Скандинавські сказання
частина IСказання про богів
ВИКРАДЕННЯ МЙОЛЬНІРА.
Більше трьох років бився Тор на східних кордонах Мітгарду, відбиваючи напад велетнів. Хрімтурси були багаточисельні і войовничі, але бог грому, стрімко літаючи над хмарами і з’являючись то тут, то там, безжально вражав їх одного за другим своїм страшним молотом. Нарешті, не витримавши боротьби з грізним асом, велетні відступили і втекли до Йотунхейму, щоб там зібратися з силами для нового походу в країну людей.
Вирішивши, що тепер він може спокійно відпочити, Тор випріг із колісниці обох козлів і пустив їх пастись на сусідній луг, а сам розтягся на голій землі і, поклавши поряд Мйольніра, міцно заснув. Прокинувшись на світанку, бог грому зразу ж потягся за своїм молотом, але його рука не намацала нічого, окрім камінців та декількох травинок. Тор швидко скочив на ноги і, протираючи очі, оглянув все навколо – Мйольнір безслідно зник.
Гнів могутнього аса був жахливим. Він рвав на собі бороду і так тупав ногами, що дрижала земля, а потім швидко запряг в колісницю своїх козлів Тангіостра і Тангрісніра і вихором помчав до Асгарду, щоб оповістити богів про свою пропажу.
Однак дорогою старшому сину Одіну стало соромно, що він так по-дурному проспав свою зброю, і він вирішив зізнатися в цьому одному тільки Локі.
Вислухавши Тора, бог вогню похитав головою і відповів:
- Твій молот могли вкрасти тільки велетні, значить, і шукати його треба у них. Пішли скоріш до Фрейї і попросимо у неї соколині крила. Я полечу до Йотунхейму і там узнаю, де знаходиться Мйольнір.
- Ти правий, - згодився Тор. – Пішли до Фрейї.
Обидва аси направились до палацу прекрасної дочки Ньйорда.
- Якби вони були зроблені зі срібла чи золота, то і тоді б я віддала вам їх без жалю, - сказала богиня кохання, виносячи свої соколині крила.
Локі накинув їх на себе і так швидко, як тільки міг, полетів через море до країни велетнів.
Першим, кого побачив там бог вогню, був один з найбільш знатних і найбагатших князів Йотунхейму – велетень Трюм. Він сидів на вершині високої гори і, побачивши над собою літаючого в небі велетенського сокола, зразу здогадався, що перед ним один із асів.
- Як ідуть справи в країні богів? – спитав він.
- Не дуже гарно, Трюм, не дуже гарно, - відповідав Локі. – У Тора пропав його молот. Чи не знаєш ти, хто його взяв і де він зараз?
- Ха-ха-ха! – оглушливо зареготав Трюм. – Чи мені цього не знати, коли я сам його і вкрав! Я міг би вбити Тора, поки він спав, та не хочу сваритися з асами. Я готовий навіть повернути їм їхній Мйольнір, якщо вони тільки видадуть заміж за мене прекрасну Фрейю. А поріднившись з богами, я, можливо, згоджусь перейти на їхній бік.
- Де ж ти сховав молота? – продовжував питати Локі.
- Молот, Локі? – знову засміявся Трюм, який по голосу пізнав бога вогню. – Молот лежить глибоко-глибоко під землею, і тобі його не дістати, не дивлячись на всю твою хитрість.
Узнавши все, що йому було потрібно, Локі зробив над головою велетня круг і як стріла полетів назад до Асгарду.
- Молот у Трюма, і він не хоче його віддавати, поки боги не віддадуть йому в дружини богиню Фрейю, - оголосив він Тору, який його чекав.
Почувши це, бог грому знову побіг до богині кохання.
- Послухай, Фрейя, - сказав він, - негайно збирайся і відправляйся до Трюма! Ти повинна стати його дружиною, інакше він не віддасть мені мого молота.
При цих словах Тора добра і лагідна дочка Ньйорда розсердилась перший раз в житті і в пориві гніву розірвала своє дорогоцінне намисто Брісінгамен.
- Мовчи, Тор, і йди геть з мого палацу! – вигукнула вона. – Ніколи я не поїду до Йотунхейму і ніколи не вийду заміж за велетня, якби навіть всі боги просили мене про це. Ти сам проспав свого молота, так сам його і забирай.
Опустивши голову, Тор мовчки вийшов від Фрейї і знову пішов до бога вогню.
- Порадь, що мені робити, Локі! – заблагав він.
- Нам треба зібрати богів і розповісти їм про те, що сталося, - сказав Локі. – Можливо, всі разом ми що-небудь придумаємо.
Тор з важким серцем згодився і пішов збирати асів.
Узнавши про пропажу Мйольніра і вимого Трюма, боги жахнулися. Вони довго радилися, але на могли нічого придумати. Нарешті мудрий Хеймдалль, вірний страж райдужного мосту, встав зі свого місця і сказав:
- А чому б нам не одягти на Тора жіночий одяг і не послати його до Трюма під виглядом Фрейї? Можливо, він зуміє виручити у велетня свого молота.
- Але Трюм зразу ж відкриє обман, - заперечив йому Валі.
- Ні, - відповідав Хеймдалль, - він нічого не розкриє. Трюм ніколи не бачив Фрейї і не знає, як вона виглядає. Одягнемо на Тора довгу сукню, щоб не було видно його величезних ніг, закриємо фатою йому обличчя і руду бороду, а на голову пов’яжемо хустку, і велетні нізащо не здогадаються, що перед ними не жінка, а сам бог грому.
- Ніколи я не одягну жіночу сукню! – в шаленстві закричав Тор. – Якщо я це зроблю, ви всі потім будете сміятись наді мною.
- Тор, ти забуваєш про те, - заперечив йому Брагі, - яка страшна небезпека загрожує нам тепер. Чи ти хочеш, щоб велетні перебили всіх нас твоїм молотом і захопили Асгард і Мітгард? Ти повинен спробувати за будь-яку ціну повернути назад Мйольнір. І якщо тобі це вдасться, ніхто з нас не буде сміятися над тобою.
- Послухай, Тор, - сказав Локі, дивлячись, що бог грому все ще коливається. – Хочеш я також одягну жіночу сукню і відправлюсь разом з тобою до Трюма під виглядом твоєї служниці?
Запропоноване Локі дуже сподобалось богам, а особливо Тору, який після цього не став більше сперечатися і згодився з порадою Хеймдалля. Боги зразу ж почали одягати Тора і Локі в жіночий одяг, а до Трюма відправили гінця зі звісткою, що Фрейя скоро до нього прибуде.
Велетень був у нестямі від радості та гордості. В очікуванні нареченої він скликав у свій замок численних гостей і влаштував там для них розкішний бенкет.
Незабаром вдалині показався Тор у фаті і довгій сукні, а за ним Локі в одязі служниці. Трюм поспішно вибіг їм назустріч. Він взяв за руки уявну наречену і, урочисто завівши її до замку, усадив поряд з собою за розкішно накритий стіл.
Бог грому любив гарно поїсти, і до того ж він так зголоднів у дорозі, що забув будь-яку обережність. Він зразу ж проковтнув цілого бика, за ним вісім великих лососів і запив все це бочкою міцного меду.
- Ніколи за все своє життя я не бачив, щоб яка-небудь дівчина так багато їла! – вигукнув Трюм, дивлячись зі здивуванням на уявну Фрейю.
- О Трюм, - поспішно прошепотів йому на вухо Локі, який на всяк випадок став за спиною велетня, - сумуючи за тобою, Фрейя сім днів нічого не їла і не пила. Ось чому вона сьогодні така голодна.
Слова хитрого бога порадували Трюма, і він зразу ж захотів поцілувати свою наречену, але, побачивши через фату палаючі, як вугілля очі Тора, з жахом відскочив назад.
- У жодної дівчини у світі я не бачив ще таких страшних очей! – запинаючись промовив він.
- Заспокойся, Трюм, - знову шепнув йому Локі. Сім довгих днів і стільки ж ночей плакала Фрейя, сумуючи за тобою, і її очі почервоніли і запалилися.
Почувши, що Фрейя так сильно його любить, велетень був розчулений. Він вийшов із залу і послав до гостей свою сестру, щоб вона положила на коліна його нареченій молот і отримала від неї взамін який-небудь подарунок, у чому й був у ті часи обряд вінчання.
Дівчина зразу ж виконала наказ брата, і якою ж була радість Тора, коли в покладеному йому на коліна молоті він упізнав Мйольніра! В одну мить увесь його жіночий наряд полетів геть, і перед остовпілими від жаху гостями Трюма повстав грізний бог грому. Прийшовши до тями, велетні кинулись тікати, але вже було запізно: Мйольнір наздоганяв їх повсюди, і, вражені його ударами вони один за одним мертвими падали на землю. Така ж сама участь спіткала і Трюма, що прибіг на шум.
Так повернув собі Тор свій чудовий молот, а увесь світ був врятований від великої небезпеки.
З тих пір пройшло вже багато літ, але і до цього дня не може забути бог грому, як одного разу він занадто міцно спав, а потім ходив через це в жіночий сукні, і не дуже любить, коли йому про це нагадують.
ПОДОРОЖ ТОРА ДО УТГАРДУ.
Тору часто приходилось чути, що на півдні, в країні велетнів, є чудове королівство Утгард і що в ньому живуть наймогутніші чарівники, яких ще ніхто не зміг перемогти. Не дивно, що йому захотілося побувати там, щоб випробувати свою силу. Повернувшись назад після поїздки до Трюма, він почав негайно збиратися в дорогу, запропонувавши богу вогню знову його супроводжувати. Локі, який любив всілякі пригоди не менше за самого Тора, охоче погодився, і обидва аси, усівшись до колісниці бога грому, відправились в путь.
Боги їхали цілий день. Нарешті, коли сонце вже сховалося за горами, вони побачили в полі самотню хатину і вирішили в ній зупинитися. В хатині жив бідний селянин Егіл зі своєю дружиною Тьяльві і дочкою Рьосквою. Він привітно прийняв асів, але пожалівся, що нічим не може їх пригостити.
- Ось вже два дні, - сказав він, - як ми самі нічого не їли, і в нашому домі ви не знайдете жодної крихти хліба.
- Про їжу не турбуйся, - відповідав йому Тор, - її вистачить на всіх.
Він випріг з колісниці обох козлів, зарізав їх і втяг до хатини. Тут він зідрав з них шкіри, а туші поклав варитися до великого котла. Коли м’ясо було вже готовим, Тор запросив селян повечеряти разом з ним і Локі. Зголоднілі люди з радістю згодились і жадібно накинулись на їжу. Боги скоро наїлись і пішли спати, але, перед тим як піти, Тор розіслав на підлозі козлині шкіри і, звертаючись до селян, сказав:
- Я дозволяю вам з’їсти скільки завгодно м’яса, але дивіться не чіпайте кісток, а складіть їх всі до єдиної в ці шкіри, інакше я вас жорстоко покараю.
