31.08.2019 12:35
Без обмежень
43 views
Rating 5 | 4 users
 © Барвінський Євген

Біографія Тараса Шевченка: Дитячі роки

Частина 1

Біографія Тараса Шевченка

Тарас Шевченко народився в 1814 році в селі Моринцях в Україні. Не в достатках ані в багатстві прийшов він на світ, а в бі­дній сільській хатці, з почорнілою соломиною стріхою, з чорним димарем. Батько його, бідний хлібороб, заробляв на життя в поті чола, опріч хліборобства стельмахував. А не був він, так як нині наші хлібороби свобідним чоловіком — бо тоді було ще кріпацтво в московскій державі.

Свобода велике слово. Не один хлібороб гірко працює нині на хліб насущний — але все ж він свобідний, вільний горожанин дер­жави. Давнішнє було інакше. Увесь простий нарід був закріпачений — прив`язаний до землі. Земля на котрій сидів, була власністію панів — а з нею і ті люди, що на ній сиді­ли були мов їх невільниками. Такому кріпакові не можна було покинути своєї хати, нікуди не можна було відійти без дозволу пана, вчитися. Зате робити треба було в кривавім поті тяжку панщину.

Крім Тараса було ще у Шевченків п`я­теро дітей — троє молодших і двоє старших — щоб їх проживити, треба було заробляти руками. Тож батько та мати були все то на панщині, то на заробітках, а малих дітей не було часу доглядати. Єдиною нянькою — як сам згадує Тарас, незабутньою, терпеливою, ніжною була старша сестра Катря — але якого то догляду можна було сподіватися від малої ще дівчини, коли ще на її руках крім Тара­са було трьох менших від нього. Так не раз ці­лий день був він на ласці Божій. Ішов собі з хати, ходив, куди очі понесли — розглядався — думав. От як сам він говорить про ті свої літа.

Переді мною наша бідна, стара, біла хата з почорнілою соломиною стріхою, чорним ди­марем; коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а навкруг яблуні — квітник, любимець моєї незабутньої сестри, моєї терпеливої, моєї ніжної няньки. А у во­ротах стоїть стара крислата верба з засохлим вершечком — а за вербою клуня оточена стіжками жита і всякого хліба. За клунею, на обочині іде вже сад, а за садом левада, а за левадою долина, а в тій долині тихий ледве журчачий потік, обсаджений вербою і кали­ною, оброслий широколистими лопухами. А в тім потічку під нависаючими лопухами купається білявий хлопчина — викупавшись перебігає він долину і леваду, вбігає в тінистий сад і падає під першою грушею або яблунею і засинає правдиво спокійним, твер­дим сном. Проснувшись, дивиться на гору. Дивиться, дивиться, а далі питає сам себе: а що ж там дальше за горою? Чи там не ті залізні стовпи, що підпирають небо? А що — коли б піти подивитися, як то вони його під­пирають. І не надумавшись встає, іде через долину і леваду просто на гору. І от, вихо­дить за село, пройшов царину, далі з двоє гонів поля; на полі стоїть висока могила. Він видряпується на могилу, все щоб поди­витись чи далеко ще до тих залізних стовпів? Стоіть хлопчина і розглядається на всі сторони. На цю сторону села, на цю села, лише з темних садів виглядають триголові церкви, бі­лим залізом криті Задумався хлопчина; ні — думає — нині пізно, не дійду вже до тих залізних стовпів, виберемося завтра вран­ці, коли нянька до череди пожене корів Ни­ні одурим Миколу, скажу, що бачив залізні стовпи, ті, що підпирають небо. І при тій радісній думці похитнувся на могилі і ско­тився головою в землю. Уставши на ноги не розбирав довго по котрім боці могили зсунувся, а просто, куди бачили очі вибрався ніби назад додому. На щастя стрі­лися чумаки, та здержали малого мандрівника. А куди мандруєш парубче? До дому! А де ж твій дім? В Кирилівцї! — (Батько Та­раса перенісся був до того села, що належало до того самого пана) А чого ж ідеш у Моринці? Я не в Моринці, я в Кирилівку іду. Та коли в Кирилівку, так сідай на віз, ми тебе довеземо до дому. Посадили на скриньку, що буває на переді чумацкого воза, да­ли батіг в руку, і він поганяє собі воли безжурний і веселий, якби нічого не приключи­лось було. Доїжджаючи до села узрів напро­ти себе на горі хату, закричав весело: он-де, он-де наша хата. І чумак, знявши з воза, спу­стив хлопчину на землю — нехай іде собі з Богом! На дворі вже смеркалося, коли я підійшов до нашого перелазу; дивлюсь через перелаз на обійстя, а там коло хати, на темнім зеленім спориші всі наші сидять со­бі в кружку і вечеряють; тільки старша сестра, нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собі коло дверей, підперла голову рукою а так ніби то дивиться на перелаз. Коли ж вису­нув я голову з-за перелазу, вона скрикнула: Прийшов! прийшов! Побігла до мене вхопи­ла на руки, понесла через подвір`я і посадила в кружку вечеряючих, сказавши: Сідай вече­ряти, приблудо! По вечері сестра повела ме­не в хату, а уклавши в постіль перехрестила, поцілувала, і усміхаючись вдруге назвала приблудою. Я довго не міг заснути, пригоди денні не давали спати. Я думав все про залізні стовпи, та про те, чи говорити мені за них Катерині і Микиті, чи не говорити? Ми­кита був раз з батьком в Одесі і казав, що там бачив ті стовпи; як же мені говорити, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна би здурити, — так ні — я і Катерині не скажу нічого. І подумавши ще хвильку про залізні стовпи, я заснув.

Отак минали малому Тарасові дні за днями: цікавий до всього — та ще щасливий, веселий, не знав ще лихо — от як зга­дує він ті літа:


І досі сниться: під горою

Між вербами та над водою

Біленька хаточка: сидить

Неначе й досі, сивий дід, 

Коло хатиночки і бавить.

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая сміючись мати, 

Цілує діда і дитя, 

Аж тричі весело цілує, 

Прийма на руки і годує, 

І спать несе; а дід сидить

І усміхається і з тиха

Промовить нишком:

Де ж те лихо

Печалї тії, вороги.


Перші сльози покотились з його очей, ко­ли на восьмому році життя віддали його на нау­ку до дяка Совгиря. Мало було там науки, а більше різок, якими вчитель обділював сво­їх школярів. Не раз від тої болючої науки втікав Тарас — знайшли, затягли знов у шко­ли — та були нові різки. Однак до самої науки був Тарас цікавий — скоро вивчив псалтир.

Але це було ще мале горе. Далеко гірше тяжче прийшло на нього, коли почав десятий рік. Тоді ще молода добра його мати померла лишаючи п`ятеро сиріток — а сестра Кате­рина пару місяців перед тим вийшла заміж. Від цієї хвилі насувається на нього тяжка хма­ра лиха, сліз і недоля обгортає Тараса так цупко, що не покидає його вже до останку.

От яким сумом звучит його поезія про це:


Не називаю її раєм

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом

край села:

Мене там мати повила, 

І повиваючи співала.

Свою нудьгу переливала

В свою дитину; у тім гаю

У тій хатині, у раю, 

Я бачив пекло...

Там неволя

Робота тяжкая - ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою, 

Що молодую у могилу

Нужда та праця положила:

Там батько плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі)

Не витерпів лихої долі

Умер на панщинї!.. а ми

Розлізлись межи людьми, 

Мов мишенята.

Я до школи

Носити воду школярам, 

Брати на панщину ходили.

Поки лоби їм поголили;

А сестри! Сестри?

Горе вам

Мої голубки молодії!

Для кого в світі живете

Ви в наймах виросли, чужії

У наймах сестри, й умрете.


Годі було батькові жити самому з дрі­бними діточками. Не було за що взяти най­мички, так порадили йому вдруге оженитися. Не було що робити — в скорі подружився з вдовою Оксаною Терещенчихою, що сама мала троє дітей. З того часу почалось в їх хаті правдиве пекло. Не було години, щоб між зведеними дітьми не було бійки, не було години, щоби батько і мачуха не сва­рились — мачуха ненавиділа Тараса — не раз покарано Тараса за те, що накоїли діти мачухи. Один з тих випадків розповідає сам Шев­ченко.

В хаті його батька стояв на квартирі сол­дат — і йому пропало десь три золоті. Солдат наробив крику — стали шукати злодія, а ма­чуха підозріння звалила на Тараса. Дармо божився і присягав, що не винен — мачуха все своє і своє. Малий Тарас втік з хати і схо­вався в саду сусіда в корчі калини. Крім сестри Ірини ніхто не знав де він. Ірина крадькома приносила йому їсти і пити, і так чотири дні ховався він —- п`ятого підглянули його мачушині діти. Тараса зловили, взяли на снитки, зв`язали руки і ноги і стали бити різ­ками. З болю Тарас признався хоч і нічого не був винен. — А як звеліли показати місце, де сховав гроші, і не міг цього вчинити, били знов та замкнули в комору. За якийсь час виявилося, що гроші вкрав мачу­шин Стефанко та сховав в дуплі старої верби. Така несправедливість вразила би хоч кого — а тим глибше вразила вона ніжне серце Тараса. Нічого дивного, що згадка цього горя лишилася в душі у нього ще з молодих літ та з сумом згадує він про це.


Добро у кого є господа

А в тій господі є сестра, 

Чи мати добра! Добра, 

Добра такого таки з роду

У мене, правда, не було, 

А так собі якось жилось...


Батько гризся тими домашніми незгодинами — їдучи чумакувати забирав Тараса з собою. Але недовго — і його вже не стало на світі: нездужав якийсь час, а відтак по­мер, лишаючи Тараса круглим сиротою. Вми­раючи про Тараса сказав він так: «Синові моєму Тарасові з спадщини по мені нічого не треба. Він буде не аби яким чоловіком — з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо — для нього те наслідство або нічого не буде значити, або нічого не поможе.»

По смерті батька один з дядьків, щоб ви­вести його у люди, взяв Тараса до себе, щоб за хліб влітку пас свиней, а зимою помагав наймитові в хазяйстві. Але і ця ласка була така, що гірше від злого — вернув швидко до мачухи. От як згадує він сам свою долю:


Як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов відірвалось від гилі, 

Одно - однісіньке під тином, 

Сидить собі в старій ряднині, 

Мені здається, що це я, 

Що це ж то молодість моя!


Від мачухи пішов він скоро до школи до Богорского — як школяр і робітник. Він вчився, а при тім помагав дякові в хазяйстві, ходив читати псалтир до мерців — а що дяк запивався і покидав школу, то він і в шко­лі заступав його та вчив молодших. І тут витерпів він немало лиха, голоду і різок, яки­ми дяк п`яниця щедро обділяв своїх школя­рів. Але Тарас терпів це, та розважав своє горе хіба тим, що виводив по папері та по стінах малюнки, до чого вже змалку мав видимий талант.


... Було ще в школі

Таки в учителя дяка, 

Візьму гарненько пятака.

(Бо я було трохи не голе

Таке убоге) та й куплю

Паперу аркуш і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу, 

Тай списую Сковороду

Або „Три царіє со дари“

Та — сам собі у бур`яні.

Щоб не почув хто, не побачив, 

Виспівую було та плачу…


Не стало в кінці Тарасові терпцю. Спізнавшися з малярами, він постановив поки­нути Богорского та піти вчитися малярства. Вночі втік він до Лисянки до маляра священника Єфрема та і тут не повелося йому, бо замість науки його заставили терти фарбу та носити воду. Бачачи, що науки жодної нема четвертого дня пішов далі, до Тарасівки до дяка — маляра. Та що ж — сей подивився на долоню його лівої руки і відразу сказав, що у нього нема до нічого таланту — ні до шевства, ні навіть до боднарства.

Бідний хлопець! Всі його надії, всі змагання розвіялися, зажурений і приголомшений повернувся знов під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися тому, що бачив всі лай­ки мачухи і її дітей — та що ж — не було де дітися. Його заставили пасти громадські ягнята. Вигнавши череду на пасовисько, Тарас по своїй природі був нездатний її до­глядати. Він зачитувався книжкою з „картинками", або лежачи під вербою думав, оглядаючи небо...


Мені тринадцятий минав

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло, 

Чи так мені чого було

Мені та й любо любо стало

Неначе в Бога ..

Уже прикликали до паю, 

А я собі у бур`яні

Молюсь Богу: і не знаю, 

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось

Чого так весело було?

Господнє небо і село, 

Ягня здається веселилось

І сонце гріло — не пекло.

Та не довго сонце гріло, 

Не довго молилось, 

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся!

Село почорніло, 

Боже небо голубеє, 

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята, 

Не мої ягнята;

Обернувся я на хати

Нема в мене хати.

Не дав мені Бог нічого!

І хлинули сльози тії, 

Тяжкі сльози...


Він думав, а череда розходилася на всі боки. Не без того, щоби яка вівця не пішла в шкоду — інша заблудила де — клопіт, Тарас показався зовсім нездатним на пастуха. Відтак требували привчити його до хлі­боробства, стельмаства: нічого не йшло — від­дали його до священника в найми. Тут мив посуд, чистив начиння, палив в грубі, але все не йшло, бо його тягло до книжки, до ма­люнків — всі казали, що він ледащо, що до жодного діла хисту у нього нема. От так нічого не сприяло Тарасові до розвитку його таланту. Не було батька — матері, не було хати, не було доброго слова, а хоч молоде серце рва­лося до науки, не було школи, та не було кому навчити.


Малими ногами, 

Ходив я та плакав, та людей шукав

І добру навчили…


Інший має і люблячих батька — матір і слово добре і школу, де доброму навчають — а нічого з нього не вийде — а тут молоде хлоп`я мов билина тиняєтьсь серед незгодин, що на кожному кроці зламати можуть, знеохотити.

Ніхто не бачив, що все те, до чого його запрягають, не може заспокоїти його намагань. Ніхто не бачив і не помічав його таланту — ніхто не видів, що в його душі діється — не бачив, що коли його заставляють пасти ягнята, робити колеса, ми­ти начиння він думає про світ божий, його дива, про науки, про свої малюнки.

Але ті незгодини не змогли загасити тієї іскри божої, що тліла в його душі. Ця сила не дала йому змарнуватися.

Розвідавши, що в селі Хлипнівці є славні малярі, постановив піти там на науку. Подякувавши священикові за службу, хліб та сіль, пішов там до одного маляра з проханням взяти його на науку. Цей два тижні держав Шевченка на пробу, а впевнившись, що в нього є талант і охота до малярства, згодився взяти його до себе. Але і тут знай­шлася перешкода, що не дала Тарасові сповнити гаряче його бажання, що стала по­перек його дороги і зробила великий вплив на подальше життя Тараса.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.09.2019 21:11  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Знайдіть і покладіть тут))) 

 03.09.2019 20:53  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

))))) Да всё это, наверное, уже есть, просто надо знать где лежит)))
А так да, интересно ))) 

 03.09.2019 19:59  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Робіть публікацію. 

 03.09.2019 19:27  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

Дякую )))


Пан Суворый человек серьёзный, а в архивах мне приходилось копаться. Бардак )))

Я тут пока по Интернету погуляю. На прадеда Шевченка вышел, ну это какой-то детектив, как интересно жили раньше люди )))

 03.09.2019 17:58  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Вас треба на пару з Суворим десь в архіві закрить))) от де роздолля!))) 

 03.09.2019 09:44  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

Фу-у.... ну, слава богу! Нашёл и узнал, что пан Тарас родился таки Шевченком)))
Теперь надо будет ещё что-нибудь и о Грушивских узнать, а то картина неполная )))
Невежеству - бой ! 

 01.09.2019 15:27  © ... => Каранда Галина 

При такій кількості наслідників ясна річ, що хтось мав унаслідувати дулю з маком.
Зрештою, якби Тарас унаслідував плуга то біля нього б і загнувся, бо для плуга великого розуму й не треба. Так що батько був правий... 

 01.09.2019 11:55  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Треба, як Вишня: автобіографію писати)))). Так надійніше) 

 01.09.2019 11:23  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

Ага )))))

Олесь Бузина уже писал про Шевченка )))


А то, что биографии потом подгоняются под результат, так это ещё со времён Македонского известно. Да я думаю, что и правильно, не хрен перед народом, так сказать, портками трясти, ему и так грустно )))

 01.09.2019 09:05  Каранда Галина => КАЛЛИСТРАТ 

Діставайте. Тут перекажете в публікації.
А взагалі - невдячна це справа - біографії писати. Можна знати, що поет малим у бур`янах сидів, але не можна знати, про що він там дійсно думав і що робив. А вже коли факти біографії не сприяють створеному образу поета - то зовсім труба... 

 01.09.2019 08:08  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

Свои три копейки)))
Недавно дискутировали с товарищем о жизни вообще и помянули Шевченко и, я почему-то подумал, а когда собственно и отчего Грушивские вдруг стали Шевченками, для крепостных это как-то так странно, тем более, что многие из них и фамилий - то не имели.
И Шевченком был только Тарас или и его родные? А Грушивских куда?
Помню лет двадцать пять назад я читал книгу Павла Зайцева "Життя Тараса Шевченка". Достать её что ли с полки да ещё раз пересмотреть или, может кто-то что-то знает да просто скажет? )))
А вообще-то всё что касаемо ТАРАСА писалось и будет писаться как "житие" пророка со всеми полагающимися акцентами ))) 

 01.09.2019 02:27  Каранда Галина => © 

Дуже дивна позиція батька при складанні заповіту. Хоч її видають, мов якусь філософську мудрість... тупо злякався жінки і нічим не допоміг власній дитині.

немає грошей на наймичку - так візьму дружину з трьома дітьми... дуже мудро, блін...

Зараз багато версій гуляє, що Тарас - не рідний син Григорію Шевченку.

 31.08.2019 15:19  © ... => Костенюк 

Давно шукав щось путнє про життя Тараса. Ця біографія мені сподобалась. Буду публікувати поступово. 

 31.08.2019 13:31  Костенюк => © 

Дуже пізнавальна і рідкісна стаття. Неначе Бог Вас надоумив. 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 7
Автор: Суворий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Біографія Тараса Шевченка;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;