06.09.2019 11:07
Без обмежень
36 views
Rating 5 | 1 users
 © Барвінський Євген

Тарас Шевченко в солдатах 1847 - 1857

Частина 4

Біографія Тараса Шевченка

І знову опинився Шевченко в неволі як раз тоді, коли перед ним розкривались такі гарні перспективи на майбутнє. Всі золоті мрії нараз розвіялися; а чекала страшне, сумне майбутнє. Сам факт, що він належав до Кирило-Мефодіївського братства і що написав твори «Кавказ», «Сон», де так різко виступав про­ти варварства і гноблення народу, вважався так великим злочином, що за це чекала Тараса тяжка, велика кара.

Разом з Шевченком арештовано Гулака, Костомарова, Куліша і Білозерського. Костома­ров, провідавши завчасно про те, що у нього буде ревізія, передав свої папери приятелеві своєму Юзефовичеві до приховання — цей зрадив його і видав все начальству. Був там статут братства, були всі папері, були поезії Шевченка «Сон» та «Кавказ».

В слідстві ув`язнених розпитували дуже строго — грозили карою смерті, яка чекати має їх за цей злочин, а коли б розказали все відверто, то можуть надіятись, що цар їх по­милує і подарує іншу кару. Внаслідок того Білозерський і товариш його Андрузський розповіли відкрито все, а останній вказував на Шевченка, як крайнього ворога уряду. Всі інші признавали те, що Тарас вла­сне й не належав до Товариства — він і сам так признавався. Всі ж сподівалися, що вна­слідок цього прийдеться йому може за вірші відси­діти яких кілька місяців найбільше, на таку кару засудить його суд. Але кара вийшла в десятеро більша. Шевченка не ставили зовсім перед судом. В державі московській не так як у нас, де за всяку провину треба підозрюваного ставити перед судом і цей визнає його винним або невинним і внаслідок того накладає кару. В московській державі є ще влада адміністративна, що без суду може на того, кого вважає підозрілим, небезпечним на­ложити кару заслання на Сибір, віддати до війська. Так зроблено і з Тарасом. Влада ад­міністративна третій відділ, надала цареві доповідь, що Шевченко чоловік дуже небезпечний, бо своїми віршами поширює між народом ненависть до царя, його родини, уряду і держави, — і підбурює проти них. Для того пропонували, щоб Тараса заслати, віддати як простого жовніра до війська оренбурзького, а крім цього доручити начальству нагляд, щоб з-під пера його не виходили такі небезпечні і шкідливі твори. Цар Миколай І, розглянувши цю доповідь згодився на це і до цього присуду підписаного 28 травня 1847 року додав власноруч: Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати.

Товаришів Шевченка покарано теж вельми строго: Гулака замкнено в кріпості на 3 роки, а відтак заслано в далекі провінції під пиль­ний догляд. Костомаров втратив місце про­фесора університету — крім цього засуджено його на один рік арешту в кріпості, а відтак на заслання під пильний нагляд. Білозерському за те, що щиро признався, дарували в`язницю, а заслали в Олонецьку губернію. Куліша вислано на службу у Вологду. Крім цього за­боронено подальші продажі друкованих творів Шевченка, Костомарова і Куліша.

Так без суду впала на Шевченка страшна кара, а, власне, аж чотири кари. Одна це було заслання без терміну в далекі провін­ції. У чужу чужину. У нього відібрали те, що він так гаряче любив: його дорогу вітчизну, її степи, її могили, його рідне слово. Всього того міг він ніколи можливо більше не побачити. Саме те було страшне. Але крім цього були ще дальші кари: віддання про­стим солдатом до війська. Його, що так любив волю, його освіченого чоловіка, що звик жити з людьми освіченими, вкинули, як простого, рядового жовніра в ряди війська. Третя кара — заборонили йому писати, четверта заборонили малювати — отже мовби відібрали в нього ліпшу частину його життя, Йому генієві писання і малювання було потребою його ду­ші, без котрої вона всихає мов квітка без до­щу, гине мов риба без води... Так став Ше­вченко мучеником за любов до своєї вітчизни, до свого народу.

Він опинився раптом без всякого права: не був він вже від того дня поет, маляр, академік, а був простий, політичний злочинець, солдат Тарас Шевченко. Від цієї хвилини не тільки офіцер, але і простий старший мав право знущатися над ним, глумитися, мордувати військовою муштрою, бити бру­дною рукою вибраного Богом найкращого сина України.

Не важко зрозуміти, що діялося в душі Шевченка — яке горе і сум його обгорнули! Його перейняло почуття гірше може, як обгорнуло би чоловіка притомного, коли б його сило­міць забили в тісну, темну домовину. В до­мовині чоловік не довго би мучився — він незабаром задушився б, а Тарас йшов на довге мордування в казармах. І так, засланий мусив покидати давнє своє життя, дорогу вітчизну, а в додатку закинули його у смердючі казарми. Замість чудового неба рідного краю — голий, рудий степ киргизький, замість світлиць приятелів Лизогуба, Рєпніна — темна казарма повна бруду та смороду — замість товариства таких людей, як Костомаров Гулак, Лизогуб, Рєпніна, товариство темних жовнірів! Він мав от-от обійняти кафедру малярства в уні­верситеті, а тут прийшлося виучувати муштру!


Самому чудно.

А де ж дітись, 

Що діяти і що почать

Людей і долю проклинать —

Не варт — їй Богу?

Як же жити

На чужині, на самоті, 

І що робити взаперті

Якби кайдани перегризти, 

То гриз потрохи б —

Та не ті, 

Не ті їх ковалі кували, 

Не так залізо гартували, 

Щоб перегризти.

Горе нам

Невольникам і сиротам

В степу безкраїм за Уралом.


14 червня вислали Шевченка з Петербурга до Оренбурга — цю подорож — 2110 вер­ст перебув він в сім днів — на добу випа­дає 300 верст. Його везли без передиху, ле­две що дали пообідати — звідси, з Орен­бурга вислали його 23 червня до Орска, де стояв п`ятий батальйон, до якого приписали Шевченка.

З Оренбурга до Орска буде коло 40 миль. Дорога була невесела, вела через невеселі московські села, а чим ближче Орска, розкривалася сумна пустеля, без краєвиду — серед неї вдалині виринала кріпость. „Мені стало жал­ко — згадує сам Шевченко, - сумно, тужливо, сам Господь знає, яке велике нещастя дожи­дало мене в тій фортеці, а страховита пу­стеля навкруги здалася мені викопаною мо­гилою, що налагодилася поховати мене живцем“.

Його поставили перед начальником, вписали в реєстр під номером 191 рядовим 2~гої роти, поставили під міру, описали і відіслали в ка­зарми, де мусив жити разом з іншими жов­нірами.

Яке ж було щоденне життя Шевченка? О шостій годині ранку барабан будив жовні­рів, а за годину треба було виходити на му­штру. Муштрувались цілих три години, відтак годину спочивали, обідали погану страву, а відпочивши знов годину, знов муштрувались дві години. Відтак була школа — вчили ти­тулів, назв всього начальства від фельдфебеля до військового міністра. Відтак вечеряли — о дев`ятій годині розганяли до казарми. Казарми низькі, погані хати, повно в них люду, по вітрі, густе, аж темне — всілякий нарід зігнаний зі всіх сторон. І так ішов день за днем...


Приходить ніч в смердячу хату, 

Осядуть думи : розіб`ють

На стократ серце і надію, 

І те, що вимовить не вмію, 

І все на світі проженуть, 

І спинять ніч: часи — літами, 

Віками глухо потечуть...

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу, 

Перелічу і дні, і літа.

От ті думи мучать

Ще гірше його душу, 

Заснути не може, тому

Благаю Бога, щоб світало;

Мов волі, сонця — світу жду...

Цвіркун замовкне - зорю б`ють

Благаю Бога щоб смеркало!

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати.


І так іде день за днем. Тяжку — тяжень­ку муку переходив Тарас з муштрою — до неї не було в нього зовсім здібності, ані охоти. На лихо командир роти Богомолов був чоло­вік вельми строгий — він не цурався на­віть Тарасові загрозити різками, коли не буде добре поводитися. Згадує сам Тарас про те муштрування:

„Тремтить було серце, аж зами­рає, а я мащу собі вуса, одягаюся в мундир, і стаю перед лице командира, а лице в нього з хмелю червоне. Здам іспит з муштри і на сам кінець вислухаю, як бравий солдат повинен поводитися. Тепер (це каже на 10 літ пізніше) сміх та й годі, бо я вже призвичаївся — а тоді було не до сміху. Тоді я мусив похоронити у собі всяке людське почуття, та мовчки, не червоніючи, ні біліючи слухати моральне напучування з уст грабіжників і кровопійників“...

Про товаришів з казарми годі й згадувати — це були поганці всякого рода за всілякі злочини позганяні. Офіцери прий­мали його, як освіченого чоловіка між себе — та і це були п`яниці всякого роду, що Тарас волів не раз вже казарму, як їх товариство. Вертає у свою казарму, б`ється з своїми дума­ми та вижидає другого дня, щоб зачати таке саме життя. Прийде неділя, день відпочинку.


Неначе злодій поза валами

В неділю крадуся я в поле

Валами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І боляче, побите

Серце стрепенеться, 

Мов рибонька над водою;

Тихо усміхнеться, 

І полине голубкою

Понад чужим полем —

І я ніби оживаю

На полі, на волі.

І на гору високую

Вихожу, дивлюся, 

І згадаю Україну, 

І згадать боюся.


І так поринає він в свої думки, та се­ред думок забуде своє горе, свою недолю — хоч думкою полине на свою дорогу Україну. Аж тут:


Айда в казарми! айда в неволю!

Неначе крикне, хто надо мною

І я прокинусь.

Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом

Неначе злодій той поза валами…

Оттак я друже мій, святкую

Отую неділеньку святую!


В додатку до цієї муки він терпів ще тяжку нудьгу — бо ані писати, ані ма­лювати не вільно було йому — не було відразу що й читати окрім Біблії. Одинокою роз­радою були ще листи від приятелів з України, але вони приходили дуже рідко. При­ятелів спочатку мав Тарас дуже багато — але не один став цуратися його, коли пішов на заслання. Одні забули, другі боялись зносин з засланцем. А це страшно боліло поету.


І знов мені не привезла

Нічого почта з України!

Колись божились, та клялись, 

Братались, сестрились зо мною, 

Поки мов хмара розійшлись —

Без сліз, роси тої святої.

І довелось знов мені

Людей на старості... Ні, ні, 

Вони з холери повмирали —

А то-б хоч клаптик переслали

Того паперу.


Та були у нього і залишились вірні друзі, Рєпніна і Лизогуб; вони зразу не знали, де він подівся — але, як лише написав до них, то вони відразу стали писати до нього. В листах до них жаліється Шевченко на свою долю, що йому страшно зле і сумно, просить, щоби прислали книжки та фарби, щоб було чим тугу розігнати. Вони і присилали з ли­стами те, що просив.

Восени 1847 року занедужав Тарас на ревматизм, а як сталася між солдатами ширитись цинга, то не минула вона і Тараса. Із-за того дозволило йому начальство покинути казарму і перебратися в приватну кватиру до якогось козака. Тут було йому вільніше — він, не будучи щохвилини під доглядом, став малювати і писати. Одну картину хтось по­бачив — і за те знов Тараса перегнали на­зад в казарму.

Новий 1848 рік зустрів Тараса, неначе того Іова на гноївцї. „Лихо дієся зі мною“, - пише він до Лизогуба — „та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно-те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге, що нездужаю. З того часу, як привезли мене в цей край, перетерпів я ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі болять, що не знаю, де дітися, і чи не чудно, скажіть — як прине­сли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати от цей коротенький лист“.

Листи від дорогих друзів, листи та звістки з дорогої Вкраїни - це була одинока розрада та потіха, а між тим йому трохи полегшало в неволі. Коли шеф жандармів Орлов допитувався, як поводиться Шевченко, відповів генерал, начальник бригади, що Шевченко поводиться бездоганно, і що заслуговує на те, щоб йому дали дозвіл малю­вати. Скоро склалося так, що Тарас поки­нув Орску кріпость, бо його було приділено до екс­педиції, яку вислано над море Аральське осінь, зиму і весну. Не було тут стільки муки, що в Орску, не гонили на муштру, не забороняли писати і малювати — але зате була тут страшна нудьга. Не при­ходили туди жодні звістки з рідної України — пошта туди приходила двічі на рік, та ще в той час, як приходила, Тараса не було у форті, тому він не мав як подати звістку на Україну, а приятелі не писали до нього, бо не знали, де він дівається.

Тож страшна нудьга обіймала його, що і пробивається в його поезіях.


Мов за подушне оступили

Отеє мене на чужині

Нудьга і осінь... Боже милий, 

Де ж заховатися мені

Що діяти? Уже й гуляю

По тім Аралу, і пишу, 

Віршую — нищечком грішу, 

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую, щоб та печаль

Не перлась, як той москаль

В самотню душу...

Лютий злодій

Впираєтьсь таки, та й годі!


Навіть офіцери, під зиму вибралися у Оренбург. Шевченко залишився між уральскими козаками, людьми темними. Не було з ким і поговорити — ні звідки зві­стки, мов всі забули, розпука проймає його.


Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає

Заходу сонця дожидає

Оттак то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю.


Сумно було осінню, а ще сумніше ста­ло, як настала люта зима. Зима, сніг, вітри наганяли в наболілу душу поета ще більше туги — а тут ще надходили свята. В розпуці він пише послання до сво­го друга Федора Лазаревського. Він благає його, щоб згадав його, нещасного, що карається тут на чужині.


От тоді згадай, в пустині

Далеко, над морем

Свого друга веселого

Як він горе боре...

Та згадує Україну..

А ще гірше болить, як згадає, 

як весело тепер на Україні, 

як всі обходять свято.

Наступає свято

Тяжко його друже-брате

Самому стрічати

У пустині!...

Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні, завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде...

Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині і повіє

Ураган холодний

І занесе піском — снігом

Курінь, мою хату.

От так мені доведеться

Свято зустрічати.


Влітку почались роботи наново. Товари­ство Бутакова і робота розважили Шевченка трохи, а Бутаков поводився з ним добре, приязно. Коли ж роботи над морем восени 1849 закінчилися, Бутаков запропонував генералові щоби Шевченка перевезти в Оренбург, щоб там обробив нашкіцовані краєви­ди та вималював карту моря. Генерал згодився на це і 1 листопада 1849 року Шевченко був уже в Оренбурзі.

В Оренбурзі полегшало Шевченкові. Тут зустрів він знайомих — друга Лаза­ревського, — поляків поселенців Сєраковського, Броніслава Залєського — і знайомого ад`ютанта генералового Берна. Цей поселив Шевченка у себе і згодився, щоб листи до Шевченка висилали під його адресу, щоб хто не перехопив.

От ці приязні відносини, товариство при­язних людей звеселили поета, підняли його на дусі, розвіяли пригноблення, яке насіло його на Аралі. В додатку йому було вільно писати, малювати — для комісії він за­кінчував краєвиди берегів моря. Йому мов засвітив веселіший промінь. І в поемах його про­бивається тон веселіший, не видно вже тої страшної розпуки. В нього пробивається надія, що побачить ще свою Україну.


Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани

Може ще я подивлюся

На мою Україну..


Роботи коло справоздання експедиції закінчилися, і генерал був вельми вдоволений з Шевченка. Він звернувся навіть до Пе­тербурга щоби Шевченкові дозволи­ли малювати — але звідси прийшла сумна відповідь, що на це сам цар не згодився... Треба було знов критися потайком, щоб ні­хто не побачив. Офіцери і сам генерал дивилися на це крізь палці: Ше­вченко малював навіть портрет генеральші — але генерал нібито не знав про це.

Та тут скоїлося знов лихо. Офіцер Ісаєв за щось прогнівався на Шевченка, та щоб помститися. подав генералові донос на нього, що він на перекір царському наказу, ходить в цивільній одежі та малює. Генералові годі було знехтувати цим, коли вже був офіційний донос — він мусив розпоча­ти слідство проти Тараса.

Тараса перестерегли перед ревізією, що­б сховав, що в нього є компромітуючого. Відтак генерал розпочав у нього ревізію, за­брали книжки, листи з України, фарби та малюнки, а самого замкнули у тюрму. За цим його вислали назад до Орска і замкнули в казематі між всіляких злочинців, а всі знай­дені у Шевченка речі відправили до Петербурга до міністра війни. Генерал доніс до міністра, що розсліджено, що Шевченко носить цивільну одежу, малює і пише вірші — на це наспіла відповідь, що Шевченка треба держати в арешті так довго, як закінчиться слідство, а начальників покарати за недогляд. Слідство тривало довго. Слідили, розглядали все, а відтак надійшов рапорт до Петербурга, де сказано, що слідство виказало, що в листах і малюнках Шевченка не було зовсім нічого злочинного, а в листах писаних до нього з Укра­їни теж нічого злого знайти не можна — там тільки виражено співчуття з Шевченком і старання, щоб йому виклопотати помилування. Шев­ченко отже порушив лише дисципліну тим, що ходив в цивільний одежі і проти наказу малював і писав. За те, що його не доглядали, як слід, треба покарати начальників його, а його самого віддати під тяжкий нагляд, щоб не міг порушувати царську заборону.

Шевченко просидів в казематі кілька мі­сяців — випустили його звідти тоді, як мали перевести на нове місце заслання в Новопетровську кріпость. Місцевість та бу­ла в далекім кутку в Азії, на схід моря Каспійського, в краю напів дикого народу киргизів. Цей народ намагався підбити мос­ковську державу, а що вони підбиті часто во­рохобилися, уряд збудував над морем крі­пость, де мало стояти військо і пильнувати, щоб киргизи не творили тих повстань. Край кир­гизів, це земля сумна, пуста, неврожайна, без сталих осель — це пустеля сумна і нудна. В такій сумній землі, над морем на скелі побудували Новопетровську кріпость: навкруг ні дерева, ні корчика, від осені до зими віє холодний вітер. Довкола нічого ді­стати неможливо, ні купити, ані людей нема — сло­вом мов жива могила, 

В тій кріпості перебувало з дві сотні солдатів і з 20 офіцерів, та трохи крамарів — сумно та порожньо, навіть не було перед ким стерегти кріпості, бо киргизи не наближалися навіть туди. Одиноким заняття була хіба му­штра, а розвагою - горілка та карти.

В отаку могилу потрапив в жовтні 1850 року Шевченко. Начальником цієї кріпості був полковник Маєвський, чоловік добрий та прихильний до Шевченка. Але що ж мимо своєї прихильності не міг він в нічим полегшити Шевченкові, бо начальство з гори наказало як найбільш строго наглядати його. Мали наказ наглядати і командир роти і підофіцер, про найменшу провину під особистою відповідальністю мали доносити начальству. Таким чином і Маєвський мимо найширшої волі і охо­ти нічого вдіяти не міг.

Ротним командиром Шевченка був Пота­пов, чоловік темний, строгий та безсерде­чний, від якого годі було сподіватися якої-небудь пільги. Тож і сумне там життя було Шевченка. Закинули його в казарму, приста­вили до нього дядька, стали виганяти на муштру та на роботу коло фортів. На муш­трі Потапов обходився з ним безпощадно, допікав всім чим міг, та прямо знущався над ним. Шевченко був нездатний до муштри, а Потапов хотів з нього зробити справного жовніра — тож мучив його всіма способами, так що інші офіцери звертали на це його увагу. Крім цієї муки — роботи тяжкі коло форту, тяжкі навіть для простого чоловіка, звиклого до тяжкої ручної роботи, томили його сили, а попри все те наруга. Це в службі. А в казармі знов пильно стеріг Шевченка „дядько“; він дивився, щоб в нього не було ні олівця, ні паперу, щоб нічого не писав, не малював. Він не зводив з нього очей, а коли виходив з казарми на муштру, чи на свіже повітря, дядько трусив його, шукаючи чи нема в нього в кишені, за пазухою або в чоботах паперу або олівця. Та не досить цього — ще і Потапов сам час від часу прибігав його ревізувати.

Оттак, бачимо, навіть крадькома, як то було раніше, не було тепер можливості Шевченкові ні писати, ні малювати. У нього, за­кинувши в цю „живу могилу“ відібрали все, що могло хоч трохи розважити, полегшити тяжке життя. Його життя стало тепер одною страшною, тяжкою мукою. До нікого з то­варишів написати не можна було — ані звідси звістки дістати і таке життя день за днем, мі­сяць за місяцем. Не тяжко зрозуміти, чому Шевченко до одного з офіцерів в розпуці говорив що „ліпше було мені на світ не родитися, або швидше вмерти“ — та зрозуміти, чому говорить він:


Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає

Заходу сонця дожидає

Оттак то я тепер терплю

Та смерть із степу доглядаю..


Його мов відрізали від цілого світу. Його вірні товариші в Україні не раз заходилися, щоб коли не визволити, то бодай по­легшити йому життя. Але ж всі заходи ні до чого не привели.

Княжна Рєпніна писала до шефа жандармів Орлова, що був її свояком благальний лист за Шевченком — але це не зрушило його серця — він противно, грубо відписав їй, що заступатися за рядовим, та листування з ним це прямо річ непристойна — коли ж буде далі в цю справу втручатися або писати листи до Шевченка, то і її не минуть немилі наслідки. Другого друга Шевченкового — Лизогуба — покликав Орлов до себе, поганьбив його за приятелювання і переписку з Шевченком і царським іме­нем заборонив йому писати листи до нього — бо інакше і для нього знайдеться місце там, де перебуває Шевченко. Отак і цієї пільги, якою були листи, не стало Шевченкові.

От такі муки терпів Шевченко цілих два роки. Восени 1852 року взяли Потапова з Новопетровська, а командиром Шевченкової роти став прихильний Шевченкові Косарев. Тоді і Маєвський міг Шевченкові в дечім полег­шити — він дозволив йому писати листи в Україну — а відповіді мали присилати звідси на руки Маєвського. Але ж і ця полегша не довго тривала, бо під кінець 1852 р. вмер Маєвський, а поки прийшов новий начальник, не знати було, яка знов доля жде Тараса, чи буде йому краще, чи вернуться знов гіркі хвилі муки.

Комендантом кріпості призначили Уско­ва. До Новопетровська прибув він в квітні 1853 року. Цей, знаючи про Шевченка і його долю лиху від його приятелів в Оренбурзі Берна і Лазаревського, був до нього прихильний — тільки зразу, поки роздивився в місцевих відносинах, мусив обходитися обережно. Відразу бажав пільжити Шевченкові, але осо­бливо прихильна була до Тараса жінка Ускова, людина добра та сердечна. Вона постановила собі зробити з чоловіком все що можна, щоби Тарасові полегшити його тяжку долю.

Зразу Тарас, навчений пригодами останніх літ, дуже недовірливо глядів на прихильні до себе відносини Ускова, але швидко пізнав, що це люди щирі, щиро думають з ним. Він став що день до них ходити, вони розважували його розмовою, давали читати книжки — а вже ж найбільшою потіхою була для него забава з дітьми. Особливо полюбив він їх синка Дмитра, який і його дуже полю­бив; та на жаль дитина вмерла, а Тарас чимало сліз пролив за нею. От ця любов до дітей прив`язала до Шевченка і родичів — Ускови полюбили його щиро, він став немов би членом їх родини, щоденним гостем. За цим пішли і полегші для Шевченка в війську — його звільнили від муштри і обов`язків служби військової, він міг писати листи до знайомих, відбирати з України відповіді. Міг читати книжки. Але йому все ж страшно боліло, що ма­лювати і писати не можна було — він забавлявся лише ліпленням фігур з глини та різьбою.

Щоб Шевченкові і в тім допомогти, по­радив йому Усков подати в Петербург проше­ніє, щоб йому дозволено було для церкви в Новопетровську намалювати престольний образ; він сподівався, що начальство не відмовить дозволу в такій цілі — і в цей спосіб буде можливе обійти заборону малювання. Сам комендант долучив до цього прошенія справозданіє, що Шевченко поводиться дуже добре, і що заслуговує на всякі пільги. Але і ця дорога нічого не допомогла. По трьох місяцях прий­шла відповідь, що Шевченкові не дозволяється навіть образи для церкви намалювати.

Ця заборона знов дуже прикро вразила Шевченка. Він в листах до своїх жаліється на це і каже, що хіба треба зректися надії на краще майбутнє. Одинокою розра­дою стали для нього листи з України, зноси­ни сердечні з Усковими — всі інші намагання не допомогли нічого. Навіть пропозицію Ускова, щоби Шевченка зробити підофіцером, на­чальство відкинуло...

Але на початку року 1855 знов віджила в Тарасі надія на кращу будучність. В ро­ці 1855 помер цар Микола I, що підписав за­слання Шевченка; на престол вступив цар Олександр I. Звичайно діється так, що при вступленні на престол оголошує цар амністію, що є помилуванням для покараних. Всі сподіва­лися напевно, що цей цар, котрого вихову­вав приятель Шевченка Жуковський, знає як надзвичайно жорстоко покарано Шевченка, і що цю страшну кару терпить він вже вісім років. Тарас теж сподівався, що і він буде між помилуваними — майже цілий рік жив цією надією — бо звіс­тка про зміст маніфесту дійшла до Новопетровська в квітні наступного року.

На сам Великдень 1856 р. прийшла спочатку звістка, сумна звістка, що жорстоко зні­вечила всі ті золоті надії — про Шевченка не було згадки в маніфесті — його забули…

Знов пропали всі надії, знов наліг сум на душу. Але приятелі його стараються роз­важити його — а побіч цього роблять що мо­жна, щоби Шевченка врятувати. Вони вдаються до президента академії графа Толстого, щоби своїми впливами вступився за Шевченка і радили Шевченкові щоби і він листівно ґрафа про це просив. Граф Толстой і його жінка були люди надзвичайно добрі, розумні, щи­рі, та обдаровані ніжним чуттям — вони зро­зуміли страшну долю Тараса, співчували щи­ро йому і сердечно зайнялися його спра­вою. Зайнятися треба було дуже обережно, бо була це річ вельми важка. Граф Толстой робив все, що було можна, вдавався на всі сторони, де лише сягав його вплив — і всі сподівалися. що Шевченка не мине амністія з нагоди коронації царя, що мала відбутися в серпні 1856 року. Але і цим разом надії пропали — і тепер ще Шевченка не помилу­вали. Про всі ті заходи знав Шевченко, і сам надіявся, що тепер неминуче, вийде на во­лю — і знов надія пропала, а Шевченка огорнула така розпука, що боялись щоби собі якого лиха не заподіяв.

Вірні приятелі не забували про нього, гр. Толстой заходився далі — і цим ра­зом досяг чого хотів — Шевченка в січні 1857 р. визволили. Звістку про це вислав до нього Лазаревський в половині січня, а до Новопетровська дійшла вона лише на Великдень 7 квітня.

Нам важко зрозуміти, яка радість це бу­ла для Шевченка, ще в десятеро більша, як тоді, коли його випустили з кріпацтва „Я тро­хи не здурів — пише він сам — „Десять літ — друже мій єдиний, вимовити страшно — а що ж витерпіти і за що витерпіти!“

Але це була лише звістка про волю, а поки урядовою дорогою прийшла про це грамота, на це довго — довго ще треба було почекати. Поет розрадуваний починає зби­ратися в дорогу, а тут ідуть дні за днями, тиж­ні за тижнями, а він все ще в кріпості рядовий, в неволі. Дорогою урядовою йшло письмо вельми поволі. Нудьга давила поета — він би орлом хотів злетіти в Укра­їну, а тут держать його, не пускають. В цей час прийшов і лист від приятелів, що радять йому, щоби не на Україну їхав — а в Петербург — це буде краще, так вимагають об­ставини. Так минуло від першої звістки ці­лих чотири місяці — Тараса випустили лише 2 серпня 1857 року...

Минуло десять років і чотири місяці Від часу, як арештовано Шевченка. Десять літ! — як то страшно довгий — довгий час — томлено Шевченка, забрано десять літ найкращого віку. Забрано його молодим, як мав 33 роки - веселим, з міцним здоров`ям, хорошого з густим русявим волоссям на голові. Через десять літ вийшов навіки зруйнований, сивобородий, лисий, знемощілий дід. І тіло послабло, і дух упав, і талант, гноблений стільки часу, став пропадати. Минули найкращі молоді літа — найкращий вік, пропало здоров`я. Зламаний, знівечений вертався на во­лю бідний мученик за свій нарід, за свою вітчизну.


Вороги…

І люті люті!

Ви ж украли

В багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий, 

Мою колись святую душу, 

Та й смієтесь!

Ви тяжкий камінь положили

Посеред шляху і розбили

О його Бога боячись

Моє малеє та убоге

Те серце, праведне колись.

Тепер іду я без дороги

Без шляху битого...

А ви

Дивуєтесь, що спотикаюсь, 

Що вас і долю проклинаю, 

І плачу тяжко.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.09.2019 07:39  КАЛЛИСТРАТ => Каранда Галина 

"Миколу із Йосипом не зрівняти."


Вот, вот )))  КЗОТ даже на царя налагает ограничения, а тут вам урка-семинарист, неизвестно от кого рождённый )))


 06.09.2019 14:30  Каранда Галина => © 

Та да... Миколу із Йосипом не зрівняти. 

 06.09.2019 13:33  © ... => Каранда Галина 

Якби на місті цих всіх царських офіцерів опинилися чекісти... Ой ой ой, якби все обернулося для Тараса... 

 06.09.2019 12:38  КАЛЛИСТРАТ => © 

В 1976 году издательство "Мистецтво" выпустило альбом репродукций работ Тараса Шевченко, в том числе и с акварельными рисунками времён ссылки. Отличный он был акварелист, да и работал достаточно активно. Разнообразил свою солдатскую жизнь. ) 

 06.09.2019 12:28  Каранда Галина => © 

Граф Толстой - Федір Петрович. Бо першим на згадку  спадає Лев...

Є система, а є люди.

У всі часи.

Доля дуже сумна в Шевченка. Але в кожний період життя йому траплялися хороші люди, які допомогали, чим могли. Могло бути значно гірше.

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 7
Автор: Суворий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Біографія Тараса Шевченка;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;