Останні роки життя Тараса Шевченка
Частина 7 Біографія Тараса Шевченка
Подорож в Україну збудила в душі Тарса Шевченка одне гаряче бажання. Хоч як добре було йому в Петербурзі, хоч довкола нього були люди прихильні, щирі приятелі, та все ж його тягло в Україну, щоб там осісти, заложити собі гніздо. Він і серед щирих приятелів чув себе самотнім — він прагнув чогось більше — його серце бажало щирої, сердечної люблячої подруги. От ця думка, щоб одружитися і щоб заклсти собі родинне гніздечко в Україні, це головні устремління цих остатніх літ життя Шевченкового. Прибувши до Петербурга, він починає переписуватися з Бартоломеєм Шевченком в справі закупки землі та побудови хати. Але справа якось страшно зволікалася.
Розпочалися переговори з якимсь власником, вони тяглися довго-довго, аж з часом розбилися на нічім. Потім знов почалися переговори з кимось іншим і знов тяглося безкінечно і так Шевченко вже не дочекався залагодження цієї справи.
Так само гаряче бажає Шевченко знайти щире серце жіноче, щоб полюбило його та освітило його останні роки життя. Він не бажає ні багатої, ні великого роду жінки. Він не шукає її між панами, а з простого роду. В тих часах, коли їздив в Україну, пізнав він молоду кріпачку Харитину, що була від дитини у Бартоломея Шевченка. Тарас, незважаючи на те, що вона була кріпачка, служниця, полюбив її щиро та починає думати про подружжя з нею. Він вже починає собі в своїй фантазіях уявляти своє щасливе життя — над Дніпром поставить собі хатку, одружиться та буде щасливо жити.
Поставлю хату і кімнату
Садок-раєчок насаджу
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені
Веселая присниться мати...
Він бачить вже хазяйство у себе, бачить ті хвилі радісні по праці:
Посаджу коло хатини
На спомин дружині
І яблуньку, і грушечку
На спомин єдиній,
Бог дасть виростуть
Дружина під древами тими
Сяде собі в холодочку
З дітками малими
А я буду груші рвати
Діткам подавати
З дружиною єдиною
Тихо розмовляти:
„Тойді серце, як бралися,
Сі древа садив я...
Щасливий я... І я друже!
З тобою щаслива!“
Вернувшись до Петербурга, він пише до Бартоломея, щоб виявити Харитині наміри його. Але і в тім доля не пощастила йому. Харитина була молода дівчина, а Шевченко вже старий, підбитий неволею і недолею, не сподобався їй — і вона не згодилася вийти за нього — вона любила вже когось іншого: молодого, вродливого парубка. Так ця мрія розвіялася, а все те заболіло знов Шевченкові тяжко. Він, пишучи до брата, горює — і каже, що без любої жінки і над самим Дніпром і в новій великій хаті, хоч би з тобою мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий. Він щиро, сердечно бажав того благодатного тепла, яке дає щастя домашнього вогнища. Та і в тім лиха доля перебивала йому, не давала зазнати щастя.
Тим часом гадки Шевченка звертаються знов на дещо інше — на справу видання поезій і справу визволення з кріпацтва родини поета. Поезії цензура тримала щось більше року, а відтак випустила в світ, пообтинавши дуже багато так, що Шевченко міг би не впізнати своєї поезії. Та коли вийшли вже з цензури, треба було когось пошукати, хто б дав грошей на видання книжки. Книгарі хотіли визискати поета даючи йому за поезії дуже мало — від того справа зволікалася аж поки лише один з панів українських Семеренко дав грошей на видання — і книжка вийшла на початках 1860 р. та змогла дати авторові деякий дохід з продажів.
Справа знесення кріпацтва тягнулася все ще без жодного кінця — і годі було його дочекатися. Шевченкові це дуже боліло, а боліло ще більше, що цю тяжку долю терпіли його найближчі свояки. Про це говорив не раз з приятелями Шевченко, жалівся — і в виданій в 1860 році своїй автобіографії жаліється на те, що найближча його родина і досі терпить тяжке кріпацтво.
От ці слова вплинули на петербурзьких літераторів так, що вони подалися до пана Фльорковського, котрого кріпаками були свояки Шевченка, з проханням, щоб, шануючи заслуги Тараса для літератури, визволив його родину. Фльорковський, був чоловік хитрий; він бачив, що чи скоріше чи пізніше треба буде кріпаків визволити і наділити їх землею, загадав зробити на тім інтерес: визволити Шевченків і показати цим свою великодушність, а з другої сторони не дати їм землі. Так і зробив, а землю Шевченків мусили викупити за 900 рублів.
Все те лютило і дражнило Шевченка, і тяглося і одне і друге — видання творів і визволення місяцями. В тім часі знов блиснула надія, що вдасться йому заложити гніздечко родинне, бо йому сподобалася гарна наймичка Ликерія Полусмаківна і от-от здавалося; що подружаться і будуть щасливі. Але знов лиха доля перебила це і розійшлось швидко якось. Не судилося видно дождати щастя родинного. Було це восени 1860 року. З того часу втратив вже поет всю надію. Нещасливе сватання було останньою краплею тої отрути, що доля і люди щедро лили в Шевченкову душу. Прожив стільки літ в неволі, в кайданах, страждав за рідний край, за народ і не бачив для себе й на останку веселих днів. Він перетерпів весь свій вік і побачив в кінці, що нещастя просто глумиться з нього, посилаючи йому раз-за-разом нові невдачі. Він зрозумів, що щастя, це не для нього, його він не зазнає. І в цей час ось що написав він:
Минули лїта молодії
Холодним вітром від надії
Уже повіяло... Зима!
Сиди один в холодній хаті…
А ні порадитись — нема!
А нікогісенько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє...
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу...
Сиди ж один собі в кутку,
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить.
І думу вольную на волю
Не прийде випустить...
Сиди —
І нічогісенько не жди!..
А знов за пару днів сумний, що самому одинокому доводиться віку коротати, він жаліється:
Світ широкий,
Людей чимало на землі,
А доведетъся одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись!
З кінцем року 1860 став Шевченко щораз більше западати на здоров`ї, лікарі навіть заборонили йому виходити з хати. Він пильно займався малюванням, а також перепискою з товаришами в справі заснування народних шкіл в Україні. Він хоч недужий дуже жваво займався цією справою, і хоч сил йому не вистачало та на першім місці у нього була праця для нещасливого, темного народу. Він в останні часи свого життя укладає для народних шкіл український буквар, видає його і розсилає по Україні, щоби з нього вчили в школах народної мови, бо, як сам говорив, школи ті дають науку всього, лише не рідної мови.
Недуга поета чим далі більшала. Йшов січень, лютий 1861 року. Ходила чутка, що 19 лютого, в річницю вступлення на престол цар має знести кріпацтво; гаряче дожидав цього Шевченко. Коли того дня вранці прибув до нього один приятель, поет, замість привітання, спитав його : «Що, є воля — є маніфест!?» — а глянувши в очі прихожого, зрозумів відповідь... Глибоко зітхнувши, мовив: «Так нема?.. Нема?.. Коли ж то буде?!». Він закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав.
25 лютого був день іменин і народин Шевченка... Сумний це був день. Перший привітав його товариш Лазаревський і застав його в тяжких муках. Всю ніч мучив його страшний біль в грудях — він не міг навіть лягти. Покликали лікаря — він і сказав Лазаревському, що це вже надходить кінець. Вдень прийшли товариші з побажаннями, наспіли телеграми з Харкова, Полтави. Поет зрадів. „Спасибі, що не забувають“. Надійшла ніч. Поет мучився, не міг ані влягтись, ані заснути. Вранці покликав слугу і казав себе завести на долину, до своєї майстерні. Зійшовши сходами на низ, поет охнув і упав. Було це пів до шостої дня 26 лютого 1861 року. Не стало на світі великого поета, мученика, найліпшого сина Русі-України.
Сорок сім літ прожив він на цім світі. Від дитячого віку, до останньої хвилі лиха доля була йому вірною подругою, не відпускала його ні на хвильку. Ледве-ледве від часу до часу засіяв на хвильку ясніший промінь надії — і знов хмари чорні насували — недоля гнітила, гнобила. В дитячих літах зазнав всякого лиха якого лише можна було дізнати: і холоду, і болю, і сирітства. Парубочий вік провів в кріпацтві, на панській службі. Визволений, ледве що зазнавши ліпшої долі знов за любов до рідного краю іде на довгі, страшні муки — в неволю, виходить знівечений, щоб дожити решти віку. Та і тут не довелось зажити того, чого так гаряче бажав:
...я так мало, небагато
Благав у Бога: тільки хату
Одну хатиночку у гаю,
Та дві тополі біля неї
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку...
Не довелось... Ані тої хатиночки, ані цієї вірної дружини не довелось дожити. І цього заздрила йому доля люта. Вмирав на чужині, сам не дізнавшись навіть цієї потіхи, щоб побачити те, чого так гаряче бажав усе життя — свого рідного народу на волі. Знесення кріпацтва прийшло лише по його смерті...
Заплакала Україна над домовиною свого найліпшого сина. Під час похоронного богослужіння 28 лютого не лише церква, але і коридори академічні були повнісінькі інтелігентних людей. Туга перейняла всіх. Першим промовив над домовиною Куліш: „Нема з нас ні одного достойного проректи рідне Українське слово над домовиною Шевченка; вся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному відкрилася.“. Сказавши про вагу і значення Шевченка, як поета і чоловіка, він закінчив : „Будь Тарасе певен, що ми твій завіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проломив ним“. Всіх промов було сім. За домовиною йшов величезний натовп: були там не лише українці, але і багато москалів, що уміли оцінити його вартість...
По всій Україні розійшлась сумна звістка. Полились щирі сльози, заплакали добрі сини Русі-України над болючою втратою. Відгомін цього бачимо навіть в часописах московських, що зуміли оцінити його вагу.
Українці тямили слова Шевченкового заповіту. Він в поезії сказав:
Як умру то поховайте,
Мене на могилі
Серед стену широкого
На Вкраїні милій
Щоб лани широкополі
І Дніпро і кручі
Було видно, було чути
Як реве ревучий...
Земляки постановили сповнити цей заповіт поета і для того попросили уряд дозволу перевести тіло Шевченка в Україну. Дозвіл прийшов в квітні.
Ранком 26 квітня зібралися всі українцї, які були в Петербурзі на гробовище. Відкопали домовину, щоб перевести її... Очі всіх журливо дивилися на чорну труну, а була це остання хвилина прощання навік з дорогим поетом Над гробом промовив Куліш:
„Що ж отеє, батьку Тарасе! Ти від`їжджаєш в Україну без червоної китайки, заслуги козацької. Чим же ти нижчий від тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою питалися? Ні один предок твій не сходив з цього світу без цієї останньої честі... Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній, сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітчини не занедбали. З`явися батьку серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без`язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою! Наш єси поете, а ми нарід твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки".
Тужливий поїзд рушив через весь Петербург на залізничний вокзал; червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю.
Залізницею повезли домовину в Україну — відтак Дніпром до Канева, де над Дніпром на Чернечій горі мали поховати тіло. Яму на горі викопали студенти та інші прихильники поета, що поприїздили. 10 травня з Канева і з околиці зібралося стільки народу, скільки може Канів і не бачив на своєму віку. По урочистому богослужінню священник Мацкевич над могилою промовив так:
„Ти стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорого для кожного Українця чоловіка-кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що це край нездатний до високих почуттів і думок, але Шевченко довів, що цей край, де забуто про освіту народну, має душу і серце приступне для всього високого та прекрасного. Так померший брате! Світ твій просвітився перед людьми; вони побачили твої діла добрі і прославили отця іже на небесах. Минуть віки і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити у Каневі — от і живи до кінця світу. А ти Україно! Побожно шануй наше місто, бо у нас спочиваютъ кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і, як на горі Голгофі подібно хресту Господньоому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по цей бік нашого Дніпра."
Над Дніпром, на високій горі висипано Тарасову могилу. Спочив там на своїй рідній землі поет, що її так гаряче любив і нас навчив її любити. Спочив там спокійно, замучений за свою вітчизну патріот, а на могилі його стоїть високий хрест з написом, що промовляє до синів України:
Любіть її во время люте
За неї душу положіть...
От цю могилу великого поета шанує довкола весь нарід, мов місце, де сховано народного святого; на цю могилу ходять хлібороби. щоб зцілитися від всіляких хвороб. Нарід говорить собі, що поховано там лицаря, що боровся за волю народу, про Тараса ходять всілякі народні перекази і повірки, в яких поставлено його між головними народними казковими лицарями.
