Світанкова безвихідь
І знов, і знов - світанкова безвихідь.
Я мушу йти до людства, до турбот.
Здається - все, очей зелених кригу
Вже не розтопить, бавлячись, Ерот.
Спинюся десь, послухаю каштани.
Мурашник людства - наче зайвий тон.
Стомилась від душевних ураганів
З вечірньою грозою в унісон.
Якась печаль конкретна і химерна,
Мов руку простягну - й торкнусь її.
Боюся людства мов якої скверни,
Гримучої тримасної змії.
