Тарас Шевченко в солдатах 1847 - 1857
Частина 4 Біографія Тараса Шевченка
І знову опинився Шевченко в неволі як раз тоді, коли перед ним розкривались такі гарні перспективи на майбутнє. Всі золоті мрії нараз розвіялися; а чекала страшне, сумне майбутнє. Сам факт, що він належав до Кирило-Мефодіївського братства і що написав твори «Кавказ», «Сон», де так різко виступав проти варварства і гноблення народу, вважався так великим злочином, що за це чекала Тараса тяжка, велика кара.
Разом з Шевченком арештовано Гулака, Костомарова, Куліша і Білозерського. Костомаров, провідавши завчасно про те, що у нього буде ревізія, передав свої папери приятелеві своєму Юзефовичеві до приховання — цей зрадив його і видав все начальству. Був там статут братства, були всі папері, були поезії Шевченка «Сон» та «Кавказ».
В слідстві ув`язнених розпитували дуже строго — грозили карою смерті, яка чекати має їх за цей злочин, а коли б розказали все відверто, то можуть надіятись, що цар їх помилує і подарує іншу кару. Внаслідок того Білозерський і товариш його Андрузський розповіли відкрито все, а останній вказував на Шевченка, як крайнього ворога уряду. Всі інші признавали те, що Тарас власне й не належав до Товариства — він і сам так признавався. Всі ж сподівалися, що внаслідок цього прийдеться йому може за вірші відсидіти яких кілька місяців найбільше, на таку кару засудить його суд. Але кара вийшла в десятеро більша. Шевченка не ставили зовсім перед судом. В державі московській не так як у нас, де за всяку провину треба підозрюваного ставити перед судом і цей визнає його винним або невинним і внаслідок того накладає кару. В московській державі є ще влада адміністративна, що без суду може на того, кого вважає підозрілим, небезпечним наложити кару заслання на Сибір, віддати до війська. Так зроблено і з Тарасом. Влада адміністративна третій відділ, надала цареві доповідь, що Шевченко чоловік дуже небезпечний, бо своїми віршами поширює між народом ненависть до царя, його родини, уряду і держави, — і підбурює проти них. Для того пропонували, щоб Тараса заслати, віддати як простого жовніра до війська оренбурзького, а крім цього доручити начальству нагляд, щоб з-під пера його не виходили такі небезпечні і шкідливі твори. Цар Миколай І, розглянувши цю доповідь згодився на це і до цього присуду підписаного 28 травня 1847 року додав власноруч: Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати.
Товаришів Шевченка покарано теж вельми строго: Гулака замкнено в кріпості на 3 роки, а відтак заслано в далекі провінції під пильний догляд. Костомаров втратив місце професора університету — крім цього засуджено його на один рік арешту в кріпості, а відтак на заслання під пильний нагляд. Білозерському за те, що щиро признався, дарували в`язницю, а заслали в Олонецьку губернію. Куліша вислано на службу у Вологду. Крім цього заборонено подальші продажі друкованих творів Шевченка, Костомарова і Куліша.
Так без суду впала на Шевченка страшна кара, а, власне, аж чотири кари. Одна це було заслання без терміну в далекі провінції. У чужу чужину. У нього відібрали те, що він так гаряче любив: його дорогу вітчизну, її степи, її могили, його рідне слово. Всього того міг він ніколи можливо більше не побачити. Саме те було страшне. Але крім цього були ще дальші кари: віддання простим солдатом до війська. Його, що так любив волю, його освіченого чоловіка, що звик жити з людьми освіченими, вкинули, як простого, рядового жовніра в ряди війська. Третя кара — заборонили йому писати, четверта заборонили малювати — отже мовби відібрали в нього ліпшу частину його життя, Йому генієві писання і малювання було потребою його душі, без котрої вона всихає мов квітка без дощу, гине мов риба без води... Так став Шевченко мучеником за любов до своєї вітчизни, до свого народу.
Він опинився раптом без всякого права: не був він вже від того дня поет, маляр, академік, а був простий, політичний злочинець, солдат Тарас Шевченко. Від цієї хвилини не тільки офіцер, але і простий старший мав право знущатися над ним, глумитися, мордувати військовою муштрою, бити брудною рукою вибраного Богом найкращого сина України.
Не важко зрозуміти, що діялося в душі Шевченка — яке горе і сум його обгорнули! Його перейняло почуття гірше може, як обгорнуло би чоловіка притомного, коли б його силоміць забили в тісну, темну домовину. В домовині чоловік не довго би мучився — він незабаром задушився б, а Тарас йшов на довге мордування в казармах. І так, засланий мусив покидати давнє своє життя, дорогу вітчизну, а в додатку закинули його у смердючі казарми. Замість чудового неба рідного краю — голий, рудий степ киргизький, замість світлиць приятелів Лизогуба, Рєпніна — темна казарма повна бруду та смороду — замість товариства таких людей, як Костомаров Гулак, Лизогуб, Рєпніна, товариство темних жовнірів! Він мав от-от обійняти кафедру малярства в університеті, а тут прийшлося виучувати муштру!
Самому чудно.
А де ж дітись,
Що діяти і що почать
Людей і долю проклинать —
Не варт — їй Богу?
Як же жити
На чужині, на самоті,
І що робити взаперті
Якби кайдани перегризти,
То гриз потрохи б —
Та не ті,
Не ті їх ковалі кували,
Не так залізо гартували,
Щоб перегризти.
Горе нам
Невольникам і сиротам
В степу безкраїм за Уралом.
14 червня вислали Шевченка з Петербурга до Оренбурга — цю подорож — 2110 верст перебув він в сім днів — на добу випадає 300 верст. Його везли без передиху, ледве що дали пообідати — звідси, з Оренбурга вислали його 23 червня до Орска, де стояв п`ятий батальйон, до якого приписали Шевченка.
З Оренбурга до Орска буде коло 40 миль. Дорога була невесела, вела через невеселі московські села, а чим ближче Орска, розкривалася сумна пустеля, без краєвиду — серед неї вдалині виринала кріпость. „Мені стало жалко — згадує сам Шевченко, - сумно, тужливо, сам Господь знає, яке велике нещастя дожидало мене в тій фортеці, а страховита пустеля навкруги здалася мені викопаною могилою, що налагодилася поховати мене живцем“.
Його поставили перед начальником, вписали в реєстр під номером 191 рядовим 2~гої роти, поставили під міру, описали і відіслали в казарми, де мусив жити разом з іншими жовнірами.
Яке ж було щоденне життя Шевченка? О шостій годині ранку барабан будив жовнірів, а за годину треба було виходити на муштру. Муштрувались цілих три години, відтак годину спочивали, обідали погану страву, а відпочивши знов годину, знов муштрувались дві години. Відтак була школа — вчили титулів, назв всього начальства від фельдфебеля до військового міністра. Відтак вечеряли — о дев`ятій годині розганяли до казарми. Казарми низькі, погані хати, повно в них люду, по вітрі, густе, аж темне — всілякий нарід зігнаний зі всіх сторон. І так ішов день за днем...
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи : розіб`ють
На стократ серце і надію,
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи — літами,
Віками глухо потечуть...
І я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу,
Перелічу і дні, і літа.
От ті думи мучать
Ще гірше його душу,
Заснути не може, тому
Благаю Бога, щоб світало;
Мов волі, сонця — світу жду...
Цвіркун замовкне - зорю б`ють
Благаю Бога щоб смеркало!
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати.
І так іде день за днем. Тяжку — тяженьку муку переходив Тарас з муштрою — до неї не було в нього зовсім здібності, ані охоти. На лихо командир роти Богомолов був чоловік вельми строгий — він не цурався навіть Тарасові загрозити різками, коли не буде добре поводитися. Згадує сам Тарас про те муштрування:
„Тремтить було серце, аж замирає, а я мащу собі вуса, одягаюся в мундир, і стаю перед лице командира, а лице в нього з хмелю червоне. Здам іспит з муштри і на сам кінець вислухаю, як бравий солдат повинен поводитися. Тепер (це каже на 10 літ пізніше) сміх та й годі, бо я вже призвичаївся — а тоді було не до сміху. Тоді я мусив похоронити у собі всяке людське почуття, та мовчки, не червоніючи, ні біліючи слухати моральне напучування з уст грабіжників і кровопійників“...
Про товаришів з казарми годі й згадувати — це були поганці всякого рода за всілякі злочини позганяні. Офіцери приймали його, як освіченого чоловіка між себе — та і це були п`яниці всякого роду, що Тарас волів не раз вже казарму, як їх товариство. Вертає у свою казарму, б`ється з своїми думами та вижидає другого дня, щоб зачати таке саме життя. Прийде неділя, день відпочинку.
Неначе злодій поза валами
В неділю крадуся я в поле
Валами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
І боляче, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою;
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
Понад чужим полем —
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Вихожу, дивлюся,
І згадаю Україну,
І згадать боюся.
І так поринає він в свої думки, та серед думок забуде своє горе, свою недолю — хоч думкою полине на свою дорогу Україну. Аж тут:
Айда в казарми! айда в неволю!
Неначе крикне, хто надо мною
І я прокинусь.
Поза горою
Вертаюсь, крадуся понад Уралом
Неначе злодій той поза валами…
Оттак я друже мій, святкую
Отую неділеньку святую!
В додатку до цієї муки він терпів ще тяжку нудьгу — бо ані писати, ані малювати не вільно було йому — не було відразу що й читати окрім Біблії. Одинокою розрадою були ще листи від приятелів з України, але вони приходили дуже рідко. Приятелів спочатку мав Тарас дуже багато — але не один став цуратися його, коли пішов на заслання. Одні забули, другі боялись зносин з засланцем. А це страшно боліло поету.
І знов мені не привезла
Нічого почта з України!
Колись божились, та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки мов хмара розійшлись —
Без сліз, роси тої святої.
І довелось знов мені
Людей на старості... Ні, ні,
Вони з холери повмирали —
А то-б хоч клаптик переслали
Того паперу.
Та були у нього і залишились вірні друзі, Рєпніна і Лизогуб; вони зразу не знали, де він подівся — але, як лише написав до них, то вони відразу стали писати до нього. В листах до них жаліється Шевченко на свою долю, що йому страшно зле і сумно, просить, щоби прислали книжки та фарби, щоб було чим тугу розігнати. Вони і присилали з листами те, що просив.
Восени 1847 року занедужав Тарас на ревматизм, а як сталася між солдатами ширитись цинга, то не минула вона і Тараса. Із-за того дозволило йому начальство покинути казарму і перебратися в приватну кватиру до якогось козака. Тут було йому вільніше — він, не будучи щохвилини під доглядом, став малювати і писати. Одну картину хтось побачив — і за те знов Тараса перегнали назад в казарму.
Новий 1848 рік зустрів Тараса, неначе того Іова на гноївцї. „Лихо дієся зі мною“, - пише він до Лизогуба — „та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно-те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге, що нездужаю. З того часу, як привезли мене в цей край, перетерпів я ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі болять, що не знаю, де дітися, і чи не чудно, скажіть — як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати от цей коротенький лист“.
Листи від дорогих друзів, листи та звістки з дорогої Вкраїни - це була одинока розрада та потіха, а між тим йому трохи полегшало в неволі. Коли шеф жандармів Орлов допитувався, як поводиться Шевченко, відповів генерал, начальник бригади, що Шевченко поводиться бездоганно, і що заслуговує на те, щоб йому дали дозвіл малювати. Скоро склалося так, що Тарас покинув Орску кріпость, бо його було приділено до експедиції, яку вислано над море Аральське осінь, зиму і весну. Не було тут стільки муки, що в Орску, не гонили на муштру, не забороняли писати і малювати — але зате була тут страшна нудьга. Не приходили туди жодні звістки з рідної України — пошта туди приходила двічі на рік, та ще в той час, як приходила, Тараса не було у форті, тому він не мав як подати звістку на Україну, а приятелі не писали до нього, бо не знали, де він дівається.
Тож страшна нудьга обіймала його, що і пробивається в його поезіях.
Мов за подушне оступили
Отеє мене на чужині
Нудьга і осінь... Боже милий,
Де ж заховатися мені
Що діяти? Уже й гуляю
По тім Аралу, і пишу,
Віршую — нищечком грішу,
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую, щоб та печаль
Не перлась, як той москаль
В самотню душу...
Лютий злодій
Впираєтьсь таки, та й годі!
Навіть офіцери, під зиму вибралися у Оренбург. Шевченко залишився між уральскими козаками, людьми темними. Не було з ким і поговорити — ні звідки звістки, мов всі забули, розпука проймає його.
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає
Заходу сонця дожидає
Оттак то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
Сумно було осінню, а ще сумніше стало, як настала люта зима. Зима, сніг, вітри наганяли в наболілу душу поета ще більше туги — а тут ще надходили свята. В розпуці він пише послання до свого друга Федора Лазаревського. Він благає його, щоб згадав його, нещасного, що карається тут на чужині.
От тоді згадай, в пустині
Далеко, над морем
Свого друга веселого
Як він горе боре...
Та згадує Україну..
А ще гірше болить, як згадає,
як весело тепер на Україні,
як всі обходять свято.
Наступає свято
Тяжко його друже-брате
Самому стрічати
У пустині!...
Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано
До церкви молитись
Підуть люде...
Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині і повіє
Ураган холодний
І занесе піском — снігом
Курінь, мою хату.
От так мені доведеться
Свято зустрічати.
Влітку почались роботи наново. Товариство Бутакова і робота розважили Шевченка трохи, а Бутаков поводився з ним добре, приязно. Коли ж роботи над морем восени 1849 закінчилися, Бутаков запропонував генералові щоби Шевченка перевезти в Оренбург, щоб там обробив нашкіцовані краєвиди та вималював карту моря. Генерал згодився на це і 1 листопада 1849 року Шевченко був уже в Оренбурзі.
В Оренбурзі полегшало Шевченкові. Тут зустрів він знайомих — друга Лазаревського, — поляків поселенців Сєраковського, Броніслава Залєського — і знайомого ад`ютанта генералового Берна. Цей поселив Шевченка у себе і згодився, щоб листи до Шевченка висилали під його адресу, щоб хто не перехопив.
От ці приязні відносини, товариство приязних людей звеселили поета, підняли його на дусі, розвіяли пригноблення, яке насіло його на Аралі. В додатку йому було вільно писати, малювати — для комісії він закінчував краєвиди берегів моря. Йому мов засвітив веселіший промінь. І в поемах його пробивається тон веселіший, не видно вже тої страшної розпуки. В нього пробивається надія, що побачить ще свою Україну.
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани
Може ще я подивлюся
На мою Україну..
Роботи коло справоздання експедиції закінчилися, і генерал був вельми вдоволений з Шевченка. Він звернувся навіть до Петербурга щоби Шевченкові дозволили малювати — але звідси прийшла сумна відповідь, що на це сам цар не згодився... Треба було знов критися потайком, щоб ніхто не побачив. Офіцери і сам генерал дивилися на це крізь палці: Шевченко малював навіть портрет генеральші — але генерал нібито не знав про це.
Та тут скоїлося знов лихо. Офіцер Ісаєв за щось прогнівався на Шевченка, та щоб помститися. подав генералові донос на нього, що він на перекір царському наказу, ходить в цивільній одежі та малює. Генералові годі було знехтувати цим, коли вже був офіційний донос — він мусив розпочати слідство проти Тараса.
Тараса перестерегли перед ревізією, щоб сховав, що в нього є компромітуючого. Відтак генерал розпочав у нього ревізію, забрали книжки, листи з України, фарби та малюнки, а самого замкнули у тюрму. За цим його вислали назад до Орска і замкнули в казематі між всіляких злочинців, а всі знайдені у Шевченка речі відправили до Петербурга до міністра війни. Генерал доніс до міністра, що розсліджено, що Шевченко носить цивільну одежу, малює і пише вірші — на це наспіла відповідь, що Шевченка треба держати в арешті так довго, як закінчиться слідство, а начальників покарати за недогляд. Слідство тривало довго. Слідили, розглядали все, а відтак надійшов рапорт до Петербурга, де сказано, що слідство виказало, що в листах і малюнках Шевченка не було зовсім нічого злочинного, а в листах писаних до нього з України теж нічого злого знайти не можна — там тільки виражено співчуття з Шевченком і старання, щоб йому виклопотати помилування. Шевченко отже порушив лише дисципліну тим, що ходив в цивільний одежі і проти наказу малював і писав. За те, що його не доглядали, як слід, треба покарати начальників його, а його самого віддати під тяжкий нагляд, щоб не міг порушувати царську заборону.
Шевченко просидів в казематі кілька місяців — випустили його звідти тоді, як мали перевести на нове місце заслання в Новопетровську кріпость. Місцевість та була в далекім кутку в Азії, на схід моря Каспійського, в краю напів дикого народу киргизів. Цей народ намагався підбити московську державу, а що вони підбиті часто ворохобилися, уряд збудував над морем кріпость, де мало стояти військо і пильнувати, щоб киргизи не творили тих повстань. Край киргизів, це земля сумна, пуста, неврожайна, без сталих осель — це пустеля сумна і нудна. В такій сумній землі, над морем на скелі побудували Новопетровську кріпость: навкруг ні дерева, ні корчика, від осені до зими віє холодний вітер. Довкола нічого дістати неможливо, ні купити, ані людей нема — словом мов жива могила,
В тій кріпості перебувало з дві сотні солдатів і з 20 офіцерів, та трохи крамарів — сумно та порожньо, навіть не було перед ким стерегти кріпості, бо киргизи не наближалися навіть туди. Одиноким заняття була хіба муштра, а розвагою - горілка та карти.
В отаку могилу потрапив в жовтні 1850 року Шевченко. Начальником цієї кріпості був полковник Маєвський, чоловік добрий та прихильний до Шевченка. Але що ж мимо своєї прихильності не міг він в нічим полегшити Шевченкові, бо начальство з гори наказало як найбільш строго наглядати його. Мали наказ наглядати і командир роти і підофіцер, про найменшу провину під особистою відповідальністю мали доносити начальству. Таким чином і Маєвський мимо найширшої волі і охоти нічого вдіяти не міг.
Ротним командиром Шевченка був Потапов, чоловік темний, строгий та безсердечний, від якого годі було сподіватися якої-небудь пільги. Тож і сумне там життя було Шевченка. Закинули його в казарму, приставили до нього дядька, стали виганяти на муштру та на роботу коло фортів. На муштрі Потапов обходився з ним безпощадно, допікав всім чим міг, та прямо знущався над ним. Шевченко був нездатний до муштри, а Потапов хотів з нього зробити справного жовніра — тож мучив його всіма способами, так що інші офіцери звертали на це його увагу. Крім цієї муки — роботи тяжкі коло форту, тяжкі навіть для простого чоловіка, звиклого до тяжкої ручної роботи, томили його сили, а попри все те наруга. Це в службі. А в казармі знов пильно стеріг Шевченка „дядько“; він дивився, щоб в нього не було ні олівця, ні паперу, щоб нічого не писав, не малював. Він не зводив з нього очей, а коли виходив з казарми на муштру, чи на свіже повітря, дядько трусив його, шукаючи чи нема в нього в кишені, за пазухою або в чоботах паперу або олівця. Та не досить цього — ще і Потапов сам час від часу прибігав його ревізувати.
Оттак, бачимо, навіть крадькома, як то було раніше, не було тепер можливості Шевченкові ні писати, ні малювати. У нього, закинувши в цю „живу могилу“ відібрали все, що могло хоч трохи розважити, полегшити тяжке життя. Його життя стало тепер одною страшною, тяжкою мукою. До нікого з товаришів написати не можна було — ані звідси звістки дістати і таке життя день за днем, місяць за місяцем. Не тяжко зрозуміти, чому Шевченко до одного з офіцерів в розпуці говорив що „ліпше було мені на світ не родитися, або швидше вмерти“ — та зрозуміти, чому говорить він:
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає
Заходу сонця дожидає
Оттак то я тепер терплю
Та смерть із степу доглядаю..
Його мов відрізали від цілого світу. Його вірні товариші в Україні не раз заходилися, щоб коли не визволити, то бодай полегшити йому життя. Але ж всі заходи ні до чого не привели.
Княжна Рєпніна писала до шефа жандармів Орлова, що був її свояком благальний лист за Шевченком — але це не зрушило його серця — він противно, грубо відписав їй, що заступатися за рядовим, та листування з ним це прямо річ непристойна — коли ж буде далі в цю справу втручатися або писати листи до Шевченка, то і її не минуть немилі наслідки. Другого друга Шевченкового — Лизогуба — покликав Орлов до себе, поганьбив його за приятелювання і переписку з Шевченком і царським іменем заборонив йому писати листи до нього — бо інакше і для нього знайдеться місце там, де перебуває Шевченко. Отак і цієї пільги, якою були листи, не стало Шевченкові.
От такі муки терпів Шевченко цілих два роки. Восени 1852 року взяли Потапова з Новопетровська, а командиром Шевченкової роти став прихильний Шевченкові Косарев. Тоді і Маєвський міг Шевченкові в дечім полегшити — він дозволив йому писати листи в Україну — а відповіді мали присилати звідси на руки Маєвського. Але ж і ця полегша не довго тривала, бо під кінець 1852 р. вмер Маєвський, а поки прийшов новий начальник, не знати було, яка знов доля жде Тараса, чи буде йому краще, чи вернуться знов гіркі хвилі муки.
Комендантом кріпості призначили Ускова. До Новопетровська прибув він в квітні 1853 року. Цей, знаючи про Шевченка і його долю лиху від його приятелів в Оренбурзі Берна і Лазаревського, був до нього прихильний — тільки зразу, поки роздивився в місцевих відносинах, мусив обходитися обережно. Відразу бажав пільжити Шевченкові, але особливо прихильна була до Тараса жінка Ускова, людина добра та сердечна. Вона постановила собі зробити з чоловіком все що можна, щоби Тарасові полегшити його тяжку долю.
Зразу Тарас, навчений пригодами останніх літ, дуже недовірливо глядів на прихильні до себе відносини Ускова, але швидко пізнав, що це люди щирі, щиро думають з ним. Він став що день до них ходити, вони розважували його розмовою, давали читати книжки — а вже ж найбільшою потіхою була для него забава з дітьми. Особливо полюбив він їх синка Дмитра, який і його дуже полюбив; та на жаль дитина вмерла, а Тарас чимало сліз пролив за нею. От ця любов до дітей прив`язала до Шевченка і родичів — Ускови полюбили його щиро, він став немов би членом їх родини, щоденним гостем. За цим пішли і полегші для Шевченка в війську — його звільнили від муштри і обов`язків служби військової, він міг писати листи до знайомих, відбирати з України відповіді. Міг читати книжки. Але йому все ж страшно боліло, що малювати і писати не можна було — він забавлявся лише ліпленням фігур з глини та різьбою.
Щоб Шевченкові і в тім допомогти, порадив йому Усков подати в Петербург прошеніє, щоб йому дозволено було для церкви в Новопетровську намалювати престольний образ; він сподівався, що начальство не відмовить дозволу в такій цілі — і в цей спосіб буде можливе обійти заборону малювання. Сам комендант долучив до цього прошенія справозданіє, що Шевченко поводиться дуже добре, і що заслуговує на всякі пільги. Але і ця дорога нічого не допомогла. По трьох місяцях прийшла відповідь, що Шевченкові не дозволяється навіть образи для церкви намалювати.
Ця заборона знов дуже прикро вразила Шевченка. Він в листах до своїх жаліється на це і каже, що хіба треба зректися надії на краще майбутнє. Одинокою розрадою стали для нього листи з України, зносини сердечні з Усковими — всі інші намагання не допомогли нічого. Навіть пропозицію Ускова, щоби Шевченка зробити підофіцером, начальство відкинуло...
Але на початку року 1855 знов віджила в Тарасі надія на кращу будучність. В році 1855 помер цар Микола I, що підписав заслання Шевченка; на престол вступив цар Олександр I. Звичайно діється так, що при вступленні на престол оголошує цар амністію, що є помилуванням для покараних. Всі сподівалися напевно, що цей цар, котрого виховував приятель Шевченка Жуковський, знає як надзвичайно жорстоко покарано Шевченка, і що цю страшну кару терпить він вже вісім років. Тарас теж сподівався, що і він буде між помилуваними — майже цілий рік жив цією надією — бо звістка про зміст маніфесту дійшла до Новопетровська в квітні наступного року.
На сам Великдень 1856 р. прийшла спочатку звістка, сумна звістка, що жорстоко знівечила всі ті золоті надії — про Шевченка не було згадки в маніфесті — його забули…
Знов пропали всі надії, знов наліг сум на душу. Але приятелі його стараються розважити його — а побіч цього роблять що можна, щоби Шевченка врятувати. Вони вдаються до президента академії графа Толстого, щоби своїми впливами вступився за Шевченка і радили Шевченкові щоби і він листівно ґрафа про це просив. Граф Толстой і його жінка були люди надзвичайно добрі, розумні, щирі, та обдаровані ніжним чуттям — вони зрозуміли страшну долю Тараса, співчували щиро йому і сердечно зайнялися його справою. Зайнятися треба було дуже обережно, бо була це річ вельми важка. Граф Толстой робив все, що було можна, вдавався на всі сторони, де лише сягав його вплив — і всі сподівалися. що Шевченка не мине амністія з нагоди коронації царя, що мала відбутися в серпні 1856 року. Але і цим разом надії пропали — і тепер ще Шевченка не помилували. Про всі ті заходи знав Шевченко, і сам надіявся, що тепер неминуче, вийде на волю — і знов надія пропала, а Шевченка огорнула така розпука, що боялись щоби собі якого лиха не заподіяв.
Вірні приятелі не забували про нього, гр. Толстой заходився далі — і цим разом досяг чого хотів — Шевченка в січні 1857 р. визволили. Звістку про це вислав до нього Лазаревський в половині січня, а до Новопетровська дійшла вона лише на Великдень 7 квітня.
Нам важко зрозуміти, яка радість це була для Шевченка, ще в десятеро більша, як тоді, коли його випустили з кріпацтва „Я трохи не здурів — пише він сам — „Десять літ — друже мій єдиний, вимовити страшно — а що ж витерпіти і за що витерпіти!“
Але це була лише звістка про волю, а поки урядовою дорогою прийшла про це грамота, на це довго — довго ще треба було почекати. Поет розрадуваний починає збиратися в дорогу, а тут ідуть дні за днями, тижні за тижнями, а він все ще в кріпості рядовий, в неволі. Дорогою урядовою йшло письмо вельми поволі. Нудьга давила поета — він би орлом хотів злетіти в Україну, а тут держать його, не пускають. В цей час прийшов і лист від приятелів, що радять йому, щоби не на Україну їхав — а в Петербург — це буде краще, так вимагають обставини. Так минуло від першої звістки цілих чотири місяці — Тараса випустили лише 2 серпня 1857 року...
Минуло десять років і чотири місяці Від часу, як арештовано Шевченка. Десять літ! — як то страшно довгий — довгий час — томлено Шевченка, забрано десять літ найкращого віку. Забрано його молодим, як мав 33 роки - веселим, з міцним здоров`ям, хорошого з густим русявим волоссям на голові. Через десять літ вийшов навіки зруйнований, сивобородий, лисий, знемощілий дід. І тіло послабло, і дух упав, і талант, гноблений стільки часу, став пропадати. Минули найкращі молоді літа — найкращий вік, пропало здоров`я. Зламаний, знівечений вертався на волю бідний мученик за свій нарід, за свою вітчизну.
Вороги…
І люті люті!
Ви ж украли
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу,
Та й смієтесь!
Ви тяжкий камінь положили
Посеред шляху і розбили
О його Бога боячись
Моє малеє та убоге
Те серце, праведне колись.
Тепер іду я без дороги
Без шляху битого...
А ви
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко.
