Двадцять двадцять чи дві тисячі двадцять?
Наші «найрозумніші» представники засобів масової інформації, спорту, політики, громадськості, ні сіло ні впало, нині нерідко вживають такі вислови: двадцять дванадцять, двадцять двадцять, двадцять двадцять чотири... Якщо це чується або читається не в контексті раніше сказаного чи написаного, то природно сприймається як рахунок у якійсь спортивній чи азартній грі, певним чином як міри ваги, об’єму, стан стрілок на циферблаті – що завгодно, тільки не те, що «красномовці» отим хочуть сказати, – рік проведення тих чи тих важливих спортивних змагань. Так, скажімо, нещодавні міжнародні змагання з футболу часто-густо називали вкрай потворно: ЄВРО двадцять дванадцять, замість єдино правильного ЄВРО дві тисячі дванадцять! Варіант: ЄВРО дві тисячі дванадцятого року). А тепер от майбутні якісь спортивні змагання дві тисячі двадцятого року втовкмачують нам з подібною недолугою формою числівника: двадцять двадцять. Це що, двадцята година двадцять хвилин? Чи комусь налили двічі по двадцять грамів? Чи людина двічі повторила, що йдеться лише про двадцять гривень, а, можливо, копійок?
Дурня вищого гатунку!
Найприкріше, те що до такого вдаються на загальноукраїнських телеканалах і в радіопрограмах!
Агов! Редактори! Ведучі! Ви що, тільки за хабара влаштувалися на роботу і сном-духом про грамотність не чули?!. Що, у вас всіх дипломи лише куплені? А біля грамотності, як кажуть, і кінь не валявся.
Навіщо тягнути до української (як, втім, і до російської!) мови неприродну конструкцію у вигляді звичайного повторювання простого числівника, щоб правильно назвати рік з чотирьох цифр? В українській мові (як і в російській!) для цього є усталена форма компонування таких числівників, що дуже легко запам’ятовується: ЄВРО дві тисячі дванадцять, олімпіада дві тисячі шістнадцять, волейбол дві тисячі двадцять (варіанти:...дві тисячі двадцятого і т. ін.), а не мовні покручі на зразок ЄВРО двадцять дванадцять. Хто так говорить, просто тупа людина!
Форма творення числівників методом додавання простих притаманна деяким іноземним мовам. Але не варто сліпо калькувати з них творення словосполучень в українській мові, зокрема числівників, показуюючи начебто здатність до сприйняття чужих культур. Насправді, цим псевдокультурна особа видає у собі лише крайню обмеженість і провокує на те, щоб і весь її народ таким сприймали.
Якщо так хочеться запроваджувати непритаманні для української мови словосполучення чи правила, ну то давайте всі іменники писати з великої літери, а початок речень – з маленької. У деяких мовах саме так і пишуть. Давайте для простоти міжмовного спілквання ( а, радше, для лінивих) скасуємо роди тощо.
Хоча, звісно ж, краще і легше вивчати своє! Було би бажання!
