11.09.2019 18:39
Без обмежень
17 views
Rating 5 | 3 users
 © Барвінський Євген

Останні роки життя Тараса Шевченка

Частина 7

Біографія Тараса Шевченка

Подорож в Україну збудила в душі Тарса Шевченка одне гаряче бажання. Хоч як добре було йому в Петербурзі, хоч довкола нього були люди прихильні, щирі приятелі, та все ж його тягло в Україну, щоб там осісти, заложити собі гніздо. Він і серед щирих приятелів чув себе самотнім — він прагнув чогось більше — його серце бажало щирої, сердечної люблячої подру­ги. От ця думка, щоб одружитися і щоб заклсти собі родинне гніздечко в Україні, це головні устремління цих остатніх літ життя Шевченкового. Прибувши до Петербурга, він починає переписуватися з Бартоломеєм Ше­вченком в справі закупки землі та побудови хати. Але справа якось страшно зволікалася.

Розпочалися переговори з якимсь власником, вони тяглися довго-довго, аж з часом розбилися на нічім. Потім знов почалися переговори з кимось іншим і знов тяглося безкінечно і так Шевченко вже не дочекався залагодження цієї справи.

Так само гаряче бажає Шевченко знайти щире серце жіноче, щоб полюбило його та освітило його останні роки життя. Він не ба­жає ні багатої, ні великого роду жінки. Він не шукає її між панами, а з простого роду. В тих часах, коли їздив в Україну, пі­знав він молоду кріпачку Харитину, що була від дитини у Бартоломея Шевченка. Тарас, незважаючи на те, що вона була кріпачка, служниця, полюбив її щиро та починає думати про подружжя з нею. Він вже починає собі в своїй фантазіях уявляти своє щасливе життя — над Дніпром поставить собі хатку, одружиться та буде щасливо жити.


Поставлю хату і кімнату

Садок-раєчок насаджу

В садочку буду спочивати, 

Присняться діточки мені

Веселая присниться мати...


Він бачить вже хазяйство у себе, бачить ті хвилі радісні по праці:


Посаджу коло хатини

На спомин дружині

І яблуньку, і грушечку

На спомин єдиній, 

Бог дасть виростуть

Дружина під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими

А я буду груші рвати

Діткам подавати

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти:

„Тойді серце, як бралися, 

Сі древа садив я...

Щасливий я... І я друже!

З тобою щаслива!“


Вернувшись до Петербурга, він пише до Бартоломея, щоб виявити Харитині наміри його. Але і в тім доля не пощастила йому. Харитина була молода дівчина, а Шевченко вже ста­рий, підбитий неволею і недолею, не сподобався їй — і вона не згодилася вийти за нього — вона любила вже когось іншого: молодого, вродливого парубка. Так ця мрія розвіялася, а все те заболіло знов Шевченкові тяжко. Він, пишучи до брата, горює — і каже, що без любої жінки і над самим Дніпром і в новій великій хаті, хоч би з тобою мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий. Він щи­ро, сердечно бажав того благодатного тепла, яке дає щастя домашнього вогнища. Та і в тім лиха доля перебивала йому, не давала зазнати щастя.

Тим часом гадки Шевченка звертаються знов на дещо інше — на справу видання поезій і справу визволення з кріпацтва родини по­ета. Поезії цензура тримала щось більше року, а відтак випустила в світ, пообтинавши дуже багато так, що Шевченко міг би не впі­знати своєї поезії. Та коли вийшли вже з цензури, треба було когось пошукати, хто б дав грошей на видання книжки. Книгарі хотіли визискати поета даючи йому за поезії дуже мало — від того справа зволікалася аж поки лише один з панів українських Семеренко дав грошей на видання — і книжка вий­шла на початках 1860 р. та змогла дати авторові деякий дохід з продажів.

Справа знесення кріпацтва тягнулася все ще без жодного кінця — і годі було його дочекатися. Шевченкові це дуже боліло, а болі­ло ще більше, що цю тяжку долю терпіли його найближчі свояки. Про це говорив не раз з при­ятелями Шевченко, жалівся — і в вида­ній в 1860 році своїй автобіографії жаліється на те, що найближча його родина і досі тер­пить тяжке кріпацтво.

От ці слова вплинули на петербурзьких літераторів так, що вони подалися до пана Фльорковського, котрого кріпаками були свояки Шевченка, з проханням, щоб, шануючи заслу­ги Тараса для літератури, визволив його роди­ну. Фльорковський, був чоловік хитрий; він бачив, що чи скоріше чи пізніше треба буде кріпаків визволити і наділити їх землею, за­гадав зробити на тім інтерес: визволити Шев­ченків і показати цим свою великодушність, а з другої сторони не дати їм землі. Так і зробив, а землю Шевченків мусили вику­пити за 900 рублів.

