Помста

помста

З очей капав аконіт —

блакитний, гарний і отруйний цвіт.

Насмілившись стерти його з щік — помреш і згинеш навік.

Горда порода забороняла кричати, кохати, емоції проявляти.

Довелося здолати

думки та бажання, в яких ти слабка, але маєш підняти повстання

проти соціального безладдя.

Із надією це запам’ятати довелось фотографувати,

бо боялась, що розум й мізки можуть підвести

і в прірву знести останню надію на виживання.

Чи це все ж моє покарання?

Тягар простору з думок, що давить на чоло.

Зламатись, здатись? Це не я.

Сильна, вірна та покірна.

Довіру до тебе проявляв… А ти? Цього негідна?

Гідно зможеш підвестись і побаче він твій хист!

Пізно чи ні — ти дойдеш до мети

і покажеш стабільність в своїй голові.

Очі не мокрі, аконіту нема,

та присмак хрону його звів з кінця.

ніколи