«Король футуропрерій» — «Gео О gе» — Ґео Шкурупій
ДО 110 РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Що таке футуризм сьогодні, на початку ХХІ століття, мабуть знають всі! Хто ж випадково не чув, що воно таке, або чув самим краєчком вуха, нагадаємо коротенькоJ. Футуризм – радикальна стильова тенденція авангардного мистецтва, яка виникла на початку ХХ ст. (1909) в Італії. Сам термін (лат. Futurum: майбутнє) запровадив італійський митець Т.Марінетті («Маніфест футуризму», 1909; «Вб’ємо місячне світло!», 1911; «Технічний маніфест футуристичної літератури», 1912; «Руйнування синтаксису. – Уява без дротів. – Слова на свободі», 1913; «Геометрична та механічна дивовижа і числова свідомість», 1914). Найдивовижнішим є той факт, що саме Італія, яка породила велику мистецьку спадщину Античності, пізніше дала довершенні зразки мистецтва Ренесансу, на початку нової технічної доби людства заперечила цей весь класичний здобуток, створивши футуризм.
Футуризм не міг не виникнути. Сама доба покликала його до життя. Небачений технічний розвиток, тотальна машинізація, прискорений розвиток науки й абсолютно нові можливості людського розуму – ось ті чинники, які змусили митців шукати нових, адекватних механістичній реальності, засобів вираження. Було цілком зрозуміло, що класичне мистецтво мімезису вже не здатне відобразити усю складність довкілля. Для того, аби передати рев турбіни, гул мотору, рух літака небом потрібні були нові виражальні характеристики. Футуризм шукав їх і породив, почавши із критичного заперечення попередніх культурних здобутків – такий бунт проти усталеної логіки, який вилився в крайні гасла (руйнувати музеї, бібліотеки; подолати диктат дискурсу, мови; повалити капіталістично-імперський суспільний устрій, встановивши новий марксистський порядок). «Футуризм вирізняли кострубата краса, стрімкий рух оновлення, суголосся міського темпоритму, відчуття несподіваності, наголошення та антиестетизмі; зображально-виражальні можливості поетичного мовлення збагачувалися за рахунок елементів прозаїзації, стенографування ліричних переживань, словотворчості тощо. Першорядне значення надавалося рухові, комбінаціям швидкостей, що мали сприяти осягненню першоелементів буття, спрямувати вібрації невситимого Я на пізнання суті життя у річищі ірраціоналізму, руйнування словесного образу».
Як не дивно, щира слов’янська душа відразу сприйняла й поглинула ідеї нового футуристичного мистецтва. Досить яскравим явищем став футуризм в російській літературі – В.Маяковський, І.Северянін, В.Хлєбніков. Не менш епатажним і помітним став футуризм (або кверо-футуризм – «рухо-мистецво-майбутнього») і в українській літературі - така своєрідна підліткова хвороба бунту й деструкції, яка залишила багато самобутніх імен, цікавих у мистецькому плані знахідок.
Георгій (Ґео) Шкурупій (1903–1937) увійшов у художню літературу через практику футуризму. Поруч з іменем Михайля Семенка завжди називають і його ім’я як ще одного патріарха футуризму, незмінного поборника ідеї нового синтетичного мистецтва майбутнього.
Вже починаючи з першої збірки поезій «Психотези. Вітрина третя» (1922) (побачила світ у київському видавництві панфутуристів «Гольфштром»), Ґео Шкурупій епатує публіку шквалом екзотики («на перехрестях африки азії сахари клондайку індії юкону аляски»), екстравагантними позами й фразами («Я — останній дикун і поет», «Я ескімос з Африки»), загалом футуристичною поетикою (у поезії «Gео О gе...», певною мірою наслідуючи поезію «Автопортрет» Михайля Семенка, пробує дешифрувати своє власне «я»). Так само яскраво епатажною була й наступна поетична збірка «Барабан. Вітрина друга» (1923). Під впливом американської пригодницької темаnики поет проголошує себе «королем футуропрерій». Однак «яскравий і зухвалий» Ґео Шкурупій відомий не лише зовнішніми ефектами у творчості: він залишив цікаві поетичні речі: вірші на урбаністичну тематику (поезії «Капелюхи на тумбах», «Геометрія»), зразки інтимної лірики (поезії «Вогко», «Ждань»).
Ждань
Уже скоро пів на дев`яту.
О, як пізно приходиш ти!
Камінним шепотом ім`я твоє
повторює кожний ріг...
Ми перші з тобою оспівали
рубін зорі на виконкомі,
коли вечір пахощами роз і алое
на вулицю гнав з вікон гоми.
Вогко
пристрасні поцілунки гарячих вуст
роздушилась велика червона вишня
стримані подихи
тепла вода запашних долонь
ох ми я
м`якість гарячих дотиків
твердість хвильолона
ах
роздушилась велика червона вишня
по всьому тілі теплий сік
1925 року виходить його збірка «Жарини слів», яка засвідчила, що «футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного». При зберіганні авангардистської поетики, автор звертається до тем, які раніше перебували поза його кутом зору:
Голод
Нагодуйте мене, зогрійте!..
Підійміть з очей моїх
перевесла побряклих вій!..
Ви налякаєте мене крихтою хліба,
а я вас бліддю своїх повік.
Я північний, муругий вовк,
владар безмежних, сухих степів.
Я підковою спеки весь хліб потовк
і вночі над мерцями вив.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
і мені страшно зимно в ноги.
О, сонце!
Я хочу потертися спиною
об твоє гаряче обличчя,
і мого подиху холод
дійде до самого серця і глибше.
Я завернувся в подерту ковдру,
мов римський патрицій у тогу,
я владар всесвітній:
- Голод.
Ґео Шкурупій, як людина не тільки творча, а й діяльна, намагається писати прозу, так само яскраво експериментальну, подібну у своїх новаторських пошуках до його поезії. Найбільше його приваблює досвід «сюжетників», пропагований ними динамічний сюжет з елементами детективу, авантюрно-пригодницького роману, морської романтики, що, водночас, має і виразний ідеологічний підтекст. Власне, Ґео Шкурупій як прозаїк виступає в українській літературі з 1925 року, видавши збірку оповідань «Переможець дракона» (в іншому варіанті — «Пригоди машиніста Хорна»). Першим прозовим творам письменника, як і його поезіям властиві романтичні настрої, екзотизм, неординарність ситуацій. О. Білецький оцінив книгу Ґео Шкурупія як цікаву, зазначивши, що хоч вона й «орієнтованана Європу» та «надміру літературна» завдяки запозиченим темам та образам, все ж збірка «Переможець дракона» — «явище потрібне, з ряду тих, що помагають українській літературі зіп’ятися на ноги і йти вперед».
Кінець 20-х рр. ХХ ст. був особливо плідним для Ґео Шкурупія — прозаїка: у цей час з’являються великі епічні форми — романи «Двері в день» (1929), «Жанна батальйонерка» (1930). Водночас саме на ці роки припадає і майже насильницьке згортання діяльності різноманітних літературних угруповань. Усі митці, які не належали до лав новоутвореної ВУСПП, мали або припинити творчий процес, або засвідчити свою лояльність до наміченої цією установою лінії в художній літературі. Відчайдушні спроби українських футуристів шляхом «проголошення гасел про інтернаціоналізм, пролетарську культуру, вихваляння урбанізації та індустріалізації, засвоєння «нової форми», зокрема таких течій, як дадаїзм і сюрреалізм», досягти автономії не мали успіху. (Остання організація футуристів — ОППУ («Об’єднання пролетарських письменників України») самоліквідувалась у 1931 році.) Це був процес пристосування авангардної поетики до нових вимог української літератури, згідно з якими на передній план висувалась ідеологічна наповненість твору. Письменники лівого фронту поступово здавали свої позиції: перейменовували свої організації, намагалися максимально виразно проговорити комуністичний посил у творі, натомість виборюючи скупий привілей — оздобити твір авангардними засобами. Не став тут винятком і Ґео Шкурупій, до того ж письменник, як і багато його сучасників, представників тогочасної української інтелігенції, щиро вірив у революцію, у нове краще життя, яке вона принесе його народу, був романтиком революційних, як на його думку, прогресивних змін, пов’язував прогрес із урбанізацією, будівництвом великих економічно-промислових об’єктів — таких, як Дніпрогес.
У 1937 році Ґео Шкурупія заарештували. Його дружину Варвару Базас разом із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Доля письменника склалась як і долі багатьох українських письменників, його соратників — Михайля Семенка, О. Слісаренка та його опонентів — М.Зерова, П. Филиповича. Усі вони за законами найтоталітарнішої з усіх відомих імперій — радянської імперії були вирваними з життя у самому розквіті творчих сил, прийнявши мученицьку смерть по радянських в’язницях і концтаборах.
