Т ю л ь п а н и
Марта обережно провела кінчиками пальців по ніжно-рожевих пелюстках тюльпанів. Улюблені квіти. Квіти, які порівнюють із жіночністю, лагідним характером та чарівною привабливістю. Як жаль, що з улюбленими квітами у неї так мало спільного…
– Маргарито Павлівно, ми готові починати нараду. Тільки Вас чекаємо… – в голосі молоденької, ще недосвідченої заступниці вчувалися нотки невпевненості, боязливого трепету.
– Так. Уже іду.
* * *
Десятки років тому, коли їй пропонували стати керівником відділу, ніхто не попереджав, що окрім нового „благородного“ статусу та не такої вже й „благородної“ надбавки, вона добровільно (у той момент навіть радо!) підписується на систематичні нудні наради, по шию заривається в сипучі піски безглуздих папірців із „поважними“ підписами та печатками… Всі лукавили, надіючись, що вона самовіддано принесе себе в жертву, будучи такою ж молоденькою, недосвідченою, боязкою…
– Катю, а що там із звітами? Всі здали? Ми можемо починати оформляти підсумковий? – звіти... звіти… кому вони вже потрібні? для чого? нова державна машина пережовувала-пережовувала пережитки старої системи, але почали ламатися деталі, вилітали якісь пружинки-гвинтики, ніхто не хотів ремонтувати, та й відповідальності брати – теж. То так і залишили. Напіврозжовану. Надгризену. Не зрозуміло для чого і кому. А виконувати треба. Хоча б для того, щоб створювати ілюзію „сьомого поту“ над кожною заробленою копійкою.
– Маргарито Павлівно, ще один підрозділ не відзвітував. Ми, звісно, можемо почати, але…
– Це підрозділ Волянського?
– Так...
– Добре, йди. Починай роботу.
Авжеж, це міг бути лише підрозділ Волянського. Таким от „вільним“ у судженнях співробітником (одним із кращих, до речі!) нагородила її доля.. Та тільки за які гріхи – не відомо. Він не злий чоловік. Зовсім не злий. Просто завжди і в усьому шукає логіки. Будує якісь ланцюжки реальності. Ну і як йому втовкмачити, що деякі розпорядження „згори“ не завжди можна тверезо пояснити.
А виконувати все одно ж…
А відповідальна вона ж…
* * *
– Телефонував Тарас Юрійович… Волянський. Просив передати, що зараз зайде до Вас.
„Знову, “ – подумала Марта. Після його візитів вона вже звикла приймати таблетки від головного болю, але потай, щоб бодай ця Катя не побачила. „Нікому не можна показувати своїх слабинок. Хтось обов’язково цим скористається, “ – час від часу нагадувала сама собі.
– Доброго дня, Маргарито Павлівно. Я тут Вам звіт приніс.
– Доброго… Доброго… Давайте сюди – хай перегляну.
– Ви знаєте, – продовжував Волянський, – у мене тут виникло кілька запитань стосовно минулої наради…
– Заждіть, Тарасе Юрійовичу, з питаннями… Перш за все, чому у звіті не сходяться деякі цифри?
– Ну, Маргарито Павлівно, якби ці цифри функціонували наяву, а не доводилось їх висмоктувати з пальця для звітності, то все було б у порядку, а так, вибачайте, напевно щось десь наплутали. Переробимо.
– От Ви спочатку приведіть звітність до ладу, а тоді прийдете зі своїми питаннями.
Волянський усміхнувся. Попрощався і пішов. Він наперед знав, що в цій системі ніколи нічого не здають з першого разу. І дуже пощастить, якщо вдасться з третього чи четвертого. Така офіційна забава – чи не головна виховна процедура контролю співробітників. Але він звик. Бо все це потрібно сприймати лише з посмішкою, інакше робочого стресу не уникнути. „Жаль тільки, що Марта це сприймає надто серйозно. Їй іноді теж потрібно розслаблятися, давати собі слабинку, “ – тільки й подумав, вийшовши з кабінету.
– Маргарито Павлівно… – знову невпевнено почала заступниця.
– Ну що там? – не підводячи погляду, втомлено запитала Марта.
– Тут Вам Волянський передав… – і поставила на стіл вазу з оберемком тюльпанів у ніжних тонах. Поміж сором’язливо прикритих тендітних пелюсток біліла невеличка записка:
„Радійте весні. Дихайте вільно.
Викиньте турботи з голови“
І так стало тепло на душі…
Марта обережно, затамувавши подих, торкнулася ніжних квіток і усміхнулася їм.
„Ох, цей Волянський, – подумала про себе, – тільки б звіт приніс вчасно“.
12.02.2017 17:21 