Неофіційний звіт офіційного збіговиська небайдужих

Ну що?

Пора писати звіт, але з чого почати..

Давай з кінця, пам’ятаєш як це було? давай як у текстах Артюра Рембо:

"Она была полураздета,

И со двора нескромный вяз

В окно стучался без ответа

Вблизи от нас, вблизи от нас."

Нє, слухай так не піде, зараз всіх просто порве і вони знову почнуть цитувати Андруховича про оргію, спущені штани і щирість читання поезії.

Не будуть, твого Андруховича ніхто не читає. Давай починай.

Ні, я так не буду, це значить що я з перших слів розкрию всі карти, почну розказувати як я прокинувся зранку і потягнув на себе ковдру, як відчув, що біля мене лежить якесь приємне і тепле жіноче тіло.. ти хочеш щоб я так почав?

А це правда?

Не знаю, а тобі хочеться щоб це була правда?

Звісно ж хочеться, чому ні? гарна жінка, яка пише тексти, розбирається в літературі і все таке, тобі всі причини називати?

Та не треба мені всіх причин, я їх і сам прекрасно знаю, але ж треба якось створити сюжет, видумати щось гарне, квіти, наприклад, можна згадати, ти не пам’ятаєш там були квіти?

Квіти? не пам’ятаю. То як, щось було? якісь почуття чи близькість? Повір, всім хочеться, щоб там були почуття і близькість, це не тільки моя вимога.

Близькість.. хм.. добре, буде тобі близькість.

Але почну я так:

То був незвичний день, як мінімум він був запланований. А плани це ж така штука, вони мають властивість ламатися, повертатися до тебе тилом і взагалі виробляти дивні речі. У той день мало відбутися збіговисько, як ти собі це уявляв мав бути алкоголь, розмови про сучасне мистецтво і все таке. Але з самого ранку все якось не складалося. Тебе розбудив телефонний дзвінок, і в твоє вухо заліз жіночий голос, тихий, наче боявся тебе злякати, але приємний і лагідний. У голосі чувся відчай, а ти вже за звичкою все перевів на фарс. Ти шукав шляхи виправлення, перебирав варіанти, але є обставини, які марно обходити. Прикро, мінус один, подумав ти і почав збирати чохли, щоб хоч якось запхати себе в оболонку тіла. Тіло тебе не слухалось і як завжди вимагало негайного втручання отрути, за рецептом класика, але ти подумав що не варто починати з самого ранку і пішов умиватися.

За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення, тема не змінилася, змінився тільки відправник. Причини об’єктивні, але є шанс. Мінус два, подумав ти про всяк випадок і поліз в кімнату шукати вчорашній день і флягу.

Ти вже був на низькому старті і навіть знайшов ключі, коли твій телефон знову нагадав про себе.

-          Привіт, знаєш хто дзвонить?

-          Привіт, знаю, у мене твій номер записаний - сказав так ніби ставиш смайлик в кінці тексту

-          Почекай переб’ю. У тебе такий класний голос.

Так і хотілося сказати, такий голос я маю в суботу зранку, але так сталося, що і в неділю я прокинувся з таким голосом. Насправді до звичного ранкового хрипіння додалась вилазка в гори і купання у холодних потоках водоспаду. Але ти цього не сказав.

-          Дякую, ти вже друга – відповів – ти збираєшся сказати, що у тебе не вийде?

-          Ні, я збираюся сказати, що я вже виїхала, але я Києва зовсім не знаю тому лови мене.

-          Добре – погодився ти і вийшов з квартири.

На вулиці було трохи пасмурно і напевно саме це тримало тебе в рамках. Голова продовжувала нагадувати про вчорашній день, ці митці не знають міри, думав ти, вони п’ють доки не падають чи допоки не закінчуються ресурси, але вчора ніхто не падав і ресурси були невичерпними, то ж сталося як сталося.