Все те лютило і дражнило Шевченка, і тяглося і одне і друге — видання творів і визволення місяцями. В тім часі знов блиснула надія, що вдасться йому заложити гніздечко родинне, бо йому сподобалася гарна най­мичка Ликерія Полусмаківна і от-от здавалося; що подружаться і будуть щасливі. Але знов лиха доля перебила це і розійшлось швидко якось. Не судилося видно дождати щастя родинного. Було це восени 1860 року. З того часу втратив вже поет всю на­дію. Нещасливе сватання було останньою краплею тої отрути, що доля і люди щедро ли­ли в Шевченкову душу. Прожив стільки літ в неволі, в кайданах, страждав за рідний край, за народ і не бачив для себе й на останку веселих днів. Він перетерпів весь свій вік і побачив в кінці, що нещастя просто глу­миться з нього, посилаючи йому раз-за-разом нові невдачі. Він зрозумів, що щастя, це не для нього, його він не зазнає. І в цей час ось що написав він:


Минули лїта молодії

Холодним вітром від надії

Уже повіяло... Зима!

Сиди один в холодній хаті…

А ні порадитись — нема!

А нікогісенько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє...

Морозом очі окує, 

А думи гордії розвіє, 

Як ту сніжину по степу...

Сиди ж один собі в кутку, 

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить, 

Твою надію оновить.

І думу вольную на волю

Не прийде випустить...

Сиди —

І нічогісенько не жди!..


А знов за пару днів сумний, що самому одинокому доводиться віку коротати, він жаліється:


Світ широкий, 

Людей чимало на землі, 

А доведетъся одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись!


З кінцем року 1860 став Шевченко щораз більше западати на здоров`ї, лікарі на­віть заборонили йому виходити з хати. Він пильно займався малюванням, а також пере­пискою з товаришами в справі заснування народних шкіл в Україні. Він хоч недужий дуже жваво займався цією справою, і хоч сил йому не вистачало та на першім місці у нього була праця для нещасливого, темного на­роду. Він в останні часи свого життя укладає для народних шкіл український буквар, видає його і розсилає по Україні, щоби з нього вчили в шко­лах народної мови, бо, як сам говорив, шко­ли ті дають науку всього, лише не рідної мови.

Недуга поета чим далі більшала. Йшов січень, лютий 1861 року. Ходила чутка, що 19 лютого, в річницю вступлення на престол цар має знести кріпацтво; гаряче дожидав цього Шевченко. Коли того дня вранці при­був до нього один приятель, поет, замість привітання, спитав його : «Що, є воля — є маніфест!?» — а глянувши в очі прихожого, зрозумів від­повідь... Глибоко зітхнувши, мовив: «Так не­ма?.. Нема?.. Коли ж то буде?!». Він закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав.

25 лютого був день іменин і народин Шевченка... Сумний це був день. Перший привітав його товариш Лазаревський і застав його в тяжких муках. Всю ніч мучив його страш­ний біль в грудях — він не міг навіть ляг­ти. Покликали лікаря — він і сказав Лаза­ревському, що це вже надходить кінець. Вдень прийшли товариші з побажаннями, наспіли телеграми з Харкова, Полтави. Поет зрадів. „Спасибі, що не забувають“. Надійшла ніч. Поет мучився, не міг ані влягтись, ані за­снути. Вранці покликав слугу і казав себе завести на долину, до своєї майстерні. Зійшовши сходами на низ, поет охнув і упав. Було це пів до шостої дня 26 лютого 1861 року. Не стало на світі великого поета, мученика, най­ліпшого сина Русі-України.

Сорок сім літ прожив він на цім світі. Від дитячого віку, до останньої хвилі лиха до­ля була йому вірною подругою, не відпускала його ні на хвильку. Ледве-ледве від часу до часу засіяв на хвильку ясніший промінь надії — і знов хмари чорні насували — не­доля гнітила, гнобила. В дитячих літах за­знав всякого лиха якого лише можна було дізнати: і холоду, і болю, і сирітства. Парубочий вік провів в кріпацтві, на панській службі. Визволений, ледве що зазнавши ліпшої долі знов за любов до рідного краю іде на довгі, страшні муки — в неволю, виходить знівечений, щоб дожити решти віку. Та і тут не довелось зажити того, чого так гаряче бажав:


...я так мало, небагато

Благав у Бога: тільки хату

Одну хатиночку у гаю, 

Та дві тополі біля неї

Та безталанную мою, 

Мою Оксаночку...


Не довелось... Ані тої хатиночки, ані цієї вір­ної дружини не довелось дожити. І цього за­здрила йому доля люта. Вмирав на чужині, сам не дізнавшись навіть цієї потіхи, щоб побачи­ти те, чого так гаряче бажав усе життя — свого рідного народу на волі. Знесення кріпацтва прийшло лише по його смерті...

Заплакала Україна над домовиною свого найліпшого сина. Під час похоронного богослужіння 28 лютого не лише церква, але і кори­дори академічні були повнісінькі інтеліген­тних людей. Туга перейняла всіх. Першим промовив над домовиною Куліш: „Нема з нас ні одного достойного проректи рідне Українське слово над домовиною Шевченка; вся сила і вся краса нашої мови тільки йому одно­му відкрилася.“. Сказавши про вагу і значення Шевченка, як поета і чоловіка, він закін­чив : „Будь Тарасе певен, що ми твій завіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проломив ним“. Всіх промов було сім. За домовиною йшов величезний натовп: були там не лише українці, але і багато москалів, що уміли оцінити його вартість...

По всій Україні розійшлась сумна зві­стка. Полились щирі сльози, заплакали до­брі сини Русі-України над болючою втра­тою. Відгомін цього бачимо навіть в часописах московських, що зуміли оцінити його вагу.

Українці тямили слова Шевченкового за­повіту. Він в поезії сказав:


Як умру то поховайте, 

Мене на могилі

Серед стену широкого

На Вкраїні милій

Щоб лани широкополі

І Дніпро і кручі

Було видно, було чути

Як реве ревучий...


Земляки постановили сповнити цей заповіт поета і для того попросили уряд дозволу перевести тіло Шевченка в Україну. Дозвіл прийшов в квітні.

Ранком 26 квітня зібралися всі українцї, які були в Петербурзі на гробовище. Відкопали домовину, щоб перевести її... Очі всіх журливо дивилися на чорну труну, а була це остання хвилина прощання навік з до­рогим поетом Над гробом промовив Куліш:

„Що ж отеє, батьку Тарасе! Ти від`їжджаєш в Україну без червоної китайки, заслуги козацької. Чим же ти нижчий від тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкрива­лися, заслугою козацькою питалися? Ні один предок твій не сходив з цього світу без цієї останньої честі... Розкиньте ж, небожата, чер­воний цвіт славетний на чорній, сумній до­мовині Тарасовій! Отепер їдь батьку! Не­хай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітчини не занедбали. З`явися батьку серед рідного краю під сво­єю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без`язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово без­смертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою! Наш єси пое­те, а ми нарід твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки".

Тужливий поїзд рушив через весь Петер­бург на залізничний вокзал; червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю.

Залізницею повезли домовину в Укра­їну — відтак Дніпром до Канева, де над Дні­пром на Чернечій горі мали поховати тіло. Яму на горі викопали студенти та інші прихильники поета, що поприїздили. 10 травня з Ка­нева і з околиці зібралося стільки народу, скільки може Канів і не бачив на своєму віку. По урочистому богослужінню священник Мацкевич над могилою промовив так:

„Ти стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорого для кожного Українця чоловіка-кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що це край нездатний до високих почуттів і думок, але Шевченко довів, що цей край, де забуто про освіту народну, має душу і серце приступне для всього високого та прекрасного. Так померший брате! Світ твій просвітився перед людьми; вони побачили твої діла добрі і про­славили отця іже на небесах. Минуть віки і далекі нащадки дітей України побачать і пі­знають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити у Каневі — от і живи до кінця світу. А ти Україно! Побожно шануй наше місто, бо у нас спочиваютъ кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і, як на горі Голгофі подібно хресту Господньоому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по цей бік нашого Дніпра."

Над Дніпром, на високій горі висипано Тарасову могилу. Спочив там на своїй рідній землі поет, що її так гаряче любив і нас навчив її любити. Спочив там спокійно, за­мучений за свою вітчизну патріот, а на могилі його стоїть високий хрест з написом, що про­мовляє до синів України:


Любіть її во время люте

За неї душу положіть...


От цю могилу великого поета шанує довкола весь нарід, мов місце, де сховано на­родного святого; на цю могилу ходять хлі­бороби. щоб зцілитися від всіляких хвороб. Нарід говорить собі, що поховано там ли­царя, що боровся за волю народу, про Та­раса ходять всілякі народні перекази і повірки, в яких поставлено його між головними народними казковими лицарями.




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.09.2019 10:34  © ... => Костенюк 

Добре, коли дає, погано тільки, що не питає згоди...

 12.09.2019 08:39  Костенюк => © 

Не отримав собі щастя, зате отримав народну любов.

По своїй мудрості, Бог дає людині здійснення не її бажань, а її призначень. 

 11.09.2019 21:53  Каранда Галина => © 

Лише трішечки старший був за нас сьогоднішніх... От завжди знала, що помер у 47, але раніше здавалося, що це так багато... 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 7
Автор: Суворий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Біографія Тараса Шевченка;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;