Подорож Тараса Шевченка в Україну 1859 року
Частина 6 Біографія Тараса Шевченка
Вертаючись з заслання, Тарас Шевченко не міг, як це спершу хотів був зробити, заїхати в Україну. Заживши в Петербурзі, доки не упорядкував своїх відносин та не взявся до роботи серед щирих приятелів, на якийсь час залишив думку про це. Але з часом верталася вона, заносячи в душу туги. Він знов став думати про Дніпро, про степи, про свою рідню. Його обгортає туга, і знов найгарячішим бажанням є в нього, як можна скоріше поїхати в Україну
Але з цим не була така легка справа. Перед усім дорога сама вимагала багато грошей — треба було звідкісь їх роздобути. Шевченко сподівався, що гроші дасть йому видання «Кобзаря» — але цензура якось довго не випускала його в світ. Ще важчою була справа з паспортом, який спершу треба було дістати, а це також не було так легко, бо Шевченко перебував у Петербурзі під надзором поліції. Щоб дістати дозвіл на виїзд, треба було просити поліцію, а справа ця вимагала багато формальностей доки її буде полагоджено Хоч в справу цю втрутився і гр. Толстой, та все ж потягло це кілька місяців, так що замість початку травня лише в перших днях червня прийшов дозвіл. Третього червня 1859 року вирушив Шевченко в дорогу.
Їдучи через Лебедин, Пирятин, Переяслав, відвідав свого товариша Козачковського, далі поплив Дніпром до Максимовича, де забавився більше тижня, а відтак подався на правий берег Дніпра до Канева, а звідти у родинне село Кирилівку.
В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший брат його Микита, жінка його Палажка і їх троє дітей. Другий молодший брат Йосиф, побравшись з сестрою Бартоломея Шевченка Мотрею, жив окремо, як і сестра Ярина, тепер вже вдова. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, брата Микити не було вдома, а Микитиха поралася коло печі. „Було ранком в суботу — розказувала вона — добре пам`ятаю, день перед Петром. Чую собаки на когось гавкають: глянула я з вікна, бачу хтось незнайомий іде з вулицї в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому у сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить і не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо, дивлюсь і я та й не пізнаю, хто такий отой довговусий та сивовусий А далі він промовив: Не пізнаєш Палажко? Так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді аж крикну: братику мій Тарасе! Де ти взявся, та так на груди йому і впала, обіймає він мене, цілує, сльози йому так і капають, та нічого не говорить, мовчить.“
Розпитавши про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив свояків і рідного села, але переміна не велика, — та сама хата, що і була з чорним димарем, тільки похилилася, та коло причіпку нема яблуні, коло котрої був колись квітник незабутньої сестри Катерини, його няньки ніжної. Яблуня всохла, зрубали її, всохла і крислата верба, що стояла біля воріт, а все останнє по давньому — кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло джерельця, потім пішов до сестри Ярини.
„Була я тоді на городі“ — розказувала вона — „грядки копала. Дивлюся, біжить моя дівчинка: мамо! мамо! Вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже матері, що до неї Тарас прийшов. Який Тарас? питаю а сама і з місця не рушу. Аж ось і сам він іде: Здраствуй сестро! Я вже і не пам`ятаю, що зі мною діялося тоді! От, ми сіли на призьбі, він сердечний, просить мене, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую, він слухає та все додає : еге ж, так сестро, так! наплакалася доволі, доки розказала до кінця, аж мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестився, та й каже: Молись сестро! молись, і ти вільна і я вільний. Чоловік Ірини був п`яниця та тяжке їй було з ним жити.
Про цю зустріч згадує Тарас в своїй поезії „ Сестрі“:
Минаючи убогі села
Понаддніпрянські, невеселі
Я думав: Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?
І сниться сон мені і дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина.
Дніпро геть-геть собі розкинувсь,
Сіяє батько, та горить!
Дивлюсь, у темному садочку
Під вишнею у холодочку
Моя єдиная сестра,
Многострадальная, святая
Неначе в раї спочиває,
Та з-за широкого Дніпра
Мене небога виглядає.
І їй здасться : виринає
З-за хвилі човен, доплива
І в хвилі човен порина...
— Мій братику! Моя ти доле!
І ми прокинулися. Ти...
На панщині, а я в неволі
От так нам довелося йти
Ще з маленьку колючу ниву!
Молись сестро! Будем живі,
Та Бог поможе перейти!
Довго-довго говорили вони про біду щоденного життя, про кріпацтво, про недолю. Відвідував Шевченко відтак товаришів своїх дитинних літ, розпитував священника, пішовши до нього, про всяких бідаків. „Дивний цей Шевченко — говорив відтак священник — тільки розмови у нього, що про мужиків та з мужиками, а не то — так все мовчить. Шевченко не то не цурався своїх свояків, бідних - але навпаки, він гаряче любив їх, співчував з ними. Він, товариш славних людей, товариш таких панів, як гр. Толстой, княжна Репніна — він не гордий з своїми бідними свояками, товаришами літ дитинних. Оце гарний приклад для всіх дає Шевченко — селянський син, вийшов у люди, не соромиться своєї солом`яної стріхи, де вродився. Це приклад правдивий доброго серця і красного характеру.
За якийсь час поїхав Шевченко до Корсуня до брата Бартоломея Шевченка. От так про його зустріч згадує Бартоломей:
В червні, бачу я, щось приїхало до моєї квартири простим возом парокінь. На ньому сіре пальто та солом`яний капелюх. Бачу той приїздний минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то мабуть хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через другі двері у сіни. Я вернувся, дивлюся, — він відчинив двері в хату, та й каже до мене: Ну пізнавай же! Я і не стямився. Батьку мій рідний! скрикнув я і прожогом кинувся йому на груди. То був Тарас. Ми мовчали та тільки обнявшись ридали мов діти. Вибігла моя жінка, та й собі в сльози. В ту годину усі ми ніби оніміли. Так ми стояли, аж доки не прийшов Тарасів фірман і не спитав, що йому робити. Тарас заквартирувався у мене на увесь час, доки думав пробути в Україні. „Так, так братику, говорив він, у тебе, у тебе буду я, на всій Україні і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе.“
Шевченко їздив по Україні, збирав види, малював. Та тут на цих поїздах трапилася йому немила пригода. Через якийсь донос, його арештовано, хоч на ньому не було жодної вини; спершу коли доставили його у Київ — справа прийшла перед князя Васильчикова, чоловіка дуже освіченого. Цей, розглянувши справу і зрозумівши, що це лише якесь непорозуміння, випустив його на волю — та на дорогу сказав йому : „Їдьте швидше до столиці, там люди більше освічені і не чіпляються до дрібниць для того, щоб вислужитися коштом ближнього.“ Якийсь час перебував Тарас в Києві — тут побачився знов зі своїм давнім приятелем Сошенком — поїхавши відтак ще подекуди в околицю на села він на початках вересня повернувся до Петербурга.
Вся та подорож одначе не лишила у Тараса веселих споминів, навпаки, вона нагнала йому на душу журби. Він знов на власні очі побачив ту тяжку долю свого народа, побачив своїх братів і сестер в неволі - ярмі, на панщинї, побачив, що „кругом неправда і неволя“. Будучи стільки літ з далека від цього, він трохи призабув це горе, а тепер під впливом того, що бачив, тяжка рана на ново роз`ятрилася.
Блукав я по світу чимало
Носив і свиту, і жупан:
Та що вже лихо за Уралом
От тим киргизам: отже й там
Їй же Богу лучше жити
Ніж нам на Вкраїні...
...Якось недавно довелось
Мені заїхати на Вкраїну
І я заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
Він висловлює думку, що і киргизам хіба все ж краще, як його землякам. Тож не диво, що подорож не заспокоїла його, бо побачив, що нема де спочити, що нема куточка вільного, щасливого.
