27.11.2014 22:34
Без обмежень
162 views
Rating 5 | 3 users
 © Ганна Іскренко

Марія з краю світу

День ДРУГИЙ

Наступного дня була субота. Дітям радість, дорослим перепочинок. Марії – порожнеча. Вона переписувала сто разів переписані плани уроків, а потім пішла до магазину, хоча нічого не збиралася купувати.


На центральній площі, перед церквицею, яка щодня збирається впасти та все ніяк не зважиться, зібралося до півсотні людей. В масштабах Краю Світу це приблизно те, що мільйонний натовп в столиці. За останні два роки селище звикло до натовпів. Насправді, вся країна звикла, і не лише до натовпів, але і до битв, тільки Марія цього не хоче знати. Посеред площі якийсь чужак високим голосом вигукує заклики:


- Браття і сестри, повірте, перемога близька! До неї лишилося менше кроку. Але поки наші мужні бійці женуть зрадників з нашої святої землі, ви тихо відсиджуєтеся під своїми липами і соснами. Ви чекаєте доки герої здобудуть перемогу і принесуть її під ваші пороги? Ви тоді привітаєте їх і будете вважати себе патріотами? Якщо у ваших серцях тліє хоч іскра любові до Батьківщини, ви мусите негайно долучитися до боротьби. Тільки тоді наша майбутня перемога буде і вашою.


Люди стривожено гудять. Марія стискає зуби, тамуючи біль, який одночасно ніде і всюди. Щоразу, як з’являються чужаки, Край Світа лишають найкращі. Молоді і завзяті. Або зрілі і врівноважені. Просто кидають своє життя і йдуть. Вже лишилися переважно старесенькі дідусі і малі діти. Це за ними прийшов новий ловець душ?


А з усіх боків:


- Пані Маріє, добрий день.

- Пані Маріє, ви чули?

- Ви знаєте?

- Що думаєте?

- Щось чути від Івана?

- Пані Маріє…

- Пані Маріє…

- Пані Маріє…


Всім потрібна пані Марія. Всі шукають у неї відповідей. Не знають, що вона все життя шукала саму себе, але так і не знайшла.


Сьогодні вона не змогла сказати, що все буде добре. Не зуміла порадити всім слухатися серця і сумління. Вирвала руку з чиєїсь руки, звісно, знайомої і мабуть дружньої.


Сказала глухо:


- Сьогодні субота. Чому ви не гуляєте з дітьми на Рівнині Сонця чи не везете старих батьків у кіно? Чому гаєте миті життя на вислуховування слів цього чужинця?

Завмерли. Відсахнулися. Олена, Григорова Олена з Григоровим орлячим носиком, стоїть попереду.

- Що ви кажете, вчителько? – голос дзвенить. – Це не чужинець. Це дядько Олександр, він друг мого батька, він мене хрестив, а у вас вчився. Він 10 років приносив вам найкращі груші зі свого саду, а сьогодні ненадовго прийшов з війни. Він герой, а ви називаєте його чужинцем.


Дивиться чужими, холодними очима. Теж втратила душу. Марія робить крок уперед, простягає руку, це так важко, іноді навіть важче, ніж побудувати місто і засіяти поле. Знайти навпомацки Оленчину долоню, очима сіяти тепло.


- Ти чому на мене кричиш, Оленко? Я ж просто не впізнала. Ти пробач. Ви всі пробачте. Я просто думала, яких віршиків ми з дітьми будемо вчити до прощання з першим класом. Це ж так скоро. Я так про це задумалася, що нікого не впізнаю.


Брехня, але Оленчині очі теплішають. Душа вертається. Прохолодні дівочі пальці стискають долоню старої жінки – гарячу і суху, мов пісок на березі теплого моря, кожен, хто живе на краю світу мріє про море, але доходить до нього лише кожен десятий.


- Пробачте, пані Маріє, не знаю, що на мене найшло. Не треба було кричати на вас, - говорить швидко-швидко, а потім тихіше додає, - Ви ж не про віршики думали, а про Івана, так? Нічого не чути, так? Про інших теж нічого не чути, але ж все буде добре. Правда, все буде добре?


Марія всміхається. Це легко, звичка – велика сила.


- Звісно, все буде добре. Для всіх. А думала я справді тільки про віршики.


Чужинець, який насправді Олександр, Сашко з поганим почерком і благоговійною любов’ю до садівництва, продовжує щось виголошувати високим тонким голосом проповідника, люди знову повертаються до нього, знову підвішують власні душі на гачок вудочки. А Марія іде геть. Їй дуже треба до магазину. В той день, коли Іван пішов, їй теж щось терміново знадобилося. Вона йшла у місто, а прийшла до лісу. Дерева були ніби вбрані у сусальне золото, Марія набрала оберемок листя і сплела з нього вінок. То було півтора роки тому. Півтора тисячоліття. А сьогодні Марія чує за собою кроки і найбільш ірраціональна частина її єства готова повірити, що це Іван, що він вже повернувся, не чекаючи, доки зацвіте матіола чи прийде та їхня омріяна перемога чогось над чимось.


- Маріє, зажди, - голос теплий і рівний, голос спокійний, як літнє небо після зливи. Григір наздоганяє, іде поруч, важко припадаючи на скалічену ногу. – Що з тобою сьогодні?

- Нічого.


Між ними відстань – міліметри. Цього достатньо, щоб не торкатися один одного.


- Кажи це комусь іншому. Іван не пише?

- Він пише раз у два місяці. Наступний лист має бути через місяць. Якщо дядько Максим не загубить.

- Де він зараз?

- Хто? Дядько Максим? Мабуть, спить під липами. Чи виліз на Самісінький Край і грає на флейті. Все ще вірить, що музикою докричиться до самого Бога.

- Я не про дядька Максима, а про Івана. Де він?

- А де твій Олексій?


В цю мить Марія вірить, що ненавидить Григора. Він не має права питати таке.


- Олексій на передовій. Вже три місяці. Я бачив його. Родичам в те пекло дістатися важко, але можливо. Я ж це тобі казав.

- Не казав.

- Казав, але ти не чула чи не захотіла чути. Ми до нього їздили всією родиною. А потім я їздив сам. Возив хлопцям допомогу. Ми ж усім селом збирали одяг і харчі. Ти приносила яблучне варення і тридцять пар шкарпеток з овечої шерсті. Ти в’язала їх цілі ночі, і вони багатьох врятували під час березневих морозів. Ти пам’ятаєш, як поклала шкарпетки мені до рук і попросила переказати кожному бійцеві, щоб боровся, але завжди залишався передусім людиною?

- Ні, такого не пам’ятаю. В мене останнім часом голова зайнята багатьма речами, я все забуваю.

- А мій Святослав тепер майструє не чоботи, а бронежилети. За це платять погано і невчасно, зате груди Олексія і інших наших хлопців надійно закриті. Але це ти теж знаєш.

- Уперше чую.

- Три тижні тому ти принесла у мій дім 53 пучечки трави, сказала, що вона допомагає тілам лишатися міцними, розумам – холодними, а серцям – гарячими. Я все відвіз Святославові. Він в кожен бронежилет зашиває стебло, яке береже тепло твоїй рук і твого благословення.

- Добре, якщо так. Тепер я пригадую, що все це справді було. Але ти такий зайнятий своїми хлопцями, що нехтуєш дівчинку. Дивися за Оленою.

- А що з нею?

- Вчора вона ще була собою, а сьогодні цей чоловік прийшов, ну тобто не просто чоловік, а Олександр, вона слухала його слова і просто змінювалася на очах. Мічені війною просто приходять і зачаровують наших дітей. Крадуть їхні душі.

- Душу в людини не можна вкрасти, бо душа людині не належить. Наші душі належать всесвіту. Хіба це не твої слова? І до речі, не знаю, як у інших містах, селах і окрайцях світу, але коли чужинці приходять до нас, їм майже нічого не треба робити. Їм вистачає кількох слів, щоб пробудити в серцях наших дітей ті зерня, які ти там засіяла.

- Ти про що?

- Скількох ти виростила за 34 роки? Так, вже 34 роки минуло з того часу, як ти серед бурі прийшла на мій поріг. Моя матір тоді прийняла тебе за чорну примару з-за Самісінького Краю і почала креслити круг нас біле коло. А для мене ти була мокрим тремтячим пташеням. Але річ не в цьому. Ти 34 роки вчила дітей любити свою сім’ю, свою країну і свою планету. Жити для трьох найвищих цінностей. Працюватися для трьох найвищих цінностей. Вдосконалюватися для трьох найвищих цінностей. А сьогодні нашим дітям кажуть, що час битися заради однієї з трьох найвищих цінностей. Битися і може навіть вмерти. І як вони можуть не відгукнутися?


Вона завмерла, дивиться в його очі, не вірячи.


- Що ти мені кажеш?

- Правду, Маріє. Ту правду, яку ти і сама знаєш.

- Ти хочеш сказати… Що це я їх навчила бути такими? Я зробила їх такими? Що, я сама, своїми руками Івана, і Олексія, і всіх хлопчиків… І дівчат… Нащо ти мені таке кажеш?

Чує, як її власний голос зривається на вереск. Істеричний вереск душевно нездорової людини. Так вона сказала б, якби це був хтось інший. Але ж це її власний голос.

- Пробач, що так говорю з тобою. Просто хтось мусить вже достукатися до тебе. Принаймні спробувати. Кожен, хто хоч трохи знає не парадну пані Марію-яка-всім-потрібна, а тебе справжню, бачить, що з тобою щось лихе діється.

- Та з усіма діється! З цілим народом діється. У нас війна діється!

- І на цій війні твій син. Він не приїздив до тебе півтора роки і ти його не шукала. Хоча навряд чи є на світі інші матір і син, які так люблять і так чують один одного. Поясни, що з вами?

- Нічого.

- Мені можна сказати правду.

- Та нічого. Він просто переїжджає весь час. Він там, де більше потрібен. І він щасливий. Бо завжди хотів бути потрібним. Робити щось важливе, а не просто вистругувати табуретки.

- Я пробував знайти його.


Здригнулася.


- Навіщо?

- Просто побачитися. За ним дійсно не встигнеш. Я об’їздив три міста, п’ять містечок і безліч селищ. Кругом – або запеклі бої, або лікарні з важкохворими, або біженці. І всюди до мене вже побув хлопець-з-родимкою-мов-сонце. Всюди його пам’ятають і називають сонячним хлопчиком. Тобі зле?


За інерцією вона намагалася зберегти гордість – хапалася рукою за стіну, та все одно не витримала – сповзла на землю, на потоптану траву. Вона хотіла б упасти нижче – у сірий туман, що іноді, невидимий для всіх, вирував у неї під ногами, у темряву, що має тисячу червоних очей і одне зелене. Та впасти не дали. Великі теплі долоні підхопили, огорнули, вони пахнуть перегрітою землею і може трішки молоком, зовсім трішечки, колись Марія знала, що якщо надовго заховати в них обличчя, то можна відчути нотки кориці, але це було так давно.


- Що з тобою? Де болить?


Добре, що хоч на мить можна заховатися обличчям в сіру від часу сорочку і відчути рідні долоні на плечах, нічого не змінила ця передчасна старість, в яку Марія кинулася майже з радістю, неначе у порятунок від усіх спокус і гріхів. Старість випила красу образу, та не торкнулася єства, не зачепила вогню, що палає у десь у найглибинніших глибинах, його вистачило б, щоб спалити кілька світів.


- Мені нічого. Мабуть, просто тиск підскочив. Це буде змінюватися погода. Або бурі на сонці.

- Це не бурі на сонці, а мої дурні слова. Пробач.

- Все добре, це дійсно бурі на сонці. Я, здається, читала в газеті.

- Я думав, що ти вже з-півроку не читаєш газети, але, мабуть, помилився. Ти мені за все пробач. Я більше не мучитиму тебе дурними питаннями.

- Я не чую його, Григоре.

- Не чуєш Івана?

- Не чую. З того часу, як він пішов. Я завжди знала, що він думає і відчуває. Чула за сотні кілометрів. Думала, що між нами невидима ниточка. А він пішов і розірвав її. Григоре, я тільки думала, що чую його, а насправді він мені просто дозволяв чути себе. А тепер він цього не хоче.

- Він просто виріс. Ти молодець, що відпустила його.

- А в мене не було вибору. Я буду думати, що не мала вибору. Бо інакше ніколи собі не пробачу.


І Марія видушує з себе правду – ту, від якої тікала всі ці місяці, довгі, мов ери. Єдиних синів беруть на війну лише добровольцями. Іван міг би лишитися і ніхто б його не засудив. Але він декілька днів був мовчазний і такий уважний, що в Марії стискалося серце, а потім прийшов світлий і підтягнутий, з оберемком темно-червоних айстр.


- Ну навіщо це тобі? Ні, я розумію навіщо, розумію. Воювати за соборність країни – це святе. Але ж убивати людей… Ну не зможеш ти цього.

- А я і не збираюся воювати. Ну тобто, збираюся, але по-своєму.

- Господи, мій син вигадав спосіб воювати без кровопролиття?

- Ні, ще ні. Просто зараз ті, що бачать нашу країну єдиною, і ті, що хочуть її розділити, просто захлинаються в ненависті один до одного. А ще є ті, кому просто страшно. Вони хочуть вижити і мріють, щоб все це швидше скінчилося. Таких, мабуть, найбільше. Та які б погляди люди не мали, вони всі зараз гинуть, хворіють, втрачають рідних і дах над головою. І кожному треба, щоб знайшовся хтось, хто зможе перев’язати рану, підлатати розтрощену хату чи сказати добре слово. Може, я з цим упораюся?

- Господи, ти що, надумав бігати між ворожими таборами?

- Та ні, я ж хочу не вмерти, а жити. Жити в своїй найкращій у світі країні – цілісній і вільній. Тож буду допомагати нашим воякам, ну і полоненим ворогам. І простим людям теж.

Він говорить все це так спокійно, впевнено. Неначе про якісь зовсім буденні речі.

- Синочку, а що ти їстимеш? Військових держава годує, а чи буде вона годувати мрійника, який хоче рятувати її без зброї?

- Та я ж усе вмію. Я кругом зароблю собі на кусень хліба, а не зароблю, так і у лісі знайду що поїсти.

- Ліси є не кругом. А зимою і в лісах голодно. Сину, ти хоч розумієш, що там кругом смерть, яка не розбирає, хто патріот, хто зрадник, а хто мрійник не від світу цього?

- Розумію. Тільки… Мамо, я мрійник, але якраз від цього світу і ні від якого іншого. Я просто потрібен там, розумієте? Щоб там люди посеред смерті не забували про людяність. Це ж ви мене навчили бути небайдужим.

Знову і знову Марія переходить через ту розмову, мов через океан.

- Ц е я, я його навчила. Це я таке з дитиною зробила, - Марія випльовує слова, що так довго її душили, застеляли розум і чуття.


Так, це вона, мама, скоїла власними словами і діями. Зробила хлопчика надто небайдужим. А ще – беззахисним перед реальним світом, який навіть на самому своєму краю достатньо жорстокий, а ближче до епіцентру – просто непридатний для життя тих, у кого шкіра не залізобетонна.


- Якби я дуже просила, він би лишився. Треба було просити.


Коли найболючіша з правд сказана уголос, має прийти полегшення. До Марії воно не прийшло. Вона чує, як рівно б’ється Григорове серце, якби насмілилася покласти долоню йому на груди, то почула б ще краще. Хтось може проходити тут і побачити, як вони двоє, обнявшись, сидять у траві – неначе підлітки за мить до любощів. Хтось подивиться, знизить плечима і піде далі.


- Він попросив тебе не шукати його?

- Так. Вирішив, що так нам обом легше. Сказав, що буде писати кожні два місяці. І пише. Спочатку більш-менш писав, про що думає і що планує. А потім в якийсь момент щось сталося – він ніби відгородився від мене стіною. У кожному листі – я здоровий, все чудово, і ви не хворійте. І більше нічого. Нічого зайвого. Ніби виконує обіцянку, ніби пише – але це лише безкінечне замовчування, за яким може ховатися будь що. Яких тільки жахів і трагедій я собі не надумую, коли читаю ці ввічливі, слова, такі ввічливі, наче вони не до мене, а до когось чужого.

- А ти пробувала у своїх листах якось поговорити з ним? Достукатися… Ти взагалі часто йому пишеш?

- Коли дядько Максим приносить Іванового листа, я передаю свого. Знаєш, як я пишу ці листи? Всі два місяці брудню сторінку за сторінкою порадами і пересторогами. Засипаю його питаннями. Виговорюю все, чим живу і на що сподіваюся. В мене виходить не лист, а пачка зошитів. Наклеюю на їхні палітурки квіти і птахів зі старих листівок, складаю у конверт. А потім все палю. Черкаю декілька рядків, що у мене все добре і щоб дивився за собою. І оце передаю дитині. Просто не хочу його обтяжувати, йому там і так важко. Я навіть жодного разу не написала, що чекаю.

- Він і так знає… Зрештою, ви зовсім однакові. Намагаєтеся оберігати один одного, а насправді мучите. Так, мучите один одного і себе… Послухай, ти його шукати не будеш, а я буду. Мені все одно треба провідати синів, а потім знову поїду по його слідам і точно не спинюся.

- Не треба.

- Та не скажу я, що шукав його. Просто зробимо вигляд випадкової зустрічі. Просто побачу, як він там.

- Не треба.

- Чому?

- Просто не треба.

- Добре, просто продовжуй стояти на своєму, а я просто буду його шукати.

- Якщо тебе вб’ють у гарячій точці, твої онуки будуть плакати все життя. І все життя ненавидіти тих, хто по той бік барикад.

- Доки мене чекають онуки, я нікому не дам себе убити.


Вона не продовжувала свої «не треба». Не те щоб відмовилася від них – просто відклала на завтра. А він не спитав, чи буде плакати вона, якщо його уб’ють в гарячій точці. Зрештою, для них обох вже пізно для таких питань.


А потім Марія була у чиїхось домівках, когось поїла трав’яними відварами і годували дієтичними супами, комусь допомагали розрахувати, коли поїзд прибуде з пункту А в пункт Б, і вислуховувала оберемки новин з екранів завжди увімкнених телевізорів. Лейтмотив цієї суботи: «Ми перемагаємо». Марія вважає, що у війнах не буває перемог, але не може сказати цього людям, що так жадібно прикипіли до екранів. Додому прийшла в час, коли сонце сідало. Завмерла на стежці серед верб. Задивилася зачудовано. Тут, на краю світу, сонце видається втричі більшим, ніж деінде. Мабуть, воно мало б бути і втричі гарячішим, та вочевидь увесь зайвий жар випиває Безодня-Без-Дна, що відділяє світ від всього іншого. Вона зовсім близько, варто лише перейти Рівнину Сонця і піднятися на Самісінький Край. Більшість вірить, що Безодня-Без-Дна – срібна і сіра, що вона – як туман і попіл. Вони просто не схилялися з Самісінького Краю низько-низько, не заглядали у найглибшу глибину. Марія знає, що сіре і срібне – то лише мереживо хмар, лише маска. Плоть Безодні-Без-Дна – первозданна чорнота, та, з якої все починалося. Марія вдивлялася туди. Дуже давно. Коли хотіла зрозуміти, навіщо народилася і чому живе. А потім Небо послало їй Івана – і всі питання зникли самі собою.


А сонце сьогодні таке фантастично червоне, таке величне і грізне. Воно близько-близько, простягни руку і доторкнись. Ні, простягни руку і впіймай пустку, зрозумій, що все це ілюзія. Коли Марія прийняла Івана з обіймів нічної ріки, то побачила, що в нього під лівою бровою червона родимка. Мічений сонцем. Сонячний хлопчик. Марія благословляла Небо за цей дар, бо надто добре знала, яке оманливе світло місячних доріжок. А Іван змалечку йшов сонячним краєм буття – обирав лише непорочну правду, безкорисливу доброту, безкомпромісну мужність. Без вагань, без відтінків.


Сонце впало у Безодню-Без-Дна. На ганку Марія знайшла подарунок – букет білих і жовтих нарцисів. Заховала палаюче обличчя у квітах, на пелюстках крапельки роси, так добре. Квіти-сніжинки, квіти-сонця. Нестерпним болем вкололо у серце, таким, якого Марія не знала ніколи в житті. Квіти розсипалися по ганку. Марія озирнулася, щоб зрозуміти, хто це щойно так надривно кричав. І зрозуміла, що це вона сама. Добре, що всі хати на цьому окрайці селища давно спорожніли і нікому почути, як вона голосить. От була б ганьба. В понеділок за планом треба малювати з дітьми ведмедика. Добре було б підібрати кілька гарних ілюстрацій. Краще не кілька, а багато. У дітей має бути вибір.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Новела, Про людину, Про життя, Про війну, Про сина

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Марія з краю світу (Довга ніч) / Новела | Ганна Іскренко». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Марія з краю світу (День перший) / Новела | Ганна Іскренко». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Ганна Іскренко.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.11.2014 23:42  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дуже дякую. Погляди в мене старомодні, тому вірю, що література, навіть ось така графоманська, мусить потроху сіяти оте розумне, добре і вічне, тільки, звісно, робити вона це має ненав`язливо. 

 28.11.2014 09:08  Тетяна Ільніцька => © 

Пані Ганно, вітаю Вас! Ваш твір приваблює і своєю легко впізнаваною умовністю, і щиро вплетеним гуманістичним посилом. Такі твори потрібні зараз, як ніколи. Навкруги стільки злоби, болю і розпачу. На жаль. Нам не подолати наслідків цієї війни без любові і взаєморозуміння.  

Публікації автора Ганна Іскренко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо