Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.11.2014 22:34Новела
Про сина  Про людину  Про життя  Про війну  
21000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Марія з краю світу

День ДРУГИЙ
Ганна Іскренко
Опубліковано 27.11.2014 / 26631

Наступного дня була субота. Дітям радість, дорослим перепочинок. Марії – порожнеча. Вона переписувала сто разів переписані плани уроків, а потім пішла до магазину, хоча нічого не збиралася купувати.


На центральній площі, перед церквицею, яка щодня збирається впасти та все ніяк не зважиться, зібралося до півсотні людей. В масштабах Краю Світу це приблизно те, що мільйонний натовп в столиці. За останні два роки селище звикло до натовпів. Насправді, вся країна звикла, і не лише до натовпів, але і до битв, тільки Марія цього не хоче знати. Посеред площі якийсь чужак високим голосом вигукує заклики:


- Браття і сестри, повірте, перемога близька! До неї лишилося менше кроку. Але поки наші мужні бійці женуть зрадників з нашої святої землі, ви тихо відсиджуєтеся під своїми липами і соснами. Ви чекаєте доки герої здобудуть перемогу і принесуть її під ваші пороги? Ви тоді привітаєте їх і будете вважати себе патріотами? Якщо у ваших серцях тліє хоч іскра любові до Батьківщини, ви мусите негайно долучитися до боротьби. Тільки тоді наша майбутня перемога буде і вашою.


Люди стривожено гудять. Марія стискає зуби, тамуючи біль, який одночасно ніде і всюди. Щоразу, як з’являються чужаки, Край Світа лишають найкращі. Молоді і завзяті. Або зрілі і врівноважені. Просто кидають своє життя і йдуть. Вже лишилися переважно старесенькі дідусі і малі діти. Це за ними прийшов новий ловець душ?


А з усіх боків:


- Пані Маріє, добрий день.

- Пані Маріє, ви чули?

- Ви знаєте?

- Що думаєте?

- Щось чути від Івана?

- Пані Маріє…

- Пані Маріє…

- Пані Маріє…


Всім потрібна пані Марія. Всі шукають у неї відповідей. Не знають, що вона все життя шукала саму себе, але так і не знайшла.


Сьогодні вона не змогла сказати, що все буде добре. Не зуміла порадити всім слухатися серця і сумління. Вирвала руку з чиєїсь руки, звісно, знайомої і мабуть дружньої.


Сказала глухо:


- Сьогодні субота. Чому ви не гуляєте з дітьми на Рівнині Сонця чи не везете старих батьків у кіно? Чому гаєте миті життя на вислуховування слів цього чужинця?

Завмерли. Відсахнулися. Олена, Григорова Олена з Григоровим орлячим носиком, стоїть попереду.

- Що ви кажете, вчителько? – голос дзвенить. – Це не чужинець. Це дядько Олександр, він друг мого батька, він мене хрестив, а у вас вчився. Він 10 років приносив вам найкращі груші зі свого саду, а сьогодні ненадовго прийшов з війни. Він герой, а ви називаєте його чужинцем.


Дивиться чужими, холодними очима. Теж втратила душу. Марія робить крок уперед, простягає руку, це так важко, іноді навіть важче, ніж побудувати місто і засіяти поле. Знайти навпомацки Оленчину долоню, очима сіяти тепло.


- Ти чому на мене кричиш, Оленко? Я ж просто не впізнала. Ти пробач. Ви всі пробачте. Я просто думала, яких віршиків ми з дітьми будемо вчити до прощання з першим класом. Це ж так скоро. Я так про це задумалася, що нікого не впізнаю.


Брехня, але Оленчині очі теплішають. Душа вертається. Прохолодні дівочі пальці стискають долоню старої жінки – гарячу і суху, мов пісок на березі теплого моря, кожен, хто живе на краю світу мріє про море, але доходить до нього лише кожен десятий.


- Пробачте, пані Маріє, не знаю, що на мене найшло. Не треба було кричати на вас, - говорить швидко-швидко, а потім тихіше додає, - Ви ж не про віршики думали, а про Івана, так? Нічого не чути, так? Про інших теж нічого не чути, але ж все буде добре. Правда, все буде добре?


Марія всміхається. Це легко, звичка – велика сила.


- Звісно, все буде добре. Для всіх. А думала я справді тільки про віршики.


Чужинець, який насправді Олександр, Сашко з поганим почерком і благоговійною любов’ю до садівництва, продовжує щось виголошувати високим тонким голосом проповідника, люди знову повертаються до нього, знову підвішують власні душі на гачок вудочки. А Марія іде геть. Їй дуже треба до магазину. В той день, коли Іван пішов, їй теж щось терміново знадобилося. Вона йшла у місто, а прийшла до лісу. Дерева були ніби вбрані у сусальне золото, Марія набрала оберемок листя і сплела з нього вінок. То було півтора роки тому. Півтора тисячоліття. А сьогодні Марія чує за собою кроки і найбільш ірраціональна частина її єства готова повірити, що це Іван, що він вже повернувся, не чекаючи, доки зацвіте матіола чи прийде та їхня омріяна перемога чогось над чимось.


- Маріє, зажди, - голос теплий і рівний, голос спокійний, як літнє небо після зливи. Григір наздоганяє, іде поруч, важко припадаючи на скалічену ногу. – Що з тобою сьогодні?

- Нічого.


Між ними відстань – міліметри. Цього достатньо, щоб не торкатися один одного.


- Кажи це комусь іншому. Іван не пише?

- Він пише раз у два місяці. Наступний лист має бути через місяць. Якщо дядько Максим не загубить.

- Де він зараз?

- Хто? Дядько Максим? Мабуть, спить під липами. Чи виліз на Самісінький Край і грає на флейті. Все ще вірить, що музикою докричиться до самого Бога.

- Я не про дядька Максима, а про Івана. Де він?

- А де твій Олексій?


В цю мить Марія вірить, що ненавидить Григора. Він не має права питати таке.


- Олексій на передовій. Вже три місяці. Я бачив його. Родичам в те пекло дістатися важко, але можливо. Я ж це тобі казав.

- Не казав.

- Казав, але ти не чула чи не захотіла чути. Ми до нього їздили всією родиною. А потім я їздив сам. Возив хлопцям допомогу. Ми ж усім селом збирали одяг і харчі. Ти приносила яблучне варення і тридцять пар шкарпеток з овечої шерсті. Ти в’язала їх цілі ночі, і вони багатьох врятували під час березневих морозів. Ти пам’ятаєш, як поклала шкарпетки мені до рук і попросила переказати кожному бійцеві, щоб боровся, але завжди залишався передусім людиною?

- Ні, такого не пам’ятаю. В мене останнім часом голова зайнята багатьма речами, я все забуваю.

- А мій Святослав тепер майструє не чоботи, а бронежилети. За це платять погано і невчасно, зате груди Олексія і інших наших хлопців надійно закриті. Але це ти теж знаєш.

- Уперше чую.

- Три тижні тому ти принесла у мій дім 53 пучечки трави, сказала, що вона допомагає тілам лишатися міцними, розумам – холодними, а серцям – гарячими. Я все відвіз Святославові. Він в кожен бронежилет зашиває стебло, яке береже тепло твоїй рук і твого благословення.

- Добре, якщо так. Тепер я пригадую, що все це справді було. Але ти такий зайнятий своїми хлопцями, що нехтуєш дівчинку. Дивися за Оленою.

- А що з нею?

- Вчора вона ще була собою, а сьогодні цей чоловік прийшов, ну тобто не просто чоловік, а Олександр, вона слухала його слова і просто змінювалася на очах. Мічені війною просто приходять і зачаровують наших дітей. Крадуть їхні душі.

- Душу в людини не можна вкрасти, бо душа людині не належить. Наші душі належать всесвіту. Хіба це не твої слова? І до речі, не знаю, як у інших містах, селах і окрайцях світу, але коли чужинці приходять до нас, їм майже нічого не треба робити. Їм вистачає кількох слів, щоб пробудити в серцях наших дітей ті зерня, які ти там засіяла.

- Ти про що?

- Скількох ти виростила за 34 роки? Так, вже 34 роки минуло з того часу, як ти серед бурі прийшла на мій поріг. Моя матір тоді прийняла тебе за чорну примару з-за Самісінького Краю і почала креслити круг нас біле коло. А для мене ти була мокрим тремтячим пташеням. Але річ не в цьому. Ти 34 роки вчила дітей любити свою сім’ю, свою країну і свою планету. Жити для трьох найвищих цінностей. Працюватися для трьох найвищих цінностей. Вдосконалюватися для трьох найвищих цінностей. А сьогодні нашим дітям кажуть, що час битися заради однієї з трьох найвищих цінностей. Битися і може навіть вмерти. І як вони можуть не відгукнутися?


Вона завмерла, дивиться в його очі, не вірячи.


- Що ти мені кажеш?

- Правду, Маріє. Ту правду, яку ти і сама знаєш.

- Ти хочеш сказати… Що це я їх навчила бути такими? Я зробила їх такими? Що, я сама, своїми руками Івана, і Олексія, і всіх хлопчиків… І дівчат… Нащо ти мені таке кажеш?

Чує, як її власний голос зривається на вереск. Істеричний вереск душевно нездорової людини. Так вона сказала б, якби це був хтось інший. Але ж це її власний голос.

- Пробач, що так говорю з тобою. Просто хтось мусить вже достукатися до тебе. Принаймні спробувати. Кожен, хто хоч трохи знає не парадну пані Марію-яка-всім-потрібна, а тебе справжню, бачить, що з тобою щось лихе діється.

- Та з усіма діється! З цілим народом діється. У нас війна діється!

- І на цій війні твій син. Він не приїздив до тебе півтора роки і ти його не шукала. Хоча навряд чи є на світі інші матір і син, які так люблять і так чують один одного. Поясни, що з вами?

- Нічого.

- Мені можна сказати правду.

- Та нічого. Він просто переїжджає весь час. Він там, де більше потрібен. І він щасливий. Бо завжди хотів бути потрібним. Робити щось важливе, а не просто вистругувати табуретки.

- Я пробував знайти його.


Здригнулася.


- Навіщо?

- Просто побачитися. За ним дійсно не встигнеш. Я об’їздив три міста, п’ять містечок і безліч селищ. Кругом – або запеклі бої, або лікарні з важкохворими, або біженці. І всюди до мене вже побув хлопець-з-родимкою-мов-сонце. Всюди його пам’ятають і називають сонячним хлопчиком. Тобі зле?


За інерцією вона намагалася зберегти гордість – хапалася рукою за стіну, та все одно не витримала – сповзла на землю, на потоптану траву. Вона хотіла б упасти нижче – у сірий туман, що іноді, невидимий для всіх, вирував у неї під ногами, у темряву, що має тисячу червоних очей і одне зелене. Та впасти не дали. Великі теплі долоні підхопили, огорнули, вони пахнуть перегрітою землею і може трішки молоком, зовсім трішечки, колись Марія знала, що якщо надовго заховати в них обличчя, то можна відчути нотки кориці, але це було так давно.


- Що з тобою? Де болить?


Добре, що хоч на мить можна заховатися обличчям в сіру від часу сорочку і відчути рідні долоні на плечах, нічого не змінила ця передчасна старість, в яку Марія кинулася майже з радістю, неначе у порятунок від усіх спокус і гріхів. Старість випила красу образу, та не торкнулася єства, не зачепила вогню, що палає у десь у найглибинніших глибинах, його вистачило б, щоб спалити кілька світів.


- Мені нічого. Мабуть, просто тиск підскочив. Це буде змінюватися погода. Або бурі на сонці.

- Це не бурі на сонці, а мої дурні слова. Пробач.

- Все добре, це дійсно бурі на сонці. Я, здається, читала в газеті.

- Я думав, що ти вже з-півроку не читаєш газети, але, мабуть, помилився. Ти мені за все пробач. Я більше не мучитиму тебе дурними питаннями.

- Я не чую його, Григоре.

- Не чуєш Івана?

- Не чую. З того часу, як він пішов. Я завжди знала, що він думає і відчуває. Чула за сотні кілометрів. Думала, що між нами невидима ниточка. А він пішов і розірвав її. Григоре, я тільки думала, що чую його, а насправді він мені просто дозволяв чути себе. А тепер він цього не хоче.

- Він просто виріс. Ти молодець, що відпустила його.

- А в мене не було вибору. Я буду думати, що не мала вибору. Бо інакше ніколи собі не пробачу.


І Марія видушує з себе правду – ту, від якої тікала всі ці місяці, довгі, мов ери. Єдиних синів беруть на війну лише добровольцями. Іван міг би лишитися і ніхто б його не засудив. Але він декілька днів був мовчазний і такий уважний, що в Марії стискалося серце, а потім прийшов світлий і підтягнутий, з оберемком темно-червоних айстр.


- Ну навіщо це тобі? Ні, я розумію навіщо, розумію. Воювати за соборність країни – це святе. Але ж убивати людей… Ну не зможеш ти цього.

- А я і не збираюся воювати. Ну тобто, збираюся, але по-своєму.

- Господи, мій син вигадав спосіб воювати без кровопролиття?

- Ні, ще ні. Просто зараз ті, що бачать нашу країну єдиною, і ті, що хочуть її розділити, просто захлинаються в ненависті один до одного. А ще є ті, кому просто страшно. Вони хочуть вижити і мріють, щоб все це швидше скінчилося. Таких, мабуть, найбільше. Та які б погляди люди не мали, вони всі зараз гинуть, хворіють, втрачають рідних і дах над головою. І кожному треба, щоб знайшовся хтось, хто зможе перев’язати рану, підлатати розтрощену хату чи сказати добре слово. Може, я з цим упораюся?

- Господи, ти що, надумав бігати між ворожими таборами?

- Та ні, я ж хочу не вмерти, а жити. Жити в своїй найкращій у світі країні – цілісній і вільній. Тож буду допомагати нашим воякам, ну і полоненим ворогам. І простим людям теж.

Він говорить все це так спокійно, впевнено. Неначе про якісь зовсім буденні речі.

- Синочку, а що ти їстимеш? Військових держава годує, а чи буде вона годувати мрійника, який хоче рятувати її без зброї?

- Та я ж усе вмію. Я кругом зароблю собі на кусень хліба, а не зароблю, так і у лісі знайду що поїсти.

- Ліси є не кругом. А зимою і в лісах голодно. Сину, ти хоч розумієш, що там кругом смерть, яка не розбирає, хто патріот, хто зрадник, а хто мрійник не від світу цього?

- Розумію. Тільки… Мамо, я мрійник, але якраз від цього світу і ні від якого іншого. Я просто потрібен там, розумієте? Щоб там люди посеред смерті не забували про людяність. Це ж ви мене навчили бути небайдужим.

Знову і знову Марія переходить через ту розмову, мов через океан.

- Ц е я, я його навчила. Це я таке з дитиною зробила, - Марія випльовує слова, що так довго її душили, застеляли розум і чуття.


Так, це вона, мама, скоїла власними словами і діями. Зробила хлопчика надто небайдужим. А ще – беззахисним перед реальним світом, який навіть на самому своєму краю достатньо жорстокий, а ближче до епіцентру – просто непридатний для життя тих, у кого шкіра не залізобетонна.


- Якби я дуже просила, він би лишився. Треба було просити.


Коли найболючіша з правд сказана уголос, має прийти полегшення. До Марії воно не прийшло. Вона чує, як рівно б’ється Григорове серце, якби насмілилася покласти долоню йому на груди, то почула б ще краще. Хтось може проходити тут і побачити, як вони двоє, обнявшись, сидять у траві – неначе підлітки за мить до любощів. Хтось подивиться, знизить плечима і піде далі.


- Він попросив тебе не шукати його?

- Так. Вирішив, що так нам обом легше. Сказав, що буде писати кожні два місяці. І пише. Спочатку більш-менш писав, про що думає і що планує. А потім в якийсь момент щось сталося – він ніби відгородився від мене стіною. У кожному листі – я здоровий, все чудово, і ви не хворійте. І більше нічого. Нічого зайвого. Ніби виконує обіцянку, ніби пише – але це лише безкінечне замовчування, за яким може ховатися будь що. Яких тільки жахів і трагедій я собі не надумую, коли читаю ці ввічливі, слова, такі ввічливі, наче вони не до мене, а до когось чужого.

- А ти пробувала у своїх листах якось поговорити з ним? Достукатися… Ти взагалі часто йому пишеш?

- Коли дядько Максим приносить Іванового листа, я передаю свого. Знаєш, як я пишу ці листи? Всі два місяці брудню сторінку за сторінкою порадами і пересторогами. Засипаю його питаннями. Виговорюю все, чим живу і на що сподіваюся. В мене виходить не лист, а пачка зошитів. Наклеюю на їхні палітурки квіти і птахів зі старих листівок, складаю у конверт. А потім все палю. Черкаю декілька рядків, що у мене все добре і щоб дивився за собою. І оце передаю дитині. Просто не хочу його обтяжувати, йому там і так важко. Я навіть жодного разу не написала, що чекаю.

- Він і так знає… Зрештою, ви зовсім однакові. Намагаєтеся оберігати один одного, а насправді мучите. Так, мучите один одного і себе… Послухай, ти його шукати не будеш, а я буду. Мені все одно треба провідати синів, а потім знову поїду по його слідам і точно не спинюся.

- Не треба.

- Та не скажу я, що шукав його. Просто зробимо вигляд випадкової зустрічі. Просто побачу, як він там.

- Не треба.

- Чому?

- Просто не треба.

- Добре, просто продовжуй стояти на своєму, а я просто буду його шукати.

- Якщо тебе вб’ють у гарячій точці, твої онуки будуть плакати все життя. І все життя ненавидіти тих, хто по той бік барикад.

- Доки мене чекають онуки, я нікому не дам себе убити.


Вона не продовжувала свої «не треба». Не те щоб відмовилася від них – просто відклала на завтра. А він не спитав, чи буде плакати вона, якщо його уб’ють в гарячій точці. Зрештою, для них обох вже пізно для таких питань.


А потім Марія була у чиїхось домівках, когось поїла трав’яними відварами і годували дієтичними супами, комусь допомагали розрахувати, коли поїзд прибуде з пункту А в пункт Б, і вислуховувала оберемки новин з екранів завжди увімкнених телевізорів. Лейтмотив цієї суботи: «Ми перемагаємо». Марія вважає, що у війнах не буває перемог, але не може сказати цього людям, що так жадібно прикипіли до екранів. Додому прийшла в час, коли сонце сідало. Завмерла на стежці серед верб. Задивилася зачудовано. Тут, на краю світу, сонце видається втричі більшим, ніж деінде. Мабуть, воно мало б бути і втричі гарячішим, та вочевидь увесь зайвий жар випиває Безодня-Без-Дна, що відділяє світ від всього іншого. Вона зовсім близько, варто лише перейти Рівнину Сонця і піднятися на Самісінький Край. Більшість вірить, що Безодня-Без-Дна – срібна і сіра, що вона – як туман і попіл. Вони просто не схилялися з Самісінького Краю низько-низько, не заглядали у найглибшу глибину. Марія знає, що сіре і срібне – то лише мереживо хмар, лише маска. Плоть Безодні-Без-Дна – первозданна чорнота, та, з якої все починалося. Марія вдивлялася туди. Дуже давно. Коли хотіла зрозуміти, навіщо народилася і чому живе. А потім Небо послало їй Івана – і всі питання зникли самі собою.


А сонце сьогодні таке фантастично червоне, таке величне і грізне. Воно близько-близько, простягни руку і доторкнись. Ні, простягни руку і впіймай пустку, зрозумій, що все це ілюзія. Коли Марія прийняла Івана з обіймів нічної ріки, то побачила, що в нього під лівою бровою червона родимка. Мічений сонцем. Сонячний хлопчик. Марія благословляла Небо за цей дар, бо надто добре знала, яке оманливе світло місячних доріжок. А Іван змалечку йшов сонячним краєм буття – обирав лише непорочну правду, безкорисливу доброту, безкомпромісну мужність. Без вагань, без відтінків.


Сонце впало у Безодню-Без-Дна. На ганку Марія знайшла подарунок – букет білих і жовтих нарцисів. Заховала палаюче обличчя у квітах, на пелюстках крапельки роси, так добре. Квіти-сніжинки, квіти-сонця. Нестерпним болем вкололо у серце, таким, якого Марія не знала ніколи в житті. Квіти розсипалися по ганку. Марія озирнулася, щоб зрозуміти, хто це щойно так надривно кричав. І зрозуміла, що це вона сама. Добре, що всі хати на цьому окрайці селища давно спорожніли і нікому почути, як вона голосить. От була б ганьба. В понеділок за планом треба малювати з дітьми ведмедика. Добре було б підібрати кілька гарних ілюстрацій. Краще не кілька, а багато. У дітей має бути вибір.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.11.2014 Проза / Новела
Марія з краю світу (День перший)
03.12.2014 Проза / Новела
Марія з краю світу (Довга ніч)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Новела Про війну
19.12.2014 © Оксана Феш
Музика
27.11.2014
Марія з краю світу (День ДРУГИЙ)
23.11.2014 © Андрій Гагін
На березі озера "Вічність"
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+1+0+0+0)
Переглядів: 118  Коментарів: 2
Тематика: Проза, новела, перемога близька, пробач, душа, воювати, сонце
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.11.2014 23:42  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже дякую. Погляди в мене старомодні, тому вірю, що література, навіть ось така графоманська, мусить потроху сіяти оте розумне, добре і вічне, тільки, звісно, робити вона це має ненав`язливо. 

 28.11.2014 09:08  Тетяна Белімова для © ... 

Пані Ганно, вітаю Вас! Ваш твір приваблює і своєю легко впізнаваною умовністю, і щиро вплетеним гуманістичним посилом. Такі твори потрібні зараз, як ніколи. Навкруги стільки злоби, болю і розпачу. На жаль. Нам не подолати наслідків цієї війни без любові і взаєморозуміння.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +41
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
27.03.2012 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
10.07.2013 © іміз
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди