Остап Вишня
Сміємося, допоки живі!
Я — слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!».
Остап Вишня
«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.» – так починає свою автобіографію Остап Вишня. І нам уже смішно. Вимальовується в уяві такий собі веселий чоловічок, душа компанії, що за словом в кишеню не полізе… Хоч насправді доля одного з найвизначніших і найвідоміших українських гумористів дуже трагічна.
Народився Павло Михайлович Губенко на Полтавщині, в Зіньківському повіті, на хуторі Чечва (біля містечка Груні). В сім‘ї було 17 дітей, тож статки родини і дитинство Павла уявити не важко. За його словами, воно пройшло в бур‘янах і коноплях. Та батьки все ж спромоглися вивчити хлопця – початкова двокласна освіта, а потім – Київська військово-фельдшерська школа. Трохи попрацювавши в лікарні, Павло Михайлович екстерном здає екзамени в гімназії і вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, який, проте, не закінчує.
В часи громадянської війни встиг повоювати у війську Центральної Ради і Директорії, за що й був заарештований ЧК. Та це йому якось обійшлося. Працює в газеті, починає публікувати власні твори, спочатку під псевдонімом П. Грунський. Був членом відомих літ. об‘єднань «Плуг» і «Гарт».
В 1921 році в газеті «Сільська правда» вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня. Чому саме так? – ніхто не знає, мабуть, просто сподобалось таке поєднання слів: тепле, українське, і аж посміхнутися хочеться. Принаймні, так пояснює походження псевдоніма внучка письменника.Ще існує такий варіант: "Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»" (О.Слоньовська)
У 1927 році разом з старшим братом Василем Чечвянським, Олександром Довженком. та Василем Блакитним засновують журнал «Червоний перець» ( й досі живий і популярний, тільки слово «червоний» з назви випало!)
Встигає двічі одружитися. Про першу дружину Вишні джерела мовчать, відомо лиш, що це його односельчанка, з якою побрався в юному віці, і від якої мав сина В‘ячеслава. Друга дружина, вже на все життя, – це артистка театру Варвара Олексіївна Маслюченко, в яку закохався, побачивши на сцені в ролі Жанни Д‘Арк. ЇЇ доньку Марію письменник прийняв, як рідну.
Вже тоді Остап дуже багато пише. Фактично він є основоположником такого жанру, як «усмішка» – коротке гумористичне оповідання, писане живою народною мовою. Критики зустрічають творчість Остапа Вишні дуже неоднозначно. Одні називають його гумор низькопробним, «культурою примітивізму», а високу народну популярність пояснюють низькою культурою населення. Інші, як, наприклад Микола Хвильовий, дуже тепло й схвально відгукувалися про його «Усмішки».
Тим не менше, неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською. Бо ж гумор – то таки сила! Газетні “усмішки” Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів: на 1928 рік вийшло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. А для Українського селянства того часу ім‘я Остап Вишня було друге за значимістю після імені Тарас Шевченко! Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують, Причому звинувачення зовсім дике: терористичний замах на Постишева. Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: «Пишіть уже й що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!»… А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»
Сам Вишня теж був у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них, в принципі малоймовірною, розстріляти ж було велено Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За іншою – під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина зажувала й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити в страшних лабетах єжових рукавиць. Та 10 років свого життя втратив в у Чиб`ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі). Дружина письменника, Варвара, як та декабристка, з донькою на руках, кинулася було на заслання за чоловіком, та їй не дозволили поселитися поряд, і, трохи поскитавшись, вона оселяється в Архангельську.
У таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в‘язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, як от « В останні роки населення Сибіру стрімко зростає»…
Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника кладуть у лікарню. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свій патронат і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі трішки полегшилося. А потім хтось з чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів, і в 1943 році письменника звільняють. Правда стан його був такий, що відразу по тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її: востаннє бачив десятилітньою дівчинкою, а тепер їй було вже 20… Не менш трагічна зустріч з сином В‘ячеславом. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав шукати його за адресою до Києва. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином… В‘ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів… Возз‘єднана сім‘я переселилася до Києва.
Як плату за своє звільнення Остап Вишня мав писати викривальні фейлетони проти УПА. І він писав їх! Та при цьому умудрявся зробити це так, що вони подобалися і радянській стороні, і самі повстанці сприймали їх як підтримку і пропаганду їхнього опору. Як приклад, дуже відома й популярна «Зенітка».
Взагалі у Вишні з читачами завжди було повне взаєморозуміння. Вони фільтрували ту полову, що була написана для цензури, вихоплюючи зерна іскрометного гумору.
Ось як описує Остапа Вишню Володимир Куліш: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця – пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні – така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька – образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку, то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав».
Остап Вишня займає друге після Кобзаря місце за кількістю проданих книг. У іншій державі став би мільярдером. Та хіба б міг він жити деінде? І хіба б могла якась інша культура народити такого генія гумору?! Сила ж його – саме в його народності. «Все життя гумористом ! Господи! Збожеволіти можна від суму!» - писав він.
В Києві Остап Вишня знову очолює своє дітище – «Перець».
Творча спадщина письменника – величезна. Найвідоміші його твори: «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські уcмішки», «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня».
Лише у 1955 р.письменник був реабілітований
Помер він 28 вересня 1956 року від серцевого нападу.
Сім‘я письменника, вірна пам‘яті, дуже довго фактично на власному ентузіазмі тримала його квартиру як домашній музей, самі домочадці при цьому тіснилися в двох кімнатах. А в інші ходили екскурсії, там були виставленні особисті речі Остапа. Дуже цікавий експонат – шахи, виліплені письменником із хліба у таборі. Та зрештою навпроти будинку звели торговий центр, і це будівництво пошкодило його фундамент, пішли тріщини… Рідна Україна не захотіла брати на себе утримання музею Остапа Вишні, тому його внучка вимушена була ту квартиру продати…
Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Сміється над собою, - а значить, він має майбутнє!
Лубни, 31.03.2012
.gif "{#}")
