Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.11.2014 11:32Новела
Про землю  Про життя і смерть  Про сина  Про людину  
00000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Марія з краю світу

День перший
Ганна Іскренко
Опубліковано 24.11.2014 / 26569

Марія полоще синову сорочку. Повний місяць низько-низько над головою, зоряне сяйво ллється у річку. Ніч пахне матіолою - Івановою улюбленою квіткою. Він казав, що повернеться, коли матіола буде в самім цвіту. Треба просто дочекатися травня. Вздовж берега пливе човен, вода розмовляє з веслом тихим плюскотом. Марія, притиснувши до серця мокру сорочку, вдивляється у оксамитову глибину ночі. Човен порожній. Хто той невидимий гість, що править неіснуючим веслом? «То смерть, Маріє, » - прошепотів хтось ніби лагідно, та насправді хижо. Місяць зірвався з неба, як яблуко з гілки, покотився небосхилом. Якщо впаде у річку, то спалить світ. Марія скрикнула і прокинулася. Місяць – не повний, а зовсім молодий – рогачем звисає з неба, заглядає у вікно. Синова сорочка вже давно випрана – лежить на його ліжку, чекає.


Марія виходить під нічне небо. Тихо-тихо - тільки цвіркуни щасливо виспівують серенади зорям та русалки плескаються у змілілій річці, що за легендами колись була як море. Вітер-пустун легким поривом кидає в Маріїне обличчя пригорщу пелюстків вишневого цвіту. Вони пахнуть так ніжно. Марія вдячно всміхається цьому нежданому подарунку квітневої ночі. Вітер віє з заходу. Звідти, де Іван. Сон утік кудись далеко, а до ранку чекати ще цілі ери. Може, спекти яблучний пиріг? Не тому що Іван його любить, а тому що яблука стоять ще з осені, не дай Боже, пропадуть. Так, треба спекти пиріг просто зараз.


А наступного дня пані Марія, як і останні тридцять з гаком років, бігає хатами – збирає дітей до школи. Час пливе, змінюються ідеали, могутні імперії розпадаються, немов карткові будиночки, з їх уламків утворюються потворні карлики з амбіціями велетнів. Приходять і зникають нові технології, обплітають людство павутинням, стають наркотиком для душ і тіл. А в селищі, що зветься Краєм Світу, майже нічого не змінюється. Хитається на вітрі церквиця, старенький поштар дядько Максим зранку шукає листи, які розгубив вчора, він губить їх завжди і щоразу знаходить рівно половину. В приміщенні, що колись було лікарнею, вікна і двері відчинені, вітер ними роздратовано грюкає. На краю світу будинки кольорові і тільки школа біла-білесенька. Кажуть, що побудована вона була сірою, а двері мала кольору іржі. Але десь тридцять років тому прийшла дівчинка – з великого міста чи може з іншого світу, у неї були повні сміху очі, тихий голос і залізна воля. І школа розквітла. А сьогодні жінка з гордою поставою і розкішною сивою косою збирає по дворах дітей, їх так мало і з кожним роком буде менше. Вчителька перевіряє білі бантики і клуночки зі сніданками, вислуховує нарікання батьків на те, що все подорожчало, роздає бабусям пучечки ароматних трав, чай з яких проганяє майже всі болі і частину поганих думок. Вона все вміє і все встигає – невгамовна, всім і завжди потрібна пані Марія.