- Але ж кістки смачніші за все, - тихо шепнув Локі на вухо Тьяльві, перш ніж піти за своїм супутником.
Слова підступного бога не пропали дарма, і, в той час як сам Егіл, його дружина і дочка точно виконали наказ Тора, Тьяльві, якому захотілося поласувати кістковим мозком, розщепив одну з кісток своїм ножем. Вранці прокинувшись, Тор першим ділом підійшов до козлиних шкір і доторкнувся до них своїм молотом. Обидва козли зразу ж як нічого і не було скочили на ноги, живі і неушкоджені, і тільки один із них трохи кульгав на задню ногу. Побачивши це, Тор зрозумів, що хтось із селян порушив його заборону, і з-під густих його зрушених брів блиснула блискавка. Він вже підійняв Мйольніра, готуючись вбити ослушника, але тут вся сім’я Егіла з голосним плачем впала перед ним на коліна, умовляючи грізного бога пробачити Тьяльві. Коли Тор побачив сльози цих бідняків і почув їхні благання, його гнів зразу ж минув. Він сказав, що не буде їх карати, але зажадав, щоб за це Егіл віддав йому на службу обох своїх дітей, на що той з радістю згодився.
Продовжувати подорож в колісниці, поки у козла не загоїться нога, було неможна, тому Тор залишив Тангіостра і Тангрісніра у Егіла, а сам разом з Локі і своїми новими слугами пішов далі пішки.
Досягши берега величезного моря, яке відділяє землю від країни велетнів, мандрівники збудували собі човна і поплили, тримаючи курс на схід. Через декілька днів на світанку вони вже благополучно пристали до берегу Йотунхейму. Тут вони знову пішли пішки і незабаром дісталися до високого дрімучого лісу. Вони йшли ним цілий день, але здавалось, що йому не буде ні кінця ні краю. Настав вечір, і Тор вже думав, що їм прийдеться заночувати на голій землі, як раптом він наткнувся на велику хатину. В цій хатині було всього три стіни і стеля, але мандрівники так зморились, що не звернули на це уваги. Всі четверо швиденько повечеряли тією провізією, яка була в торбинці Тора, і лягли спати.
Вночі раптом почувся гуркіт грому, і вся хатина затремтіла. Тор схопив свого молота, а його супутники почали шукати, куди б їм сховатися. Нарешті в одній зі стін хатини вони знайшли вхід до невеликої прибудови і сховалися туди, тремтячі від страху, а Тор став з молотом в руках біля входу і простояв так усю ніч. Як тільки настав ранок, він поспішив вийти назовні і побачив недалеко велетня який спав. Від його могутнього хропіння тремтіла земля. Тор зразу ж надів чарівний пояс, що збільшував його силу вдвічі, і вже приготувався кинути у велетня молот, але той в цю мить прокинувся і встав на ноги. Він був таким величезним і страшним, що Тор вперше не відважився використати свою грізну зброю, а тільки спитав велетня, як того звати.
- Мене звати Скрюмир, - відповідав той. – А про твоє ім’я мені не треба і питати: ти, звичайно ж, Тор. Але стій, куди ж це поділася моя рукавиця?
Він нахилився, і Тор побачив, що та хатина, в якій вони перебували вночі, була великою рукавицею, а невелика прибудова, в якій вони пізніше ховалися, - її великий палець.
- Куди ти направляєшся, Тор? – спитав його Скрюмир.
- Я хочу побувати в королівстві Утгард, - відповідав бог грому.
- В такому випадку давайте поснідаємо, - сказав велетень, - а потім, якщо ти не заперечуєш, підемо разом. Я якраз йду в той же бік.
Тор згодився. Скрюмир сів на землю, розв’язав свою торбинку і спокійно взявся снідати. Дивлячись на це, мандрівники наслідували його приклад. Після сніданку велетень сказав:
- Давайте сюди вашу торбинку, я понесу її разом зі своєю.
Тор згодився. Скрюмир вклав його торбинку в свою, затяг ремінці, закинув собі за спину і пішов. Він робив такі величезні кроки, що Тор і його супутники з трудом встигали за ним. Скрюмир зупинився тільки перед вечором. Скинувши торбинку на землю, він неспішно улігся під величезним дубом.
- Я так зморився, - сказав велетень, - що не хочу їсти, а ви якщо хочете, то розв’яжіть торбинку і беріть з неї все, що вам потрібно.
З цими словами Скрюмир зразу ж заснув і оглушливо захропів. Тор підійшов до торбинки велетня і спробував її розв’язати. Однак, не дивлячись на всю свою силу, він не зміг розв’язати ремінці, які її стягували. Цілу годину голодний ас пихкав і обливався потом, але все було даремним. Тоді він впав у шаленство і, забувши всіляку обережність, підійшов до Скрюмира і вдарив його по голові молотом. Скрюмир відкрив очі і спокійно сказав:
- Здається, на мене впав з дерева лист? Ну що, Тор вже повечеряли? В такому випадку лягайте спати. Завтра треба пройти довгий шлях.
І він знову захропів. Тор, Локі, Тьяльві і Рьосква лягли під сусіднім деревом, але спати вони не могли. Бог грому був у нестямі від гніву. Посеред ночі він встав, знову підійшов до Скюрмира і з розмаху вдарив його молотом у тім’я. Він відчув, що молот глибоко увійшов у голову велетня, але той тільки потягнувся, зівнув і промовив сонним голосом:
- На мене щось упало. Мабуть, жолудь. Ти не спиш, Тор? Хіба вже пора вставати? Адже ще зовсім темно.
