09.09.2019 10:16
для всіх
484
    
  3 | 3  
 © Барвінський Євген

Тарас Шевченко знову на волі і їде в Петербург 1857 - 1858

Тарас Шевченко знову на волі і їде в Петербург 1857 - 1858 Частина 5

Біографія Тараса Шевченка

Хоч не довелось Тарасові, так, як собі це був в радісних думках уявляв, злинути у рідний край, у дорогу Україну, але все ж опинився він на волі і їхав до людей, що щиро були прихильні до нього, не жаліли зусиль, що­б виходити йому свободу. Він їхав у Петер­бург.

За три дні переплив Тарас море Каспійське і 5 серпня 1857 року дістався у Астрахань. Саме місто погане, не сподобалося Тарасові, і він ще в Новопетроську задумав відразу з Астрахані плисти Волгою до Нижнього Новгороду, але коли прибув туди, довідався, що корабель відплине лише 20 серпня. Так в по­ганому місті знов довелося сидіти більше двох тижнів та спинити тимчасово свою подорож. В новому та чужому місті, проїжджому, що не має там ні діла ні знайомих, все ж скучно сидіти, а тим більше Тарасові, що, вирвавшись з неволі, бажав якнайшвидше дістатися до столиці, до знайомих, а в додатку треба було жити ощадно, бо мав мало грошей. Треба було чим-небудь зайняти час. Шевченко оглядав місто, а потім познайомився з деким. Тут знай­шов він своїх земляків — і тут зраділо його сер­це — бо ті земляки всі знали про нього, про його недолю, привітали його радісно та сер­дечно та прийняли гостинно. Все те вплинуло на Тараса мов на зів`ялу квітку свіжа роса. Тарас згадує про це в своїх листах:

„Спасибі Вам! Ви наділили мене таким щастям, ви надали мені таких радощів, що моє вдячне серце ледве їх вміщує. Память про ці найщасливіші дні я сховаю в скарбниці серця свого. “

У Тараса було, як згадали ми, дуже ма­ло грошей — тому мав він на кораблі їхати на найгіршім місці і купив що найдешевший білет. Довідався про це його прихильник, багач Сапожников, що їхав як-раз з родиною до Петербурга. Він і запросив Тараса, щоб їхав в винайнятій ним каюті — Тарас зго­дився на це, а свій білет подарував якомусь бідакові.

Не хмарний, похмурий краєвид, але весе­лий шлях розкривався перед Шевченком: зе­лені, веселі береги. „Ночі тихі, місячні, чарі­вні - поетичні дні. Волга зайнялась прозорим туманом і немов те дзеркало безкрає, відбиває в собі красуню ніч, бліду, чарівну ніч. Від­биває і стрімкий берег, інде порослий купами зелених дерев. Декорація невимовно гарна“ — так згадує сам в своїх записках. Довкола нього люди освічені, чемні, що з повагою від­носяться до нього. І серед цих хороших обставин не міг не згадати страшної річниці, яка була між ним тепер, а колись, коли ще в неволі плавав по морі Аральскім, йому теперішнє положення видається чимсь не­звичайним. „Усе нове товариство, по­дорожні люди такі щирі і приязні, прості, що я з радощів не тямлю, що й робити — тільки то назад, то наперед бігаю по чердаку, неначе той школяр, що вирвався зі школи. От та­кий зненацька контраст не дає мені прийти до тями. Людське поводження зі мною здається мені чимсь неприродним, неймовірним“.

Сапожников мав з собою багато книжок та журналів. Шевченко, що стільки літ не бачив книжок, не читав нової літератури, кинувся на цю духовну поживу, мов той, що після довгого голодування дірвався до смачної їжі. Він про те все розмовляв з товаришами по дорозі — а особливо обходило його те, як стоїть справа звільнення кріпаків, про ко­тру багато людей думало і що було найгарячішим бажанням Тарасового серця. І десятилітня страшна неволя не вирвала з його душі цього бажання, цього спрямування.

Від Саратова починає Тарас стрічати то­варишів своєї недолі — в Саратові перебував, витримавши в`язницю, Микола Костомаров. Затримавшись в Саратові, почав його шукати Тарас, але Костомаров тоді саме виїхав за кодон - була лише його мати. Не впізнала вона Тараса, бо змінився дуже, але впізнав­ши, привітала мов рідного сина. Земляки ві­тали його, гостили радісно. Тарас не тямив себе від такого несподіваного щастя.

Від Саратова йшла дорога попри сам бе­рег — і дня 20 вересня приплив кора­бель до Нижнього Новгороду. Дві треті до­роги мав вже Тарас за собою — перед ним було ще лише яких три-чотири дні — два до Москви, а звідси з півтора дня залізницею до Петербурга.

Але тут сталось інакше. Тяжка доля Та­раса, що чорною хмарою зависла над ним і от-от, здавалось, випустила його з своїх обіймів, знов перебила йому надії, йому суди­лось ледве в березні нступного року добратись до своїх приятелів, що так нетерпляче очікували його приїзду.

А сталося це так. Тарасові дав цар Оле­ксандр II не повну амністію: його визво­лено лише з війська і заборонено було їхати до столиць — Москви і Петербурга, і в Укра­їну — він мав поселитись в Оренбурзі. Про те все якось забув генерал-губернатор Оренбурський донести начальству Новопетровської кріпості — а доніс лише, що Шевченка ви­зволено зі служби військової. Діставши такий указ без жодного обмеження, начальник крі­пості Усков прихильний Тарасові, видав Шевченкові паспорт на проїзд до Петербурга.

Тим часом за тиждень по від`їзді Тараса, прийшов до Новопетровська лист, що до­кладно пояснював всі обмеження волі Тараса. Усков поміркував, що, даючи Шевченкові! па­спорт до Петербурга, грубо провинився, і що за те може чекати його немалий клопіт — бо ж дав дозвіл їхати Тарасові як раз там, де сам цар заборонив. Наполоханий, чим скоріше ви­силає в:н свого ад`ютанта до Астрахані, щоб, коли знайде там Шевченка, відібрав в нього паспорт, а його вислав до Уральска, де було начальство батальйону, до якого належав Ше­вченко, а звідси в Оренбург. Коли ж не за­стане його вже в Астрахані, то має дати знати поліції в Нижнім Новгороді, щоб спинила там Шевченка. Ад`ютант не застав вже Ше­вченка в Астрахані — і зробив так, як на­казано. Вістка приїхала скоріше, як Тарас до Нижнього Новгороду, і коли він там прибув, його відразу покликали до поліції.

Шевченко був знов в поганім становищі. Після того, що написано, поліція повинна бу­ла його відставити знов тисячі верст до Ураль­ска. Але на щастя поліцмейстер в Нов­городі був Лапа, чоловік освічений і людяний. Тому, що стало тоді трохи вільніше, зробили вони так, що 1 жовтня склали з Та­расом протокол, видали лікарське свідоцтво, що він тут тяжко занедужав, і що довгий час не буде міг з місця рушити. Тим часом Шевченко подав до Оренбурга прошеніє до губернатора, щоб не вимагали його при­їзду, а до покровителя свого графа Толстого написав лист, щоб той виклопотав йому дозвіл хоч на два роки приїхати до Петербурга, що­би ще повчитися в академії. Поки на все те могли прийти відповіді, треба було ще довго-довго чекати, і Тарас чекати мусив в Ни­жнім Новгороді.

Не бракувало поетові в тім місті знайомств з прихильними собі людьми. Земляки щиро і гостинно вітали його — всі двері сто­яли отвором — і це не лише будинки мешкаю­чих тут українців, але і будинки москалів, що займали поважні становища. Поза тими товариськими відносинами він пильно взявся до прочитання нових книжок, що за останніх десять років повиходили, а було їх не мало, бо рух літературний піднісся був дуже. Всього того він не бачив, не знав — тепер починає по­повнювати браки свого знання — далі береться до робіт малярських. Він робив рисунки з важливих будівель, особливо церков, а також брався до малювання портретів; до цього остатнього спонукувала його потреба, він не мав грошей, треба було заробляти. Далі почав він писати знов поезії. Радо ходив та­кож до театру, який замолоду так дуже любив, а тепер так давно не бачив.

З Новгородом в`яжеться і сумна для Тараса згадка, згадка нещасливої любові. В театрі була дуже гарна молода артистка Катерина Піунова — в ній залюбився Тарас. Довго носився з цією гадкою, та коли виявив свою любов дівчині та родичам і просив щоби від­дали її за нього заміж, то ані дівчина ані родичі не згодилися на це. Не всі вміли оці­нити те, що він поет-геній, були і такі, що бачили в нім лише старого, а в додатку бі­дного чоловіка, тому погордили ним. Ця на­дія дуже боляче вразила Тараса, він відчув те дуже глубоко.

Та на щастя, як раз скоро по тому, коли це сталось, в сам день його народження 25 лютого прийшов до нього лист приятеля Лазаревського з звісткою, що на прохання ґрафа Толстого дозволено йому жити в Петербурзі під доглядом поліції та вчитися далі в академії. Ця звістка осолодила йому сумні хвилі — він зрадів, бачачи, що скоро поба­чить тих, до яких тягнулося його серце „Зро­ду ніхто в світі не поздоровляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодне пові­тав, Спасибі!“ — пише він до Лазаревського. Скоро за тим — 1 березня 1858 року прийшла і від міністра звістка, що Тарасові дозволено їхати до Петер­бурга — разом з тим прийшов теплий, сер­дечний лист його покровительки графині Тол­стої: вона радіє, що нарешті побачить його — „з радощів і нетерпеливості руки тремтять“ — пише вона.

За кілька днів — 8 березня 1858 року виїхав Тарас до Москви, а, прибувши, заїхав до при­ятеля свого Щепкіна — мав в цей час на другий день їхати далі до Петербурга. Але в дорозі простудився і знов мусив залишитися якийсь час в Москві, хоч це його дуже нетерпеливило. Та за те побачив він тут своїх щирих приятелів: Максимовича, Бодянського і княжну Рєпніну. Згадки княжної Рєпніної показують нам, як страшно за той час змі­нився Тарас. Коли його востаннє бачила, згадує вона „був він чоловіком молодим, при здоров`ї, повно було в нього надії на будучність“, тепер перед нею був трохи не дідусь: лице покри­те червоними плямами (внаслідок цинги), в очах погляд апатичний і весь він зруйно­ваний фізично і морально. Взагалі княжній здавалося, що весь талант поетичний Тараса зовсім пропав — і це була правда, тяжка не­воля знівечила не лише його тіло і здоров`я, але і дух, і талант. Святий вогонь поезії не горів вже в його душі так, як горів спочатку — це були лише останні проблиски, і це бачимо по його творах. По виході з неволі не повстала вже ані одна нова так велична поезія, як раніше...

Побут Тараса в Москві протягнувся до­волі довго. Його приймали і тут щиро та сердечно — але йому пильно було до­битися до цілі своєї подорожі. І о­дужавши, він зміг 26 березня виїхати з Мо­скви. 28 березня 1858 року о годині 8 вечора він прибув залізницею до Петербурга.

З вагону III класу на перон вокзалу міста Петербург вийшов сивобородий чоловік в кожусі, в українській шапці. Ве­ликі, густі сиві вуси і все лице того приїжджого давали знати, що то Українець. На лиці його, охмаренім журбою пережитого лиха, як і в погляді ясних очей блакитно сірих, не можна було не помітити і слідів страждання, і душевної утоми, і проміння сподіваного чо­гось радісного.

Ще два місяці і було б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолений покинув столицю: минуло б одинадцять років з того часу як на цьому самому вокзалі його під вар­тою посадовили на поїзд, як невільника військового уряду, і повезли в Азію, в неволю, на заслання. Тепер майже по одинадцяти роках тяжкого життя в смердючій казармі, його визво­лено, повернули нібито волю (що була обмежена наглядом поліції), але не повер­нули йому, та ніхто в світі не спроможний був повернути того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його літ і здоров`я. При­рода, як це знаємо, наділила Шевченка до­брим, міцним здоров`ям. Вважаючи на ту міць, шеф жандармів Орлов і порадив цареві повернути поета-маляра у військо простим солдатом. Але яка міцна природа спроможна бу­ла встояти і не зломитися в тій боротьбі, на яку цар і його посіпаки вирядили Шевчен­ка в дикі, безлюдні степи киргизські? З заслання Шевченко повернувся до Петербурга з здо­ров`ям розбитим цілком, з організмом наві­ки і завчасу покаліченим, знесиленим, зі змар­нованим талантом.

Річ певна, що під останній посвист локомотива не можна було серцю нашого кобза­ря не затремтіти, не забитися: в одну і ту саму хвилину в великому серці мученика зустрівся вплив двох супротивних сил — ли­ходійної сили тяжких скорботних споминів з минулого і добродійної — радісно сподівано­го побачення з людьми близкими, дорогими і надією на нове життя на волі. Вже ж — хоч яке було добре, незлобиве серце у Тараса, а не спроможне було втриматися і не да­ти ворушитися споминкам минулого. З пер­шим кроком по землі в Петербурзі не мо­жна було, щоб перед очима поета не воскре­сли темні образи Енгельгардта, Ширяєва, Пе­трова, Дубельта, Орлова і цілий ряд інших томи­телів з їх лиходійними вчинками супроти ньо­го. Одночасно з ними воскресли і ясні образи Сошенка, Венеціанова, Брюллова, Жуковського, Гребінки, ґрафів Толстих, а з ними і визволення його з кріпацтва і з військового полону.

За перше (кріпацтво) Тарас заплатив зі свого власного найдорожчого скарбу — 24 роками свого дитинного і парубочого віку — за друге розбитим і покаліченим здоров`м. Перед очима поета і в минулому і в близько­му сподіваному стояла люба його академія — криниця його освіти.

Не можна вгадати напевне, що в ту хви­лину, коли Шевченко вийшов з окзалу, більш хвилювало його серце: чи спомини минулого чи близьке сподіване? Здається, що відповідно його вдачі світлі образи Лазаревського, Артимовського, Толстих взяли гору і своїм світлом закрили тіні Дубельтів і Орлових!

Будівля і ґалереї Академії закрили будівлю і тюремні келії „третього отдєлєнія“. Минуле мусило відійти геть — хоч воно було і неви­мовно тяжке, але воно минуло, воно минуло вже на віки!

От як дослівно малює хвилю приїзду Шевченка славний письменник Кониський, автор найліпшого життєпису Шевченка — він яскраво відчув, що діялося в душі Тараса.

Перший, до кого прийшов Тарас, був приятель його Михайло Лазаревський — вони впали собі в обійми, а в серці була така радість, що слів їм не стало, уста заніміли.

На другий день рано стали сходитися його приятелі — всі вітали радісно дорогого гостя — а відтак пішов Тарас до своїх по­кровителів графів Толстих. Там дожидали його нетерпляче. „Серце завмирало, ждучи Шевченка“ — каже дочка Толстих. Тож, як надій­шов Шевченко, настала така радість, що всі цілувалися, всі говорили разом. „Ніхто і ніколи“ — каже сам поет — „не зустрічав мене, і нікого і ніколи я не стрічав більш сердечно і більш радісно, як ми зустрілися“...

Радісна була зустріч з товаришами Артимовським, Білозерським і з товаришами неволі в Оренбурзі Сїраковським, Станевичем. Всі довкола були друзі: люблячі, щирі люди:


І примиреному присняться

І люде добрі, і любов

І все добро, і встане вранці

Веселий і забуде знов

Свою недолю — і в недолі

Пізнає рай, пізнає волю

І всетворящую любов...


Незабаром по приїзді в Петербург починають зростати знайомства переважно з письменниками, артистами, людьми освіченими. В основному сходилися в домі Толстих, що був для нього мовби рідним домом. У цих відносинах Тарас мовби віджив, та, повеселівши, своєю поведінкою оживляв всіх, що були довкола нього, впливав чарівно на всіх і всі його лю­били. А всі займалися ним жваво і гаряче, бо був він не лише для земляків мучени­ком, але і для освічених москалів офірою тяжкого деспотизму, гнету правительства. В цих часах і між москалями бачимо гарячі змагання, щоб вибороти більше свободи і поконати деспотичну систему. Для моска­лів був Шевченко також борцем, мучеником цієї ідеї свободи, для того почитали вони його гаряче, і вважали його звільнення перемогою цієї ще ледве жевріючої свободи.

Тому не лише у Толстих, але всюди був жаданим гостем — не було дня, щоб хто не запросив його до себе, аби в круж­ку знайомих пошанувати обідом або вечерею — щоби при тій нагоді висловити свою шану до нього.

Відживши після тяжких мук, Шевченко починає братися до роботи. Він підготовлює свої поезії понаписувані в часі неволі, ді­стає від своїх приятелів деякі з своїх творів, що у них переховалися від згуби і готує видання їх. Але це була не легка справа — на це треба було дозволу цензури, а Шевченко­ві не так легко було його отримати. Справа дозволу на друк тягнулася більше двох років. Далі береться Ше­вченко до дальшої науки малярства — в червні дали йому в академії квартиру, де замешкав і де розмістив свою майстерню. Тут сидів він не раз цілими днями та пильно малював кар­тини, щоб відновити ту вправу, яку втратив, не маючи можливості стільки літ займатися малярством. Його товариші згадують про незви­чайний запал і витривалість, з якою він взявся до роботи — сам Шевченко згадує, що запрягся до роботи, як той віл. Теми до сво­їх малюнків брав Шевченко переважно з минувшини і з сучасного життя України — кар­тини історичні, образки зі свого життя в неволі. Так і талант малярський віджив на ново. Малярі, що оглядали ті роботи, висловлювали свої гарячі похвали. Крім цього, щоб за­робити грошей, він малював на замовлення пор­трети і давав лекції малюнків.

Але попри все те знати було на Шевченкові сліди тяжкої неволі — його здоров`я підупало та й на дусі він підупав. В душі його була недуга. От що пише він в жовтні 1858 року:


Я нездужаю нівроку

А щось такеє бачить око, 

І серце жде чогось.

Болить, 

Болить і плаче і не спить

Мов не годована дитина...


Причиною цього сумного настрою було не що інше, як тяжка внутрішня недуга. Лю­дям стороннім непомітно було, що діється з поетом; їм здавалося, що він здоровий, тим часом він цілу осінь в 1858 р. хворів. Гниле повітря петербурського болота точило мов черва зруйноване здоров`я Шевченка. Ніхто не помічав того, що Тарас нездужає.

З цього часу треба згадати кілька визначних, важливих подій, які зустріли Шев­ченка. Одною з більше радісних хвиль бу­ла його зустріч з дорогим, давно не баченим то­варишем Михайлом Костомаровим. Вже одинадцять літ минало, як бачилися вони востаннє. Прибувши в 1858 році до Петербурга, довідався Костомаров, що Шевченко мешкає в Академії, та пішов до нього вранці.

Шевченко сидів за роботою. „Здоров був Тарасе"— кликнув Костомаров, увійшовши в майстерню. Поет не впізнав свого старого дру­га. Вставши з місця зробив два кроки напе­ред і, звернувши на Костомарова здивовані очі, стояв мовчки та оглядав його з голови до ніг. Нарешті питає, кого має честь бачити.

Костомаров починає згадувати всякі хви­лі з давнього життя — Шевченко не здогадується. Тоді Костомаров назвав себе — Шевченко припав до нього і з слізьми в очах почав обнімати і цілувати його...

Костомаров більше місяця пробув в Петербурзі — і вони щодня бачилися, говорили про минуле і про заміри на майбутнє. Але і Костомаров розповідає з цього часу, що спо­стеріг в Шевченка підупадок таланту, але також і помітив, що Шевченко в своїх ідеях, в своїх прямуваннях залишився таким самим, як і був спершу. Так само він ненавидів і кріпацтво і гнобителів, таке саме гаряче почуття було в нього в душі, а любов його до всього доброго та прекрасного пробивалася так са­мо, як і раніше.

Авжеж одною з найбільш радісних хвиль була для Шевченка звістка про новий талант, який показався на полі літературнім. Були це славні народні оповідання Марка Вовчка, перла літератури Української. Під псевдоні­мом Марка Вовчка приховувалося правдиве ім`я авторки Марусі Марковичевої, жінки Опанаса. Вона була з роду московка, а, вий­шовши за українця, так всею душею приля­гла до українського народа, так полюбила його мову і ідеали, що стала писати на тій мо­ві оповідання чудові. Хто ж їх не знає нині, хто їх не читав? Оце у Шевченка росло серце, раділа душа, коли читав ті твори, що вийшли в 1857 році. В своїх нотатках згадує про враження, яке викликали у нього ті твори, а ще яскравіше висловлює те в своїй поезії до Марка Вовчка.


Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав, 

Щоб наша правда не пропала, 

Щоб наше слово не вмирало

І виблагав! Господь послав

Тебе нам кроткого пророка

І обличителя жорстоких, 

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене і огрій, 

І оживи моє побите, 

Убоге серце, неукрите, 

Голоднеє!


Відтак десь при кінці 1858 року пізнав Тарас Марковичку особисто, та полюбив її ду­же, звав „любою донею “.

Всі письменники, що жили в Петербурзі, відносилися до Шевченка з великою пошаною. Так польські письменники не раз просили його, щоб перечитав їх твори, присвячували йому свої поезії, як напр. поет, Желітовський Сова. Московські письменники, як Тургенєв, Аксаков теж ці­нили його, а коли стали видавати часопис „Парус“ просили його, щоб став співробітни­ком. Хоч Тарас потребував грошей, то все ж таки відмовив, не згодився писати до москов­ського часопису.

З знайомств петербурзьких треба б ще згадати про знайомство Шевченка зі сла­вним на цілий світ артистом драматичним Ольдриджем, що в 1858 році приїхав був до Пе­тербурга. Між ними зав`язалася гаряча при­язнь, а до цього причинилося те, що один другого міг зрозуміти добре: Шевченко був сином закріпаченої народності української, Ольдридж сином погорджуваного народу муринського, їх становище було колись однаке.

Славний Ольдридж розказував Шевченкові про свої літа молоді — він любив ду­же театр, а муринам так, як собакам, боро­нили вступу до театру; він найнявся на лакея до одного артиста. Згадував і Тарас, як колись від Енгельгардта за те брав різки, що вночі малював. Хоч Шевченко не знав англійської мови, а Ольдридж українського, та душі їх порозумілися і вони стали серде­чними друзями. Щодень ходив Шевченко до театру, слухав гри Ольдриджа і радувався, зі сльозами дякував артистові за його гру...

В душі поета все живе, а тепер відживає довго неволею приспана приголомшена дум­ка про звільнення закріпаченого народа, про знесення кріпацтва. Справа та займала також багатьох освічених людей і було спрямування досить сильне, щоби уряд нарешті схилити до цього кроку. Але була також сильна прихильність противників тої справі, від то­го все йшло якось поволі, не видно було кін­ця. Ця проволока гризла дуже Тараса і це пробивається в його поезіях:


Добра не жди

Не жди сподіваної волі

Вона заснула! Цар Микола

Її приспав...

А то проспать собі небого

До суду Божого страшного...


Його товариші згадують, що ця справа дуже переймала його — він в поезіях своїх мряв, який це настане рай:


Спочинуть невольничі

Утомлені руки

І коліна відпочинуть

Кайданами куті ..

Радуйте се вбогодухі, 

Не лякайтесь дива:

Се Бог судить, визволяє

Добротерпеливих.

Оживуть степи, озера

І не верстовії, 

А вольнії, широкії, 

Скрізь шляхи святії

Простелються і не знайдуть

Шляхів тих владики, 

А раби тими шляхами

Без гвалту, без крику

Позіходяться до купи

Раді та веселі, 

І пустиню опанують

Веселії села...


Взагалі, справа кріпацтва — це була рана тяж­ка, що тяжко боліла поету, про яку не міг він говорити спокійно. Він говорячи про це впадав в запал, згадував свої літа молоді, свої муки, свою, дорогу рідню — і не раз аж заплакав.

Та крім цього мав він ще одне гаряче бажання — побачити свій дорогий, рідний край, свою Україну. Про це в неволі говорить він в своїх поезіях — просив би був Бога про це, щоби послав йому смерть, але тримала його надія, що може ще колись побачить свою дорогу вітчизну:


А може ще добро побачу

А може лихо переплачу

Води Дніпрової нап`юсь, 

На тебе друже подивлюсь?

А може в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою друже мій!, . Боюсь ..

Боюсь сам себе спитати

Чи се коли сподїється?

Чи може вже з неба

Подивлюсь на Україну.

Подивлюсь на тебе...

А іноді так буває, 

Що й сльози не стане, 

І благав би я о смерти

І Так тая Украйна

І Дніпр крутоберегий

І ти друже — брате

Не даєте мені Бога

О смерти благати.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 09.09.2019 15:16  Костенюк => © 

Про Тараса після заслання більшість знає не багато. Дуже вчасна і корисна робота.