Дорогою до школи діти гомонять, діляться останніми новинами, їх з учора набралося так багато. Юля намалювала мамі на День народження жар-птицю, майже таку, як на вишивці пані Марії, ну не таку гарну, але все одно гарненьку. Романів дід всім розказує, що цього року урожаю не буде і всі помруть з голоду, але йому ніхто не вірить, бо він ходив на три війни і на кожній його потроху контузило. А Галочкин дід каже, що у попередніх війнах Вільна Земля перемагала тому, що була частиною Імперії. А от тепер Вільна Земля хоч і вільна, зате пограбована, зґвалтована і зусиллями політиків пересварена з самою собою. А у ворогах же в неї цього разу сама Імперія – колишня старша сестра, і це дуже погано, і великий гріх обом сторонам неправедної війни. Усе це каже Галочкин дід після чарочки розведеного водою винця, він останніми роками дуже багато молиться і від того, мабуть, трохи з’їхав з глузду. А на Галочку кілька дітей, у котрих батьки на передовій, сичать: «Ти нащо таке кажеш, ти що не знаєш, що не ми почали війну?»


Марія всіх заспокоює, мимоволі дивується тому, що нарешті звикла до надто дорослих розмов між дітьми. На щастя, Олег згадує, що на Рівнині Сонця розцвів чорний нарцис, такого не було років сто, журналістів поприїжджало дуже багато, аж два, Олегів брат сам бачив. Так, журналістів розгледів, а нарциса не встиг. Мабуть, бідна квітка зів’яла од надмірної уваги. Марія, усміхаючись, каже, що такого не може бути. Чорний нарцис розквітає не для того, щоб зов’яти під спалахами фотокамер. Він просто заховався і чекає тих, хто ставитиметься до нього як до дива, а не як до сенсації. Марія обіцяє дітям, що вони обов’язково підуть на Рівнину Сонця і знайдуть міфічний нарцис. Малюки сміються. Старші перешіптуються, їм нецікаві нарциси, у них в серцях і на вустах війна. Марія робить вигляд, що не чує. Можна викинути телевізор на смітник і викрутити батарейки з радіо. Можна приліпити до обличчя посмішку і прикинутися глухою. Та тільки ж від себе не сховаєшся.


Проконтролювати, щоб усі старшокласники сіли в автобус, спитати у водія, чи здорова його онучка, провести 22-х учнів 1-3 класу до школи, здати 16 з них заспаним колегам, у яких дома лишилися кури-корови, а також малі діти і напівп’яні чоловіки, лишитися нарешті зі своїми рідними шістьма первачками, ніколи, ніколи не було в неї такого маленького класу. А наступного року першокласників не буде. А тих двох, що мають бути через рік, очевидно теж возитимуть шкільним автобусом у міську школу, туди, де фонтан і стадіон, великі світлі класи і молоді вчителі. Марія дає дітям завдання - 15 хвилин самостійного читання, поливає квіти у вазонах. Може, через рік цієї школи не буде, її закриють на іржавий замок або розберуть на будматеріали, але поки що на вікнах зеленіє герань і їжачаться кактуси, про них треба дбати, про них, про дітей і планету. Добре, що першим уроком математика. Рахуємо, скільки горішків зібрала білочка у своєму дуплі. Золоті горішки, дрібні сонця в долоні, Іван годував білочок з рук, ці дивні звірята тікали від всіх, а до нього просто горнулися. Ні, краще будемо рахувати, скільки пташок сидить на гілці старої сосни.


Посеред третього уроку захід неба затягло важкими хмарами кольору сталі. Звідти примчав вітер, влетів у розчинене вікно, скинув з парти підручник рідної мови, потерта обкладинка не втримала жовті сторінки, вони розсипалися підлогою. А вітрисько дихнув Марії в обличчя – і вона хитнулася, схопилася за край столу. Діти сполошилися.


- Що з вами?

- Вам погано?

- Книжці нічого не буде, я її склею. Тільки не хвилюйтеся.


А білявенька Ліза розпачливо крикнула:


- Не вмирайте!


І заридала. В неї нещодавно помер брат. Втік на війну з-за шкільної парти, поборовся за мрію цілісіньких п’ять днів, промучився у лікарні п’ять місяців.


- Ти що, Лізонько? Ти чого плачеш? Ну іди до мене, не вмираю я, не вмираю… Ну чого ви всі розплакалися?


Марія намагалася втішити всіх і кожного, і все скінчилося тим, що замість уроку мови розповідала казку про золоту пташку, що живе в огні і носить людям у дзьобі ягоди, які лікують всі хвороби. Діти зачаровано слухали і швидко забули, як гірко і злякано плакали. Марія не скаже їм, що той західний вітер пахнув димом і кров’ю.


Після уроків на порозі свого дому знайшла листи. На білих конвертах, яких в дорозі торкалося безліч байдужих рук - пил і попіл, сліди сліз, шоколаду і ще чогось, що не піддається ідентифікації. З марок щасливо всміхаються численні герої країни, ті самі, яких за життя ніхто не цінує, а після смерті всі славлять і оплакують.


Марія гарячково переглядає написи на конвертах, душить стогін розчарування. Найпотрібнішого послання немає. Звісно, чекати на нього зарано, але вона все одно сподівалася. Вона сподівається щодня. Інакше просто не може. Сідає на ганку, переглядає вдруге, вже уважно і неквапливо.


Пишуть колишні учні. З усіх куточків палаючої країни. За кожною зворотною адресою вчителька бачить дитяче обличчя, яке на її очах ставало дорослим, чує биття єдиного і неповторного життя, повість пошуків і сумнівів, звершень і втрат. І кожна історія – це частково і історія самої Марії, бо учні вросли в Ту-Хто-Вчила, пустили коріння у її серці, пагони і плоди їхнього життя далекі, вітер приносить лише опале листя, білі листки-листи. Марія пам’ятає, що вранці поклала на порозі 33 відповіді, а написання ще 5-ти лишила на вечір. Нових листів лише 16, тобто всього потрібна 21 відповідь. Не така вже й велика робота.


В час надвечір’я кожен, хто хоче, заходе до двору пані Марії. Вона перевіряє зошити, пише план уроку, всміхається і вислуховує. На її столі завжди щось смачне, а сьогодні – яблучний пиріг. Він тане у роті і дарує серцю радість. Всім і завжди потрібні пані Марія і її ласощі.

Олена ці вечірні зібрання-посиденьки водночас любить і не любить. Щоразу як прийде, спершу ховається за вербами, повторює в думці вірші про виноградні лози і рахує до ста або й до п’ятисот. А потім таки вибирається зі свого прихистку, заходить до вчительчиного двору, який, подібно до всіх дворів Краю Світу, не має огорожі і тому є невід’ємною частиною вулиці і всесвіту. Тут бігають наймолодші жителі села і поважно курять найстарші. Вчителька заглибилася у якусь дуже стару і вражаюче товсту книгу. Ніби не помічає нічого, ніби весь цей гармидер її не стосується. Ніби ці люди прийшли не до неї і не заради неї. Олена йде тихесенько, та вчителька, здається, здалеку вчуває її кроки. Стрепенеться, встане, притримуючи сторінку. Сині очі сміються з-під срібних брів.


- Оленка нарешті згадала де живе її старенька вчителька? А пирога вже мабуть не лишилося. Ні, я ж заховала шматочок. Добре, що згадала, а то він би пропав.


Насправді шматочка заховано два. Олена знає – один для неї, а другий для Івана. Де цей дурненький хлопчик? Там, де і всі інші дурненькі хлопчики, які люблять Батьківщину більше, ніж родину. Коли повернуться, треба буде сказати їм, що вони егоїсти. Усі до одного. Тільки б повернулися.


Багровіє захід сонця. Всі відчувають, що з заходу іде запах диму, але говорять про нісенітниці. Помалу розходяться. Від них лишаються недопалки, іграшки і зім’ята ногами трава. Серед кущів м’яти виспівує цвіркун, а Олені здається, що він ридає. Вчителька віддає їй останній шматок пирога. Той, що чекає на Івана.


- Та не треба. З’їжте самі. Ви ж усе віддали, самі навіть не спробували, так?