- До ранку ще далеко, - відповідав йому Тор, - і ти можеш спати спокійно Я зараз теж знову ляжу.
Скрюмир знову закрив очі, а Тор зніяковіло пішов під своє дерево. Перший раз в житті йому довелося зустріти велетня, проти якого виявився безсилим його Мйольнір. Незабаром почало світати, і тоді Тор все-таки вирішив зробити ще одні спробу. Він обережно підкрався до Скрюмира і з усіх сил вдарив його молотом у скроню. Цього разу Мйольнір по рукоятку увійшов в голову велетня. Велетень прокинувся, провів рукою по скроні і вигукнув:
- Невдале місце я вибрав для ночівлі! Мабуть, на гілках сидять птахи. Тільки що цілий сук упав мені на голову. Ей, Тор! Пора вставати! Вже зовсім розвиднилося.
З цими словами Скрюмир піднявся, розв’язав свою торбинку, дістав з неї торбинку Тора і віддав її остовпілому від здивування богу грому.
- Давайте снідати, - сказав він, - а потім швиденько в дорогу.
Мандрівники, розгублено переглядаючись, взялися за їду і поїли за два дні зразу. Потім Скрюмир знову пішов уперед, а Тор і всі інші – за ним. Незабаром вони нарешті досягли галявини лісу.
- Ну, - сказав Скрюмир, - якщо ви все ще хочете попасти до країни Утгард до нашого короля, то вам слід іти звідціля на схід, а мені потрібно на північ. Прийміть же від мене на прощання добру пораду. Я чув як ви говорите між собою, що не вважаєте мене дуже маленьким. Знайти ж, що в замку нашого короля є люди ще більші за мене, так що не дуже надійтесь на свої сили. До побачення.
Сказавши це, Скрюмир швидко пішов на північ, а чотири мандрівника ще довго дивилися йому услід, щиро бажаючи ніколи більше його не бачити.
Незважаючи на перестороги Скрюмира, аси продовжували свій шлях і вже десь біля полудня побачили перед собою замок, оточений високою залізною решіткою. В ній були зроблені ворота, але вони виявилися запертими. На щастя, прути решітки знаходились так далеко один від одного, що всі четверо легко пролізли між ними. Тор сміливо відкрив двері замку і зайшов в середину, в супроводі Тьяльві і Рьоскви. Локі з обережності тримався трохи позаду. Вони опинилися у величезному залі, посеред якого сидів сам король країни Утгард – Утгард – Локі. Біля нього стояло багато велетнів, і всі вони зі здивуванням подивились на прибульців.
- Привіт тобі, Тор! – повільно проговорив Утгард – Локі. – Я радий бачити тебе і твоїх супутників, але чи знаєш ти, що за нашим законом тут мають право бути тільки ті, хто проявив себе в якому-небудь ділі або мистецтві і зайняв там перше місце? Чим же можете похвалитися ви всі?
- В країні асів, - сказав Локі, що стояв позаду Тора, - немає нікого, хто б їв швидше за мене.
- Це велике мистецтво, - відповів Утгард – Локі, - і якщо ти сказав правду, то будеш оточений у нас пошаною. Зараз ми влаштуємо тобі змагання з одним із моїх людей, якого звати Логі.
Утгард – Локі ляснув в долоні, і його слуги зразу ж внесли до залу велике корито з м’ясом. Корито поставили на підлогу. Локі і Логі сіли один напроти одного і по знаку короля Утгарда почали їсти. Вже через деякий час вони зустрілись якраз посередині корита, але Локі з’їв тільки м’ясо, тоді як Логі зіжрав і м’ясо, і кістки, і, навіть половину корита на додачу. Тому він був оголошений переможцем.
- Не дуже швидко їдять боги, - з насмішкою сказав Утгард - Локі. Ну, а що ж може робити цей юнак, якого, здається звати Тьяльві?
- В Мітгарді кажуть, що я бігаю швидше за усіх, - відповідав Тьяльві, здивований тим, що велетень знає його ім’я.
- Добре, - сказав Утгард - Локі. – Ми перевіримо і це.
Всі вийшли із замку. Перед ними стелилося поле з широкою, гарно втоптаною дорогою. Тут і повинно було відбутися змагання. Утгард - Локі викликав з натовпу своїх наближених юнака на ймення Тугі і наказав йому бігти наввипередки з Тьяльві. Потім Утгард - Локі махнув рукою, і бігуни помчали вперед. Тьяльві біг дуже швидко, але Тугі все-таки зумів його обігнати на один крок.
- Спробуємо ще, - сказав Утгард - Локі.
Тьяльві і Тугі побігли знову, але цього разу Тьяльві відстав від свого суперника вже на відстань польоту стріли. Третя спроба була для Тьяльві ще більш невдачливою. Він не пробіг і половину путі, як його суперник був уже біля цілі.
- Схоже, що у вас бігають, так само, як і їдять, - посміхнувся Утгард - Локі. – Ну, а ти, Тор? Що ти вмієш робити?
- Серед асів стверджують, що ніхто не може пити так, як я, - відповідав Тор.
- Ось це мистецтво так мистецтво! – вигукнув Утгард – Локі. – Що ж пішли назад до замку. Ти покажеш, як п’ють в Асгарді.
Всі повернулися знову до залу. Утгард - Локі віддав наказ своєму виночерпію, і той підніс Тору довгий і вузький ріг, до краю наповнений водою.
- Слухай, Тор, - сказав Утгард - Локі, - деякі з нас випивають цей ріг за один прийом, а більшість – за два. Тільки найслабші люди Утгарду випивають мій ріг в три прийоми, але ти, звичайно, вип’єш його зразу ж.
Хоча ріг і був дуже довгий, він не видався Тору великим. Бог грому приставив його до вуст і став тягти з усіх сил. Нарешті він зупинився, щоб перевести подих, і, до повного свого здивування, помітив, що кількість води в розі майже не убавилась.
- Ти занадто багато залишив на другий раз, - зауважив Утгард - Локі. – Постарайся ж тепер не осоромитись.
Тор знову приклав ріг до вуст і пив до тих пір, поки у нього не перехопило дихання. Однак цього разу води в розі убавилось ще менше, аніж першого.
- Погано ти п’єш, - сказав Утгард - Локі. – Тепер, щоб здобути у нас славу, тобі прийдеться проявити своє мистецтво у чомусь іншому.
Розлючений Тор втретє спробував випити ріг. Він пив так довго, що у нього перед очима пішли круги, але він так і не осушив рога, хоча води в ньому тепер було вже помітно менше.
- Досить, - сказав Утгард - Локі. – Я думаю, що ти сам бачиш, що у нас п’ють не так, як в Асгарді. Скажи-но краще, що ти ще вмієш робити?
- Я би охоче показав вам свою силу, - пробурчав Тор.
- Будь ласка, - відповідав Утгард - Локі. – Молоді люди моєї країни зазвичай пробують свою силу, підіймаючи мою кішку. Звичайно, це забава не для дорослих, але, після того як ти так погано пив, я боюсь, що і вона буде тобі не під силу.
В цю хвилину до залу увійшла велика сіра кішка. Тор підійшов до неї, обхопив її обома руками і спробував підняти, але, як він не пихкав, як не старався, кішка не зрушила з місця і тільки одна лапа її відірвалась від землі.
- Так я і думав, - засміявся Утгард - Локі. – Та це і зрозуміло: кішка велика, а Тор маленький. Де йому підняти такого звіра!
- Можливо я і маленький, - вигукнув Тор у нестямі від гніву, - але я все-таки берусь поборотися з будь-ким із вас, не дивлячись на весь ваш зріст.
- Перш, ніж боротися з нами, - сказав Утгард – Локі, - я раджу тобі спочатку спробувати свою силу на моїй годувальниці Еллі. Якщо ти її побореш, я готовий визнати, що ти не такий слабкий, як я гадаю. Якщо ж вона з тобою справиться, тобі нічого і думати про те, щоб змагатися зі справжніми чоловіками.
Тут він ляснув в долоні і голосно покликав:
- Еллі! Еллі!
На його заклик до залу увійшла старезна, зморщена стара і спитала, що йому треба.
- Я хочу, щоб ти поборолася з моїм гостем, - відповідав Утгард - Локі. – Він хвалиться своєю силою, і мені цікаво подивитися, чи зможе він справитись з тобою.
Тор схопив Еллі поперек тулуба і хотів зразу ж покласти її на обидві лопатки, але вона встояла і в свою чергу з такою силою стисла його своїми руками, що у нього перехопило дихання. Чим більш старався Тор, тим міцнішою ставала стара.
Раптом вона зробила йому підніжку, і бог грому, який цього не очікував упав на одне коліно.
Утгард - Локі, здавалося, був дуже здивований, одначе він ніяк цього не виказав і, звертаючись до бога грому, сказав:
- Ну, Тор тепер ти сам бачиш, що тобі ні для чого змагатися з нами в силі, не можеш ти і більше залишатися в моєму замку. Але я все-таки занадто гостинний хазяїн, щоб відпустити вас голодними, а тому давайте обідати.
Тор мовчки опустив голову: йому було так соромно, що він не міг сказати жодного слова.
Утгард - Локі на славу пригостив своїх гостей, а після обіду сам пішов їх проводжати.
Коли вони вийшли із замку, він спитав:
- Ну як, Тор, чи ти задоволений своєю мандрівкою і чи сподобалося тобі у нас?
- У вас мені сподобалося, - відповідав Тор, - але я не можу сказати, що задоволений своїм перебуванням у вашій країні. Ще жодна моя подорож не закінчувалася так безславно.
- А я, Тор, навіть не підозрював, що ти такий могутній, - посміхаючись, сказав Утгард - Локі, - а то б не бачити тобі мого замку! Тепер, коли ви з нього вже вийшли, я можу відкрити тобі, що ти з самого початку був обдурений. Велетень Скрюмір, що зустрівся тобі там у лісі, був я сам. Мою торбинку ти не відкрив тому, що ремінці на ній були заклепані залізом, а коли ти бив мене своїм молотом, я підсунув тобі замість себе уламок скелі. Можливо, ти помітив в моєму замку великий камінь з трьома глибокими впадинами? Це сліди від твоїх ударів. Локі їв дуже швидко, але Логі, з яким він змагався, був сам вогонь, а ти знаєш, що вогонь найбільш ненажерливий за все на світі. Тьяльві прекрасний бігун, але перегнати Гугі він не міг, тому що Гугі – це думка, а думка швидша за будь-якого бігуна. Ріг, з якого ти пив, іншим кінцем був з’єднаний зі світовим морем. Осушити це море, звичайно, не можна, але ти випив з нього стільки води, що воно обміліло, як при найсильнішому відливі. Підіймав ти зовсім не кішку, а змію Мітгард. Вона обвиває кільцем увесь світ, а ти підняв її настільки високо, що вона тільки кінчиком свої морди і кінчиком хвоста торкалася землі. Найважче випробування ти витримав тоді, коли боровся зі старою Еллі. Еллі – це старість. Ти знаєш, що вона будь-яку людину кладе на обидві лопатки, ти ж упав перед нею лише на одне коліно. Тепер, Тор, я сам переконався у твоїй силі і від щирого серця бажаю ніколи тебе більше не бачити. Прощавай!
Увесь червоний від гніву, що охопив його, Тор схопив свій молот, але Утгард - Локі раптом зник. Разом з ним зник і його замок, і на тому місці, де він стояв, перед очима Тора і його супутників простиралося тільки рівне, покрите зеленою травою поле.
Так скінчилися пригоди Тора в країні Утгард.
ПОЄДИНОК ТОРА З ХРУНГНІРОМ.
Повернувшись з чарівного королівства Утгард, бог грому зразу ж помчав на схід битися зі своїми вічними ворогами велетнями.
В його відсутність Одіну якось одного разу закортіло покататися верхи на Слейпнірі і подивитись, що нового твориться у білому світі. Спочатку батько богів об’їхав землю і, впевнившись що на ній все в порядку, направив свого восьминогого скакуна на схід. Перестрибуючи з хмари на хмару, Слейпнір швидко досяг Йотунхейму і поскакав над Кам’яними Горами, володіннями лютого та могутнього велетня Хрунгніра. В цей час велетень якраз вийшов зі свого замку і, побачивши високо в повітрі вершника в крилатому золотому шоломі, широко відкрив очі від здивування.
- Гарний у тебе кінь, приятелю! – вигукнув він. – Мабуть-що, небагато знайдеться скакунів, які б змогли його обігнати.
Одін натяг поводи, і Слейпнір, ставши всіма своїми восьми ногами на невелику хмаринку, застиг на місці.
- Такого коня, який би міг перегнати мого Слейпніра, немає у всьому світі, - гордо відповів найстарший з асів, - ні в Асгарді, ні в Мітгарді, ні в Йотунхеймі.
- Ти вихваляєшся, незнайомцю! – сердито заперечив велетень. – Мій кінь Гульфаксі перегонить твого скакуна, хоча у нього і не вісім ніг!
- Що ж, будемо битися об заклад, - сказав Одін. – Не повернутися мені живим додому, якщо твоєму коню вдасться хоча б догнати мого жеребця.
- Ну постривай же, зараз я тебе провчу, жалюгідний хвалько! – вигукнув Хрунгнір, розсердившись ще більше.
Він кинувся до конюшні, вивів звідтіля свого могутнього вороного жеребця і, вскочивши у сідло, помчав прямо до Одіна.
Той підпустив його поближче, а потім повернув Слейпніра і швидко поскакав назад на захід. Він думав, що зразу ж залишить велетня далеко позаду, але Хрунгнір недарма хвалив свого коня. Гульфаксі, так само як і Слейпнір, легко скакав повітрям і, хоча не міг настигнути свого восьминогого суперника мало поступався йому у швидкості.
Обидва вершника скоро залишили позаду себе Йотунхейм, вихором понеслись над морем, а потім над Мітгардом і непомітно досягли стін Асгарду.
Захопившись гонитвою і засліплений гнівом, велетень скакав не розбираючи дороги і опам’ятався тільки тоді, коли опинився перед розкішним палацом батька богів і побачив асів, які з усіх боків оточили незваного гостя. Хрунгнір був сильний і хоробрий, але він мимоволі зніяковів, так як був без зброї і знав, що аси можуть в будь-яку мить покликати бога грому. Помітивши його нерішучість, Одін весело розсміявся.
- Не бійся, Хрунгнір, - сказав він. Заходь і будь нашим гостем. Ти, мабуть, зголоднів після такої скачки, та й твоєму жеребцю теж не завадить відпочити.
Хрунгнір зразу ж зліз з коня і, надувшись від гордості – як-ніяк, а він був першим велетнем, якого боги запросили до себе на банкет, - увійшов до залу. Аси усадовили його за стіл на те місце, де зазвичай сидів Тор, і поставили перед ним два величезних кубка з міцним медом. Ці кубки належали богу грому, але ми вже знаємо, що ніхто не міг пити так, як він, і для Хрунгніра вони виявилися не під силу. Недивлячись на свій велетенський зріст і потужну статуру, велетень скоро захмелів і почав вихвалятися.
- У всьому світі немає нікого, хто був би сильнішим за мене! – вигукнув він. – Ваш знаменитий Тор просто карлик у порівнянні зі мною. Я можу голими руками перебити вас усіх.
- Заспокойся, Хрунгніре, - добродушно сказав Одін. – Ти наш гість, і ми не збираємось з тобою битися.
- Мовчи!- закричав люто велетень. – Досить ви панували над світом – тепер настала моя черга, а ви всі готуйтеся до смерті!
Він був такий страшний у своєму гніві, що аси, боячись сидіти з ним поряд, один за одним відійшли на другий кінець залу. Лише одна Фрейя сміливо підійшла до велетня і знову наповнила йому кубки з медом. Хрунгнір випив їх один за одним і сп’янів ще більше.
- Я перенесу Вальгаллу до Йотунхейму, - сказав він нерозбірливо, - Фрейя і Сів підуть зі мною і стануть моїми рабинями, а інших асів разом з їхнім Асгардом я утоплю у світовому морі, але спочатку вип’ю весь ваш мед.
І він знову простяг свої кубки Фрейї.
Не змозі і далі вислуховувати його похвальбу, аси хором сказали ім’я Тора. В ту ж мить почувся стрімко наростаючий гуркіт коліс залізної колісниці, і в дверях залу показався бог грому з молотом в руках. Побачивши за столом Хрунгніра, Тор застиг на місці. Він мовчки оглянув усіх асів, потім знову подивився на Хрунгніра і заскреготів зубами від люті.
- Як! – вигукнув він. – В той час, коли я б’юся з велетнями, цими найзлішими і безпощадними ворогами богів і людей, ви саджаєте одного з них на моє місце і п’єте разом з ним! Хто впустив його до Асгарду? Хто дозволив йому увійти до Вальгалли? Як тобі не соромно, Фрейя, пригощати підступного хрімтурса так само, як ти пригощаєш нас на великому святі богів!
Аси зніяковіло мовчали, а Хрунгнір, який зразу ж протверезів при виді бога грому, поспішно відповів:
- Мене запросив сюди сам Одін. Він мене пригощає, і я знаходжусь під його захистом.
- Хто б тебе не запрошував, за це частування ти розплатишся перш, ніж вийдеш звідціля! – сказав Тор піднімаючи над головою молот.
- Так, тепер я бачу, яким дурнем я був, прийшовши сюди беззбройним, - похмуро промовив Хрунгнір. – Але скажи, чи великою буде честь для Тора вбити беззахисного? Ти б показав більше сміливості, якби зустрівся зі мною в чесному бою на моїй батьківщині, в Кам’яних Горах. Приймай мій виклик, Тор, або я перед усіма богами назву тебе боягузом.
Ще ніхто з хрімтурсів до цього часу не викликав бога грому на поєдинок, і грізний ас не міг відмовитись від бою, не зменшивши тим самим своєї слави, яка була для нього дорожче за все. Тор повільно опустив молот.
- Добре, Хрунгнір, я приймаю твій виклик, - сказав він. – Через три дні, рівно в полудень, я прибуду до тебе, в твої Кам’яні Гори. А тепер відправляйся додому. Не уникнути б тобі так легко, та у мене сьогодні велика радість: велетка Ярнсакса народила мені сина, якого я назвав Магні.
Не кажучи більше ні слова, Хрунгнір поспішно вийшов і, сівши на свого жеребця, вирушив у зворотний шлях.
Звістка про те, що він викликав на поєдинок самого Тора, швидко облетіла весь Йотунхейм і викликала серед велетнів велике хвилювання. Хрунгнір був сильнішим за всіх одноплемінників і вважався серед них непереможним. Його голова була з граніту, а в грудях у нього – недарма він жив у Кам’яних Горах – билося кам’яне серце. Але хрімтурси все-таки боялися, що і він не встоїть пред Тором і його грізним молотом. Тоді вони вирішили виготовити для Хрунгніра щита, який би зміг витримати навіть удари Мйольніра. Триста велетнів негайно взялися за роботу, і до ранку третього дня такий щит був уже готовий. Він був зроблений з найтовщих дубових стовбурів, а зверху облицьований обточеними гранітними плитами величиною як два гарних селянських будинку кожна. Тим часом інші велетні зліпили з глини велетня Мьоккуркальві, який повинен був допомагати Хрунгніру в його поєдинку з богом грому. Цей велетень був п’ятдесяти верст зросту і мав п’ятнадцять верст у плечах. Хрімтурси хотіли і йому зробити кам’яне серце, але на це у них не вистачило часу, і тому вони вклали в груди Мьоккуркальві серце кобили.
Але ось настав обумовлений час, і Хрунгнір, озброївшись важкою кам’яною дубиною, якою він розбивав на каміння цілі скелі, і взявши виготовлений для нього щит, в супроводі свого глиняного помічника направився до місця поєдинку.
Між тим Тор, який не відав страху і впевнений у перемозі, взявши з собою одного лише Тьяльві, мчав на своїй колісниці до Кам’яних Гір. Вони вже проминули море, коли Тьяльві попросив Тора зупинитися на хвилинку.
- Ми приїдемо занадто рано, мій господарю, - сказав він. – Краще почекай трохи тут, а я побіжу вперед і узнаю, чи не готують нам хитрі хрімтурси яку-небудь пастку.
- Добре, біжи, - згодився бог грому. – Я поїду слідом за тобою.
Тьяльві з усіх сил кинувся бігти до Кам’яних Гір і, прибігши туди, побачив Хрунгніра, який прикрившись щитом, уважно дивився на небо, очікуючи появи свого противника.
«Гарний у нього щит, - подумав юнак. - Мабуть, він витримає перший удар Мйольніра, а хто знає, чи встигне Тор нанести другий. Ну нічого, зараз я його обдурю»
- Ей, Хрунгнір! – вигукнув він голосно. – Будь обережнішим, інакше тобі не уникнути біди: ти чекаєш бога грому зверху, а він ще здалеку помітив твого щита і спустився під землю, щоб напасти на тебе знизу.
Почувши це, Хрунгнір поспішно кинув свого щита на землю, став на нього і, схопивши обома руками кам’яну дубину, підняв її над головою. Але тут яскраво спалахнула блискавка, почувся оглушливий гуркіт грому, і високо над хмарами з’явилася колісниця Тора, яку стрімко тягли за собою козли. Побачивши ворога, могутній ас ще здалеку метнув у нього свого молота, але і велетень майже одночасно встиг кинути у бога грому свою страшну зброю. Кам’яна дубина Хрунгніра зіштовхнулась в повітрі з Мйольніром і розбилася вщент. Її уламки розлетілися далеко на всі боки, і один із них увіткнувся в лоб Тору. Втративши свідомість, бог грому захитався і впав з колісниці прямо до ніг велетня. Але Хрунгнір не встиг навіть порадіти своїй перемозі: розбивши дубину велетня, Мйольнір з такою силою обрушився на гранітну голову володаря Кам’яних Гір, що розколов її навпіл, і велетень важко впав на тіло свого ворога, придавивши коліном йому горло. Тим часом вірний слуга Тора з мечем в руці безстрашно кинувся на Мьоккуркальві. Їх сутичка продовжувалась також недовго. Глиняний велетень з кобилячим серцем, як тільки побачив бога грому, затремтів як осиновий лист і після двох-трьох ударів Тьяльві розсипався на куски. Шум від його падіння було чути в усьому світі і так перелякав мешканців Йотунхейму, що вони розбіглися по своїх домах і цілий день боялися звідти вийти.
Покінчивши з противником, Тьяльві поспішив на допомогу своєму хазяїну і спробував скинути ногу Хрунгніра з його горла, але нога була такою важкою, що він не міг її зрушити з місця. Відважний юнак не розгубився. Він вскочив у колісницю Тора і, помчавши на ній до Асгарду, привіз звідтіля Одіна і всіх інших богів. Аси дружно схопили ногу велетня, однак підняти її, навіть їм видалось не під силу.
Жах сповнив серця богів: вони вважали Тора загиблим, і навіть сам Одін розгубився, не знаючи як йому врятувати свого старшого сина.
Несподівано позаду асів почулися чиїсь важкі кроки. Вони обернулися і побачили, що до них підходить якийсь рослий і широкоплечий богатир з круглим дитячим обличчям і великими темно-синіми очима.
- Скажіть, де і як мені знайти свого батька? – спитав він богів.
- А хто твій батько? – в свою чергу спитав його Одін.
- Мій батько – бог грому! – гордо відповів богатир. – Я його син Магні. Три дні назад як я народився, а сьогодні вранці узнав, що він повинен битися з велетнем Хрунгніром, і тепер поспішаю йому на допомогу.
Боги здивовано переглянулись.
- Хрунгнір вже мертвий, - сказав Тюр, - а твій батько лежить під ним втративши свідомість, і ми не можемо його звільнити.
- Ви не можете його звільнити? – розсміявся Магні. – Так це ж дуже легко.
З цими словами він нахилився, взяв ногу Хрунгніра і як пір’їнку скинув її з горла Тора.
Тор зразу ж зітхнув і відкрив очі.
- Здрастуй, батьку, - сказав Магні, нахиляючись до бога грому і допомагаючи йому встати на ноги. – Який жаль, що я спізнився! Якби я прийшов дещо раніше, я би вбив цього велетня ударом кулака.
- Ти молодець! – вигукнув Тор, гаряче обіймаючи сина. – І ти не залишишся без нагороди. Я дарую тобі Гульфаксі, вороного жеребця Хрунгніра, який мало чим відрізняється навіть від Слейпніра.
- Не дуже гарно дарувати сину велетки такого прекрасного коня, - пробурчав Одін.
- А хіба краще пити з велетнем за одним столом? - Насмішкувато спитав бог грому.
Але він не дочекався відповіді.
Боги усадили пораненого Тора в його колісницю і відправилися у зворотному напрямку.
З того часу пройшли віки, але і зараз повсюди у світі можна знайти кам’яні уламки дубини Хрунгніра, а на сході, в країні велетнів, все ще височить глиняна гора – все, що лишилося від Мьоккуркальві, велетня з кобилячим серцем.
Уламок дубини Хрунгніра як і раніше стирчав з лоба у Тора, причиняючи йому великі страждання. Щоб допомогти пораненому, аси покликали до нього чарівницю Гроа, дружину знаменитого героя Аурванділя, який вже більше року тому відплив до Ніфльхейму і про якого з тих пір не було чути ні слуху ні духу. Гроа зразу ж прийшла і почала вимовляти над богом грому свої заклинання. Незабаром кам’яний уламок почав рухатися і виходити назовні. Відчувши, що біль, який його мучив стихнув, Тор з подякою подивився на чарівницю.
- Послухай, Гроа, - сказав він, - я бачу, що ти сумна, і знаю чому. Ти думаєш, що твій чоловік знаходиться в Ніфльхеймі, в полоні у снігових велетнів, але це не так. Десять днів тому я був там і після довгої та завзятої битви звільнив Аурванділя з полону. Я посадив його до корзини, звалив її собі на плечі і, перейшовши убрід всі дванадцять потоків Елівагар, виніс його з царства туманів. Твій чоловік вже давно був би вдома, якби не кульгав: поки я його ніс, Аурванділь відморозив собі на нозі великого пальця, та так сильно, що він відпав.
Сльози радості потекли з очей Гроа, і вона від хвилювання забула всі свої заклинання. Даремно сиділа вона потім декілька днів біля ліжка бога грому – чарівні слова вже ніколи більше не приходили їй на ум, і невелика частина уламку так і залишилась в лобі Тора. Там вона знаходиться і по цей день.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік