10.09.2019 13:13
Без обмежень
22 views
Rating 5 | 1 users
 © Барвінський Євген

Подорож Тараса Шевченка в Україну 1859 року

Частина 6

Біографія Тараса Шевченка

Вертаючись з заслання, Тарас Шевченко не міг, як це спершу хотів був зробити, заїхати в Украї­ну. Заживши в Петербурзі, доки не упорядкував своїх відносин та не взявся до робо­ти серед щирих приятелів, на якийсь час зали­шив думку про це. Але з часом верталася вона, заносячи в душу туги. Він знов став дума­ти про Дніпро, про степи, про свою рідню. Його обгортає туга, і знов найгарячішим бажанням є в нього, як можна скоріше поїхати в Україну

Але з цим не була така легка справа. Перед усім дорога сама вимагала багато гро­шей — треба було звідкісь їх роздобути. Шевченко сподівався, що гроші дасть йому видання «Кобзаря» — але цензура якось довго не випу­скала його в світ. Ще важчою була справа з паспортом, який спершу треба було дістати, а це також не було так легко, бо Шевченко перебував у Петербурзі під надзором поліції. Щоб дістати дозвіл на виїзд, треба було просити поліцію, а справа ця вимагала багато формальностей доки її буде полагоджено Хоч в справу цю втрутився і гр. Толстой, та все ж потягло це кілька місяців, так що замість початку травня лише в перших днях чер­вня прийшов дозвіл. Третього червня 1859 року ви­рушив Шевченко в дорогу.

Їдучи через Лебедин, Пирятин, Перея­слав, відвідав свого товариша Козачковського, далі поплив Дніпром до Максимовича, де забавився більше тижня, а відтак подався на правий берег Дніпра до Канева, а звідти у родинне село Кирилівку.

В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший брат його Микита, жінка його Палажка і їх троє дітей. Другий молодший брат Йосиф, побравшись з сестрою Бартоломея Шевченка Мотрею, жив окремо, як і сестра Ярина, тепер вже вдова. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, брата Микити не було вдома, а Микитиха поралася коло печі. „Було ранком в суботу — розказувала вона — добре пам`ятаю, день перед Петром. Чую собаки на когось гавкають: глянула я з ві­кна, бачу хтось незнайомий іде з вулицї в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому у сі­ни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить і не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо, дивлюсь і я та й не пізнаю, хто такий отой довговусий та сивовусий А далі він промовив: Не пізнаєш Палажко? Так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді аж крикну: братику мій Тарасе! Де ти взявся, та так на груди йому і впала, обіймає він мене, цілує, сльози йому так і капають, та нічого не говорить, мовчить.“

Розпитавши про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив свояків і рідно­го села, але переміна не велика, — та сама хата, що і була з чорним димарем, тільки по­хилилася, та коло причіпку нема яблуні, коло котрої був колись квітник незабутньої се­стри Катерини, його няньки ніжної. Яблуня всохла, зрубали її, всохла і крислата верба, що стояла біля воріт, а все останнє по давньому — кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Та­рас посидів трохи в саду коло джерельця, потім пішов до сестри Ярини.

„Була я тоді на городі“ — розказувала вона — „грядки копала. Дивлюся, біжить моя дівчинка: мамо! мамо! Вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже матері, що до неї Тарас прийшов. Який Тарас? питаю а сама і з мі­сця не рушу. Аж ось і сам він іде: Здраствуй сестро! Я вже і не пам`ятаю, що зі мною діялося тоді! От, ми сіли на призьбі, він сердечний, просить мене, щоб я розказу­вала про своє життя гірке. От я й розказую, він слухає та все додає : еге ж, так сестро, так! наплакалася доволі, доки розказала до кінця, аж мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестився, та й каже: Молись сестро! молись, і ти вільна і я вільний. Чоловік Ірини був п`яниця та тяжке їй було з ним жити.

Про цю зустріч згадує Тарас в своїй поезії „ Сестрі“:


Минаючи убогі села

Понаддніпрянські, невеселі

Я думав: Де ж я прихилюсь?

І де подінуся на світі?

І сниться сон мені і дивлюсь, 

В садочку, квітами повита, 

На пригорі собі стоїть, 

Неначе дівчина, хатина.

Дніпро геть-геть собі розкинувсь, 

Сіяє батько, та горить!

Дивлюсь, у темному садочку

Під вишнею у холодочку

Моя єдиная сестра, 

Многострадальная, святая

Неначе в раї спочиває, 

Та з-за широкого Дніпра

Мене небога виглядає.

І їй здасться : виринає

З-за хвилі човен, доплива

І в хвилі човен порина...

— Мій братику! Моя ти доле!

І ми прокинулися. Ти...

На панщині, а я в неволі

От так нам довелося йти

Ще з маленьку колючу ниву!

Молись сестро! Будем живі,

Та Бог поможе перейти!


Довго-довго говорили вони про біду що­денного життя, про кріпацтво, про недолю. Відвідував Шевченко відтак товаришів своїх дитинних літ, розпитував священника, пі­шовши до нього, про всяких бідаків. „Дивний цей Шевченко — говорив відтак священник — тільки розмови у нього, що про мужиків та з мужиками, а не то — так все мовчить. Ше­вченко не то не цурався своїх свояків, бід­них - але навпаки, він гаряче любив їх, співчував з ними. Він, товариш славних людей, товариш таких панів, як гр. Толстой, княжна Репніна — він не гордий з своїми бідними своя­ками, товаришами літ дитинних. Оце гарний приклад для всіх дає Шевченко — селянський син, вийшов у люди, не соромиться своєї солом`яної стріхи, де вродився. Це приклад пра­вдивий доброго серця і красного характеру.

За якийсь час поїхав Шевченко до Корсуня до брата Бартоломея Шевченка. От так про його зустріч згадує Бартоломей:

В червні, бачу я, щось приїхало до моєї квартири простим возом парокінь. На ньому сіре пальто та солом`яний капелюх. Бачу той приїздний минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то мабуть хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через другі двері у сіни. Я вернувся, дивлюся, — він відчинив двері в хату, та й каже до мене: Ну пізнавай же! Я і не стямився. Батьку мій рідний! скрикнув я і прожогом кинувся йому на груди. То був Тарас. Ми мовчали та тільки обнявшись рида­ли мов діти. Вибігла моя жінка, та й собі в сльози. В ту годину усі ми ніби оніміли. Так ми стояли, аж доки не прийшов Тарасів фірман і не спитав, що йому робити. Тарас заквартирувався у мене на увесь час, доки думав пробути в Україні. „Так, так братику, говорив він, у тебе, у тебе буду я, на всій Україні і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе.“

Шевченко їздив по Україні, збирав види, малював. Та тут на цих поїздах трапилася йому немила пригода. Через якийсь донос, його аре­штовано, хоч на ньому не було жодної вини; спершу коли доставили його у Київ — справа прийшла перед князя Васильчикова, чоловіка дуже освіченого. Цей, розглянувши справу і зрозумівши, що це лише якесь непорозуміння, випустив його на волю — та на дорогу ска­зав йому : „Їдьте швидше до столиці, там люди більше освічені і не чіпляються до дрібниць для того, щоб вислужитися коштом ближнього.“ Якийсь час перебував Тарас в Києві — тут побачився знов зі своїм давнім прияте­лем Сошенком — поїхавши відтак ще подекуди в околицю на села він на початках ве­ресня повернувся до Петербурга.

Вся та подорож одначе не лишила у Та­раса веселих споминів, навпаки, вона нагнала йому на душу журби. Він знов на власні очі побачив ту тяжку долю свого народа, поба­чив своїх братів і сестер в неволі - ярмі, на панщинї, побачив, що „кругом неправда і неволя“. Будучи стільки літ з далека від цього, він трохи призабув це горе, а тепер під впливом того, що бачив, тяжка рана на ново роз`ятрилася.


Блукав я по світу чимало

Носив і свиту, і жупан:

Та що вже лихо за Уралом

От тим киргизам: отже й там

Їй же Богу лучше жити

Ніж нам на Вкраїні...


...Якось недавно довелось

Мені заїхати на Вкраїну

І я заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину.


Він висловлює думку, що і киргизам хіба все ж краще, як його землякам. Тож не диво, що подорож не заспокоїла його, бо побачив, що нема де спочити, що нема куточка вільно­го, щасливого.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 11.09.2019 22:04  Каранда Галина => © 

"Ой маю, маю я оченята,

Нікого, матінко, та оглядати,

Нікого, серденько, та оглядати!


Ой маю, маю і рученята...

Нікого, матінко, та обнімати,

Нікого, серденько, та обнімати!


Ой маю, маю і ноженята,

Та ні з ким, матінко, потанцювати,

Та ні з ким, серденько, потанцювати!" - 


Т. Г. Шевченко,

10 червня 1959 року, м. Пирятин, Полтавщина. (Близько 50 км від Лубен)

 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 2 | Знайдено: 7
Автор: Суворий
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Біографія Тараса Шевченка;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;