- Не важливо. Пригости маму і братика.

- А може…

- Ні, Іван сьогодні вже не прийде. Я знаю. Він прийде пізніше. Я спечу йому свіжий пиріг. Може, вже з полуницями?

- Це буде добре.

- Ні, він прийде раніше, ніж полуниці поспіють. Нічого, щось придумаю. Олено, а чому ти ніколи не приходиш з братиком?

- Не знаю. Він маленький.

- Тут буває багато маленьких. Йому буде з ким гратися.


Олена не бере братика з собою, бо ділиться з ним усім, а посмішкою пані Марії – не хоче. Цей дар хоч зрідка має бути тільки її.


- Мамо, чому пані Марія так добре ставиться до нашої родини?

- Вона до всіх добра, бо така людина.

- До нас добріша. Всім просто дозволяє приходити, а на нас ніби чекає.

- Ти теж так думаєш? Ми всі це завжди бачили, але ніхто не говорив вголос, ти перша. Просто вона любила твого діда.

- Любила? Ну, любила як…

- Як жінка чоловіка.

- Та невже? А він чому ж її не любив?

- А хто каже, що не любив? Ти їх коли-небудь разом бачила?

- Ні.

- Ховаються. Від людей і один від одного. Любив він її і досі любить.

- Та вони ж старі.

- І що?

- Дійсно. Але якщо любили і люблять, то чому не разом?

- Не знаю.


Олена таки згадує, що одного разу бачила діда і вчительку разом. Вони стояли під старими шовковицями, він щось гаряче пояснював, вона кивала ніби смиренно, а насправді вперто. Він різко відвернувся, пішов геть. А вона уся знітилася, хоча іі завжди бачили рівною і гордою, мов королева. Тепер Олена розуміє, що вчителька плакала. Невже дід, найдобріший, наймудріший у світі дід, чимось образив пані Марію? Чому все так складно?


Коли всі ідуть, на двір самотньої жінки спускається така тиша. Марія деякий час звикає до цього. Вона могла б втримати людей. Учні могли б лишатися в неї довше і навіть ночувати. Вони були б раді. Але Марія не може. І люди так і не дізнаються, що вони їй потрібні. Вона раніше і сама не знала, адже поруч був Іван, вона розуміла, що колись мусить його відпустити, але не думала, що так рано і болісно.


Тихий шерхіт у дворі, неначе хтось невидимий бродить серед густої трави, що проросла крізь десятки щілин у асфальті. Може, то слова матеріалізувалися, писані слова з учнівських листів, які Марія перебирає, мов чотки.


«Пані Маріє, завтра мені вперше йти у наступ. Я не знаю, чи впораюся. Боюся, що підведу товаришів, командира і країну. І це страшніше ніж смерть…»


«Пані Маріє, мені народжувати вже за три тижні. Мала б радіти. А мені так тривожно. Може, треба було зачекати до кінця війни? Так страшно народжувати в такий час.»


«Пані Маріє, я більше не можу жити у цьому місці, серед цих людей. Вони не можуть дочекатися, коли прийдуть імперці і поведуть нас усіх до свого імперського раю з шикарними зарплатами і безсмертним паном імператором. Ну як мені достукатися до них? Як пояснити, що свою землю треба любити навіть тоді, коли вона пограбована, зґвалтована і розіп’ята?»


«Пані Маріє, підкажіть.»


«Пані Маріє, порадьте.»


«Пані Маріє, навчіть.»


Кожен лист вимагає відповіді. Але як Вчителька може пояснити дітям, що деяких відповідей просто не існує? Вона завжди казала правду, навіть найболючішу. І тому на 7 з 16 сьогоднішніх листів відповість теплими словами, серед яких буде одна гірка фраза: «Пробач, але я не знаю, що тобі порадити. Тобі це вирішувати, тобі нести цей тягар. А я молитимусь за тебе.»


Марія миє посуд, заварює чай. Вона не хоче пити, просто в її домі мусить бути запах трав’яної суміші і меду. Це як запах ладану у церкві. Дар невідомому Богові, якому не потрібні прислужники під масками священників і молитви, виліплені з порожніх слів.


Марія вирішила передивитися світлини. Давно цього не робила, бо знає, що немає сенсу рвати собі серце. Але сьогодні в повітрі щось таке дивне розлите, і легко повірити, що вдасться передивитися світлини без сліз. Вони заховані під зеленим оксамитом альбомних обкладинок, під пилом споминів, які живіші за саме життя. Рудий картон сторінок пахне сухим осіннім листом. Гіркуватий, пронизливий запах. Покоління учнів – з року в рік, від теплої сепії до буйства кольорів. Первачки в штампованих костюмчиках, у дівчаток банти і гольфи з котенятами, у хлопчиків краватки і такі великі портфелі, що в кожному з них могла б вміститися чверть вбогої шкільної бібліотеки. Діти на уроці, ніби пишуть контрольну чи читають, а насправді позують, і смішинки в очах, навіки, ні, може і не навіки, а принаймні доти, доки не зотліє фото. Підлітки на шкільних вечорах, вогонь і чекання, довгий шлях від білих платтячок до міні-спідничок, від штанів зі стрілками до подертих джинсів. Випускники – від вручення атестатів до танців під липами, від срібних червневих зорь до помаранчевих світанків над Тишею-рікою, доросла елегантність піджаків, гордовита жіночність суконь, широко відкриті очі, відкриті всьому-всьому. І крила за плечима, Марія певна, що іноді бачить їх, але не сьогодні.


Один альбом – сірий в червоних маках. Захований глибше за інші. Майже на всіх світлинах – Іван. Від народження і майже до того дня, коли прийшов до матері і тихо сказав про свій вибір. От що дивно: він всміхався ледь не з першої години життя, але фотографам майже ніколи не вдавалося впіймати ту його наївну променисту посмішку. І тому в цю наповнену співом цвіркунів ніч він дивиться на матір спокійно, сумно і ніби трохи з осудом. Неначе не може зрозуміти її повного суєти і невгасаючих бажань життя.


Ось Іван - дрібний школярик, що вперше збирається до школи, білесенька сорочка, охайна краватка і тільки волосся лишилося скуйовдженим, як не намагалася Марія примусити його лягти ідеально, як у інших дітей – правильних дітей правильних матерів. А та краватка в житті Івана була першою і чи не останньою. Він тоді мовчав, а вже після лінійки і урочистого першого уроку підійшов до матері і так дивився синіми люстерками очей, так тихо шепотів: «Мамо, а ти будеш мене любити, якщо я ніколи не носитиму цей канат на шиї?» Вона тоді оторопіла: «Звісно, буду. Я тебе завжди любитиму. Чому в тебе таке питання?» «Просто ти ж так багато грошей за це дала. А я не можу дихати, коли щось на шиї.» От тоді Марія зрозуміла, чому він відмовлявся носити ланцюжок з хрестиком. Водила до лікарів, а вони тільки руками розводили. Вчені мужі не допоможуть, і найхитріші настоянки з трав теж.

Марія дивиться на семимісячного Івана, що спить у колисці на весняній луці. Рученята-ноженята розкидав, голівку в білому пушку повернув набік. Здається, в той день він намагався щось сказати, а може матері просто здалося, хто ж починає говорити в такому ранньому віці. Але він показував пухким пальчиком на ромашку і повторював якийсь дивний набір звуків, трішки схожий на слово «сонце». На світлині ромашкове море біле, але пам`ять каже – воно було жовтим. Так, сонячно-жовтим, ніжно-золотим. Впасти обличчям в море сонць – це легко.


З-поміж безлічі світлин Марія знаходить і саму себе. Весільне фото. Вона – у сукні в дрібний горошок і з букетом гвоздик у руках, Павло – у формі. Йому лишалося місяць до відбуття на війну і півроку до загибелі. В той час Велика Імперія вже вмирала, але робила вигляд, що живе і несе світло темним народам. Павло так рвався до ворога - у країну гір і пустель, так марив геройськими вчинками. Марія дивиться на себе наречену – вже тридцятип’ятирічну, але з обличчям двадцятилітньої. ЇЇ час тоді неначе завмер, замінив роки секундами – а після народження Івана потік з космічною швидкістю, надолужуючи, беручи своє. Це нічого, про старість кажуть, що вона теж буває красивою. Зрештою, Марія боїться не самого старіння, а немічності. Вона потрібна Іванові сильною і здоровою. Вона повинна бути такою для майбутніх онуків.


Олена сьогодні знову вдивлялася так пильно, ніби намагалася розгадати якусь велику таємницю. Вона знає? Всі знають. У Олени Григорів високий впертий лоб. І його добре, невгамовне серце. От тільки немає його розважливої мудрості. І вік тут ні до чого – Григір з юності неначе точно знав усе, що треба знати, аби жити в гармонії з собою і світом. Він теж останніми роками старіє семимильними кроками. Вже став зовсім білоголовим. Сива скеля, навіки вкарбована з земну твердь. В такі ночі Григір міцно спить і бачить правильні сни, які його розум забуде, а душа збереже навіки.


А Іван зараз, мабуть, доглядає поранених. Або чистить зброю. Або слідкує, щоб вогнище не згасло. Він народився в ніч зорепаду. Це було у розквіті серпня, за два кроки до осені. Тоді річка світилася загадковим молочно-білим світлом і видавалася теплою-теплою. Мабуть, таким було прадавнє море, коли в його глибинах зароджувалися найперші паростки життя. В ту ніч Марія на березі Тиші збирала трави. Їхня кров зеленню зафарбувала її пальці. Марія пробувала на смак цей сік життя, всотувала його солодкувату гіркоту, його сонячну зрілість. Іван так швидко рвонувся на білий світ, що вона не одразу й зрозуміла, що відбувається. А коли зрозуміла, то зціпила зуби і увійшла у воду. Іван вибрався з тіла матері у тіло ріки – з теплого в тепле. І одразу поплив, неначе прутка рибка девонської ери – райського часу, в який неприборкані первісні чари жили в кожній краплині води. І Марія, захлинаючись від щастя і ковтаючи останні спалахи болю, раптом відчула вину перед сином за те, що забирає його з раю у реальний світ, створений кимось комусь на випробування.


Насправді найболючіше те, що майже в кожному листі від учнів є щось про Івана.

«Знаєте, так дивно, мені здалося, що вчора я бачив вашого малого. Ну тобто вже не малого, а дорослого, ну ви зрозуміли. Іду площею, там музики грають, а поруч з ними – хлопець, одну руку до серця притулив, другу до губ, ну геть мов Іван, коли він задумується чи в щось дуже уважно вслухався. Я спішив, думав, що на зворотному шляху підійду й поговорю, а як повертався, то його вже не було. Може, то був не Іван?»


«Мені Маргарита Воронова нещодавно написала. Вона у військовий шпиталь сиділкою пішла, уявляєте? Вона ж крові все життя боялася, а пішла. Знаєте, написала мені, що бачила там Івана. Ну, вашого. Він нібито котив повз неї бійця на інвалідному візку, а вона хотіла б поговорити, та була дуже зайнята. А потім шукала його, але не знайшла. Невже ваш малий теж воює?»


«Уявляєте, днями гуляла з дітьми парком, мій Лесик так м’яча ганяв, що той аж на середину озера залетів. Так добрий чоловік кинувся у воду і нам м’яча порятував. Дітям ця іграшка дорожча за всі, бо це ж останній подарунок нашого татка, а татко у нас тепер самі знаєте де. Так поки той чоловік воду з одягу викручував ми з ним поговорили про те, про се, я його кликала до нас додому посушитися, а він соромився і ніби поспішав. А я, ідіотка, не втримала. Вже потім, коли його і слід пропав, зрозуміла, що то ж наш Іван. Пробачте мені, я не впізнала, а він мене точно впізнав, тільки не показав цього.»


Це пишуть з різних куточків країни: від моря до гір, від букових лісів до степів з курганами і териконами. Як може Іван бути одночасно всюди? Він літає на літаках чи посилає в кожне місто і селище часточку свого невгамовного духу? А може, все простіше… Може, дітям у ці непрості часи лише бачиться те, що поєднує їх з минулим. Може, їм ввижається не тільки Іван, а і веселоокий поштар, що любить губити листи, і бабуся Ярина, що в будь яку погоду носить жовту хустину і від старості вже розучилася вимовляти половину літер. Може, на бульварах і проспектах своїх міст, серед палаців і новобудов, помічають вони стару вербу з вирізаною на стовбурі ластівкою, або кульгавого чорногуза Володьку, або вулицю порожніх домів. Так, цілу вулицю, на якій не живуть люди, зате пишно розростаються яблуневі сади, а поночі збираються на таємні молебні чи дебати коти з усіх закутків Краю Світу.


Марія склала світлини, заховала альбоми, замкнула ящики, поклала ключі під подушку. Вимила коси. Вийшла під зорі. Вслухалася. Хотіла почути, як плескаються у воді і сміються русалки – і не змогла. Їй це вдається все рідше. Коли за легендою розцвітають чорні нарциси? Здається, коли смерть збирає більший урожай, ніж очікувала і сподівалася. Марія не хоче пам’ятати цю легенду. Вона розчісує вимиті коси, під зорями вони не сиві, а срібні. Якби її хто побачив зараз у колі місячного сяєва, то не пізнав би в ній струдженої літньої жінки, а вгледів би диво, таємничу мавку, у котрої в кожнім поруху і погляді цілий всесвіт чар. Та тільки ж ніхто не побачить, бо жителі тихого селища під назвою Край Світу вважають, що блукати ночами біля вдовиних хат – то дуже непристойно.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.11.2014 Проза / Новела
Марія з краю світу (День ДРУГИЙ)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Новела Про людину
24.11.2014 © Андрій Гагін
Дежавю
24.11.2014
Марія з краю світу (День перший)
17.09.2014 © Ольга Моцебекер
Память
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 131  Коментарів: 3
Тематика: Проза, новела, братик, вчителька, альбом, світлина, життя, лист, конверт, школа, край світу, Вільна Земля
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.11.2014 08:05  Світлана Холодна для © ... 

Насправді дуже колоритно написано, читаєш і прямо "бачиш" все до найменших дрібниць. А щодо Левицького, у мене просто зразу асоціація виникла, таке ж відчуття як при прочитанні його творів. Тому так і написала. Дуже сподобалося і читатиму, ще із задоволенням. 

 28.11.2014 01:45  © ... для Світлана Холодна 

Дякую. Щодо Нечуя-Левицького, то це приємний сюрприз) Я його в дитинстві теж дуже любила, але свої казочки з його Дивовижним Поетичним Стилем ніколи навіть не думала ідентифікувати. І дуже приємно, що моя "Марія" Вам здалася стовідсотково українською. Просто я з російськомовного регіону, з українською мовою і українським духом у нас буває складно. 

 28.11.2014 00:08  Світлана Холодна для © ... 

Читала і немов повернуляся в дитинство... дуже любила Нечуя Левицького. Стиль написання такий же. Я для себе ідентифікую його як стовідсотково український. Читала на одному подисі. Дякую. Дуже гарно і мальовиничо написано...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
20.01.2011 © Михайло Трайста
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди