Історія вивчення світлових явищ
Перші погляди про природу світла були оманливі. Одні філософи вважали, що в оці людини «горить вогонь», завдяки якому ми все бачимо, інші – що з погляду виходять світлові промені. А відомі мислителі Платон та Евклід взагалі думали, що з очей виходять щупальця, які обмацують усі предмети навколо.
І так було на протязі тисяч років, поки в ХІ столітті ці вигадки не зруйнував арабський науковець Альгазен. У своїй праці на 7 томів «Книга про оптику» 1021 року він детально описав нову теорію про світло та оптичні явища. На його думки, від усіх об’єктів виходять промені світла, а в око потрапляє лиш деяка їх відбита кількість. Доречі, саме цьому вченому належать досліди з камерою-обскура, дзеркалами та навіть з заломленням. Не даремно його називають «батьком оптики». Його праці стали тими скарбами, на які згодом спирався сам Ісаак Ньютон, висунувши свою корпускулярну теорію світла у XVII ст.
В цей же час Рене Декарт висловив іншу, хвильову теорію, вважаючи, що світло не що інше, як поширення хвилі в певному середовищі. Згодом її підтримав Роберт Гук та Християн Гюйгенс. І вже наче вона перемогла, але на підтримку Ньютона вийшла нова теорія ХХ ст., квантова, яку найбільш розвинув Альберт Ейнштейн. Але й тут не все співіснувало, що підбило Луї де Бройля спробувати об’єднати дві течії.
Тобто, пояснюючи відбивання, заломлення, інтерференцію та дифракцію, різні вчені в різний час виділяли зазвичай одну з теорій. Згодом стало зрозуміло, що в реальності, усі світлові явища не можна пояснити чимось одним. А значить, кожна теорія має право на життя. Так виник корпускулярно-хвильовий дуалізм. Напрям, коли дві протилежні за своєю суттю теорії можуть співіснувати.
