкатися, ніжити, цілувати відмовлявся; не категорично й остаточно, а рівно так, аби продовжувало жевріти нестерпне жагуче бажання. Дивися: ось вони, гидотно-прекрасні груди бездітної жінки; їх, так казала моя бабця, щоночі приходять ссати холоднокровні вужі. Хочеш покуштувати? Бо ти і є вуж; слизький, огидний і не схожий на змія. Той хоча спокушав чи може вкусити, а ти тільки й годен, що плазувати, сичати і ховатися в копиці гною. Навіть гад із тебе неповноцінний...

Чому ж ти, сволото, стоїш незворушний?! Я ж люблю тебе, телепню!..

Чуєте? Ігорку! Галю! Де ви? Скільки можна цілуватися? Я кохаю цього довершеного йолопа!..

Йдіть-но сюди мерщій!.. Та можете не одягатися. Теж мені Адась і Євця, що в зачиненій кімнатині безсоромно ганяють туди-сюди змія-спокусника. Ще не зачовгали його, мовби копійчану дюшесову карамельку?.. Чи то була іриска, яка нахабно прилипає до зубів, ясен чи піднебіння... Denn ich bin nackt, darum versteckte ich mich[7]… Тьфу!.. Фарисеї!.. Та хто ви достобіса такі, аби почуватися голими? Ви настільки захопилися вдаванням, нібито соромитеся наготи, що фізично не здатні сприйняти правду, коли вона порнографічно гола і навіть коли вона просто заголена... Ви для пристойності прикриєте і голу правду, й одкровенну істину. Ви навіть болотну жабу перетворите на кошерний продукт, встромивши півнячу пір¢їнку їй у гузицю[8]...

Невже ти, Галю, гадаєш, що не здаватимешся хвойдою, коли бездоганно поновиш зціловану помаду? І зелений колір тобі не личить, особливо, коли у тебе така задоволена пика.

Що?.. Немає слів?..

Чи ти, Ігорку, поцілуєш мене в дупу?.. Нумо, давай! Ось вона!.. Незморщена, округла, величенька і ще доволі пристойна... Майже така, як тобі подобається, але біда в тому, що тобі в жінці подобається саме дупа, а не власне жінка.

Пробач, я забула, що ти більше звик пестити престарілу пенсіонерку, з її по-собачому волохатим задом; навіть Галя - поношена хвойда не менш як у четвертому поколінні - до неї не дотягує... Хіба ти, Василю, не бачиш, на яке безсердечне опудало проміняв справжнє кохання?.. Вона так наполегливо крокувала до твого серця, що врешті засіла в печінках...

Коханий?!.. І за це ти нарешті осмілився дати мені ляпаса... Ввічливий лицар!.. Це вже емоції, бодай якісь почуття... Отже любиш... І цією попискою обмовився, задекларував, заявив про це при законній дружині та у присутності мого згвалтованого недоумка-чоловіка. На, ось тобі друга щока... Злякався?.. А як ти вчинив би, коли б я підставила іншу щоку для поцілунку?..

Не знаєш? І тут брешеш, бо і ляпас у тебе вихопився зненацька. Ти вперіщив мене так, як мій вітчим пердів - не задумуючись, подумаєш, вихопилось, не стримався. Ніщо людське тобі не чуже… Та цей вчинок – повір – куди солодший найвимріянішого поцілунка. Така тобі шана, Таню, така тобі дяка...

___________
[1] Свобода блазнювання (нім.)
[2] Хайдер Чарльз (1930-2004) - американський астрофізик і дисидент, який восени 1986 р. розпочав 218-денне “голодування” перед Білим домом, у знак протесту проти гонки ядерних озброєнь; цей вчинок був особливо роздутий радянськими ЗМІ і виявився непомічений американськими мас-медіа
[3] Алматинські студенти – у грудні 1986 р. в Алма-Аті казахські студенти виступили проти призначення на посаду першого секретаря Компартії Казахстану замість етнічного казаха Динмухамеда Кунаєва (1912-1993) росіянина за походженням Генадія Колбіна (1927-1998). В ході заворушень, які увійшли в історію під назвою желтоксан, загинуло троє людей та 1137 отримали поранення. Китайські студенти – навесні 1989 р. на пекінській площі Тянь-Ань-Мень відбулася серія студенстських демонстрацій, у знак протесту проти корупції і тоталітаризму, які полонили країну; у ніч на 4 червня війська розігнали демонстрантів, при цьому кількасот загиблих і, за різними оцінками, до 10 тисяч поранених
[4] Роден Франсуа Огюст Рене (1840-1917) – видатний французький скульптор
[5] Три мудреці, які прийшли вінчувати новонародженого Ісуса: Каспар – зі сходу; Вальтасар – з Африки; Мельхіор – з Європи. У подарунок вони принесли золото, ладан і миро
[6] Вúворотень – дерево, яке вивернуло буревієм
[7] Бо нагий я, і сховався (нім.) [Буття, 3:10]
[8] Згідно з іудейськими уявленнями про правильне харчування (кашрут) у їжу можна вживати тварин, які мають копито (тільки жуйні парнокопитні), пір¢я або луску. Оскільки жаба не відповідає цим критеріям, то вона – некошерний продукт
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (ХІІІ продовження)
15.01.2014 Проза / Роман
Альцгеймерова соната (ХV)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Роман Про друзів
26.08.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ЮРАСЬ У ПОШУКАХ СЕБЕ (8)
15.01.2014
Альцгеймерова соната (XIV)
14.01.2014
Альцгеймерова соната (ХІІІ)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 87  Коментарів: 1
Тематика: Проза, роман, блазень, голубить, пальчиська, боїшся смерті, здіймала лемент, талант, таткова посмішка
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.04.2014 15:41  іміз 

нешаблонна, оригінальна, глибока проза...дивно, що на цьому сайті прозу, довшу за кілька абзаців - майже не читають...шкода.
Відмінно! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +37
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди