До віртуального слухача!
Сьогодні, 21 лютого – Міжнародний день рідної мови. І цією промовою я прагну достукатись до Ваших сердець, спонукати Вас до роздумів над мовним питанням, а Вашу душу – щиро вболівати за рідну мову! Як бачите, завдання нелегке. І потребує обережних кроків.
Отож, перш ніж святкувати цю пам’ятну дату, можливо в когось виникало питання: Чому взагалі святкують цей День? Чому саме він став знаковим для багатьох держав? На жаль, передісторія свята пов’язана з трагічною подією…
Пакистан. 1952 рік. Тогочасна влада проголосила єдиною державною мовою урду, яку знало лише 3% населення (!). 3% супроти 97%, що послуговувались рідною бенгальською мовою. Зрозуміло, що населення на це гостро відреагувало, особливо на сході країни. І саме 21 лютого 1952 року на демонстрацію протесту проти урядової заборони щодо використання бенгальської мови вийшли прості люди, зокрема студенти, які шанували рідне слово і прагнули відстояти свої природні права. І вже навіть не важко здогадатися, що демонстрація була жорстоко придушена…
Після проголошення незалежності Східного Пакистану, що отримав назву Бангладеш, цей День відзначають у країні як день мучеників, вшановуючи пам`ять загиблих за свободу рідної мови. Пізніше, саме за пропозицією Бангладешу, у листопаді 1999 року ЮНЕСКО проголосило 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.
І цей День варто відзначати. Адже з приблизно шести тисяч мов, що на сьогодні існують у світі, майже половина знаходиться під загрозою зникнення. До слова, на думку фахівців, така загроза для мови настає тоді, коли її з будь-яких причин перестають вживати та вивчати менше 30% носіїв.
Українська мова теж переживала часи, коли за неї боролися. Коли її слово вважали карикатурою на якусь іншу мову, коли їй закидали, що цією мовою не можна говорити про якісь серйозні речі, а призначена вона лише для жартів та комічних оповідок… І це було викликом для українських письменників, які піднесли всю її милозвучність та ніжність до такого рівня, що навіть горді панночки витирали вологі очі хустинкою. І цей факт мав місце в історії української мови та літератури.
Коли ще на початку ХІХ століття Григорій Квітка-Основ’яненко у розмові з якимсь письменником закликав написати щось серйозне та чуттєве малоруською (українською) мовою, той у відповідь посміхнувся, мовляв, для такого твору українська мова не зручна і просто для цього не годиться. Розмова настільки обурила Григорія, що він вирішив сам спробувати… і написав. Не що-небудь, а культовий для української літератури твір «Маруся». А в передмові до повісті зазначив: «Нехай же знають і наших! Бо є такі люди, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було і звичайне, і ніжне, і розумне».
І це лише один наведений випадок. А скільки ж їх було у цій тривалій боротьбі за народну мову! Адже людина, знайшовши себе у рідній мові, почувається самодостатньою і цього ж вона бажає для своєї мови – незалежності та рівності поряд з іншими мовами.
А тепер нехай кожен подумає і чесно собі відповість: чи знайшли Ви себе в рідній мові? Чи віднайшли Ви в собі ту впевненість, легкість і гармонію, які може дати Вам це єднання?
Хоча знаєте, перш ніж відповісти, наведу приклад від протилежного. Думаю, більшість із Вас вивчає іноземну мову: з учителем, підручником, правилами-винятками і т.д. Але що буде, якщо в одну мить Ви опинитесь один на один з носієм мови і він до Вас раптом заговорить? Напевно, страх, розгубленість, невміння висловитись коректно… Або Ви наважуєтесь говорити, Ваш мозок працює пришвидшено, щоб згадати правильні фрази, слова, граматичні форми, ввічливі звертання тощо. Від всього цього хвилювання зростає. І зростає сором за своє незнання (хоч і гнітить думка, що Ви ж так багато вчились). А тому мене завжди дивувало, чому люди при вивченні іноземної мови намагаються засвоїти її якнайкраще, оволодіти складними граматичними правилами, щоби потім у новому середовищі не видатися смішними. Проте водночас вони ж дозволяють собі нехтувати законами власної мови, вони не розуміють, яку зневагу проявляють до себе і до інших людей, розмовляючи суржиком, вони навіть не помічають, що незнання рідної мови осоромлює їх набагато більше, ніж незнання іноземної. Але кому до цього є діло?
Напевно, лише тим небайдужим, які бачать красу людей в гармонії. Тим, для кого завжди в моді буде рідне слово. Тим, для кого слова Сократа: «Заговори, щоб я тебе побачив» є життєвим девізом. І напевно лише для таких людей цей День не залишиться непоміченим. У мене все.
З любов’ю до українського слова!
