Стереодень
...Осіннє сонце відчайдушно шукало відблиску в очах перехожих. Холодний вітер розгадував таємниці далеких глибин серця. Байдуже минуле сновигало примарою по місту і лякало самотнє майбутнє. Важке низьке сіре небо задумливо спиралося на багатоповерхівки і пліткувало з ними про примітивні межі існуючого. Десь далеко звідси бриніло сповнене жалю відголосся марних спогадів. Перехожі байдуже йшли своїми міріадами заплутаних стежок і дивилися собі під ноги. Проблеми завзято смикали їх за нерви, мов лялькар маріонетку. Погляди тонули у калюжах, а кроки розчинялися в шумі міста, немов цукор у холодній каві. Сліди обривалися в уривках пам’яті. Подих перехожих переплітався із шелестом листя... Але того вже ніхто не чув...
...Вітер вперто стукав у вікна.
...Я зігрівала руки філіжанкою холодної кави. Фільм давно закінчився, і зараз по темному екрану бігли титри. Химерні думки торкнулися свідомості, і легка посмішка збентежила мої губи... На декілька секунд. Та їх вистачило, щоб стати новою вічністю чужого щоденника.
...Холодна темрява... Тіні обережно стирали реальність...
...Перший день без... тебе..? Так. І не останній. Це лише перший крок. Я, як завжди, питиму каву. Просто зі своєї філіжанки. І дотик твоїх губ нарешті зникне з неї. Ти витреш слід моєї помади зі своєї щоки. І дотики щезнуть, розтануть, як вчорашня ніч на світанку... Просто "твій" рінгтон більше не заспокоїть серце порушеною тишею. Просто тепер не твої кроки я чутиму на сходах. Просто тепер не вони завертатимуть до не моєї квартири... Просто тепер про чийсь візит мені говоритиме дзвінок у двері, а не тихенький стук... Я не буду поправляти портьєру, бо ти любив відгорнути край і спостерігати за вулицею. Тепер її нікому відгортати...
...Стереодень... Стереоніч... Але не ти... Не ти не дзвониш у двері, не ти залишаєш листи без відповіді... Мабуть, ти просто перестав існувати у цьому вимірі. Змінив площину, адресу, номер...
...Але не мене...
...Соло безмежної вини... Лезо на обрії мети... Нарешті я знаю, я знаю, я знаю тебе...
...Я все одно хочу твого щастя, хоча ти не ділитимеш його більше... Вибач, в мене так само тремтить голос, коли я називаю твоє ім’я... Я ще досі не можу доказати фразу! Вибач, я ще досі повертаюся думками у не своє минуле...
...Провина. Докір тиші... Та такий голосний...