Ти приїхав на "Святош" і приземлився біля зупинки, перша цигарка завжди паскудно заходить, а тим більше на голодний шлунок. Ще один дзвінок. Координати уточнили це саме те місце. А про що вибудете говорити? раптом озвалося в голові, ти її не знаєш. Та про щось будемо, відмахнувся ти, слів у мене завжди вистачало, ще я взяв тексти, ще кілька десятків текстів лежало на пам’яті, навіть на хворій, про щось будемо. Знову телефон.

-          Ти де?

-          Стою на зупинці, але тебе не бачу.

-          Я теж на зупинці і теж не бачу тебе. Що ти бачиш - говори.

-          Маршрутки, дорога, люди якісь, міст бачу.

-          Ти під мостом?

-          Здається, так це міст.

-          Я вже йду.

Ти спішно спустився вниз мосту попиваючи з пляшки фанту, щоб хоч якось наповнити вологою і холодом організм.

Стоїть. Дивиться, але не бачить. Підніми руки, знову гаркнув на тебе голос, вона не бачила тебе ніколи. Ти ліниво підняв обидві лапи і вона тебе помітила.

Навмисно вириваю шматок інформації, яка стосується всього двох людей, ніби інтригуючи і заманюючи на подальше читання.

..Ви сиділи в барі і пили дешеве пиво, воно дуже звично і гладенько лягало тобі в душу, і на диво ті ж емоції викликало у неї. Двадцять хвилин після зустрічі, все проходить спокійно: ти нахвалюєш пиво, вона дивиться на тебе як на хворого і все в принципі нормально.

Друге пиво..

Друге ранкове пиво відкриває душі і дає сміливість. Ви перейшли на ти, тони інформації ураз наповнили простір між вами. То не банальні слова, то не тупий розвод, то був обмін інформацією – все навзаєм.

Ти вийшов із бару і сів на бордюр, щоб перелити алкоголь у флягу. Повз тебе снували звичні і негарні люди. Ти на них не звертав уваги. Ще перед тобою стояли стрункі жіночі ноги на чорних високих підборах і слідкували за процесом згори. Звісно при такому нагляді ти не міг не розлити на себе той бісовий коньяк, бо постійно відволікався від процесу.

Вириваю шматок тексту, який стосується виключно двох героїв цього тексту і київського метрополітену.

Ну як?

Ніби початок звичайний. Щось не бачу подробиць, ти вириваєш шматки тексту, не треба цього робити, людям буде цікаво.

Не треба мне вчити, людям не може бути цікавою поїздка в метро із читанням рекламних блоків, а коли я пишу, що навмисно вириваю шматок тексту, тоді і справді стає цікаво. Я навіть собі уявляю як люди думають: "Щось цей бісовий Пірнач темнить, нічого не розказує, не дає конкретики, вириває місця, напевно там було саме цікаве, треба зловити його за .. і тоді він все розкаже". Розкаже, не переживайте він все розкаже - ніби відповідаю я і продовжую свою розповідь.

..Куди можна возити гостей Києва це знає кожен хто віддав цьому місту хоча б частину свого життя, а ти віддав цьому місту не тільки частину життя, ти вже віддавав йому спокій, печінку, кількох друзів, жінок теж доводилось віддавати йому, тож ти знав куди треба їхати.

Вириваю частину тексту, щоб не бісити вашу уяву я викидаю всі ці банальні Хрещатики, Майдани, переходи і табуни людей з відкритими ротами, фотоапаратами і щасливими мармизами, все не стосується ні зустрічі, ні літератури, воно взагалі не стосується нічого.

Так це ти вже втретє вирвав текст, я запам’ятав, рекомендую всім зробити те ж саме.

..Алкоголь уже бовтався у флязі і час від часу потрапляв в твій організм. Ви йшли прямо до Михайлівської площі, щоб потім обережно втрапити у цитадель беззаконня і розпусти, алкоголю і музики, літератури і наркотиків – ви йшли на БЖ. Але вам не судилося потрапити туди, вже досить втомлені тіла взяли трохи вправо і присіли на лавку на Володимирівській гірці. Тоді і почалися ці літературні випади, те, що і справді мало відбутися, і, що не можна було уникнути за будь-яких умов. Ти сидів і читав тексти, які не були опубліковані, читав вірші відкриваючи душу. Перехожі дивилися на вас здивовано не вписуючи у жодні рамки. У руці тліла цигарка, біля наплічника лежала фляга з написом "Єгермайстер", а в її очах відбивалися промені сонця. І коли вона вже втомилася слухати твої слова, коли насиченість повітря вже перейшла критичну позначку, і коли серце вже обрало для себе звичний режим прискорення, вона сказала що вже час іти.

І справді вже був час іти, іти туди де це мало відбутися, туди де мали увижатися (чи навіть вживатися) "Карпатські зорі", туди, де все що відбувається, відбувається не просто так. Ви йшли на Труханів.

На острові було багато людей і ви ніби пропадаючи від пересічних поглядів усіх вуаєристів подались у глиб. Ти прекрасно знав ці місця, ти знав, що там де ви маєте втрапити не буде сторонніх людей, не буде зайвих думок і бродячих псів.

На березі однієї затоки Дніпра ви..

Вириваю частину тексту, щоб уже вкінець розізлити усіх заінтересованих, кидаю за лаштунки усі подробиці, лишаючи натомість лише запалену фантазію.

..Ви поверталися виснажені і щасливі. У вас було повно думок, які не потрібно було озвучувати, у вас була маса вражень, про які не можна говорити в голос, і у вас вже було що приховувати від усіх інших не вдаючись у подробиці.

Ранок почався звично і несподівано. Будильник рвав горлянку щоб заставити тебе повернутися в реальність. Ти прокинувся один, ніби в пустелі. Крізь бордові штори в кімнату рвалося світло, на твоєму ліжку було забагато вільного місця. Це реальність старий, сказав ти сам до себе, ти ж знаєш про це правда?

Знаю, відповідав ти, але реальність це ж така штука, її створюємо ми самі. І знаєш, що б ти там не казав, я все-рівно дещо пам’ятаю, а пам’ятаю я головне.

Я пам’ятаю як побачив її на зупинці і вперше вдихнув запах її волосся. І як почувши її голос я не міг знайти правильного слова, щоб описати це відчуття. Як я вперше торкнувся її руки і відчув це непереборне тепло, що важким струмом обпалило мені пальці.

Я пам’ятаю, як ми сиділи в барі і як вона сміялась коли я розповідав якісь історії із власного життя, і як мені хотілося щоб це не припинялося.

Я пам’ятаю той бісовий метрополітен, який хитав нас в один бік, і як я намагався обережно притримати її руку коли вона сходила на ескалатор. Я пам’ятаю її оголену спину, що так манила погляд вириваючись із-під її одягу, і так рвала мою хвору фантазію. Я пам’ятаю як обіпершись на табличку "Не притулятися" писав текст, стоячи просто біля неї. Бо ті слова що я писав просто не могли довго перебувати у мене в голові, і якби я їх не відпустив вони б рознесли мені голову.

Я пам’ятаю цей перехід Хрещатиком, і те, як вона ніби ненароком торкалась моїх плечей. Ще я пам’ятаю її справжній жіночий погляд, і як вона пробачала мені всі двозначні випади і наголоси на словах.

Я пам’ятаю як вона дивилася на мене коли я заходив у воду і пропадав у ній, щоб хоч якось тримати себе у руках. Ще пам’ятаю як ми курили, мокрі, прикриті незначними клаптями одягу, і як мене трусило. Мене трусило не від холоду, ні, то була якась дивна сила, яка йшла з середини, яку я ще досі не навчився приборкувати і сподіваюся не навчусь.

Я пам’ятаю все і навіть більше того. Бо треба саме так захоплюватись жінками, треба саме так їх відчувати і віддаватися цьому процесу повністю. І якщо ти вже назвався поетом, то відносься до жінок як чоловік, і якщо ти назвався чоловіком то вдихай їх як поет. Бо інакше навіть не варто пробувати.

Київ, 23,07,2012