Василь Стус. Дорога болю
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Василь Стус
Поет з великої літери, поет – борець, який з’являється раз на мільйони років, Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині у селянській родині. Він був четвертою дитиною в батьківській сім’ї. Його дитячі і юнацькі роки минули на Донбасі, куди переїхала родина Стусів у пошуках кращої долі: тут він завершив шкільне навчання із срібною медаллю, закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Донецького педінститут. Згодом деякий час вчителював на Кіровоградщині. Відслужив у лавах Радянської армії на Уралі, звільнившись з якої знову викладав українську мову та літературу в школі, працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук УРСР, був зарахований на спеціальність «теорія літератури». Тоді ж відбулися перші публікації віршів Василя Стуса – у журналі «Дніпро» («На поетичному турнірі» (64), «Най будемо щирі» (65)). У часи навчання в аспірантурі молодий науковець пише велику літературознавчу розвідку про трагедію таланта визначного українського поета Павла Тичини – «Феномен доби», офіційно не визнану й не сприйняту радянським літературознавством, але широко відому в самвидаві (пізніше ця праця фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса, як вагомий «доказ» антирадянської пропаганди).
Не забуваймо, що Василь Стус на момент свого переїзду до Києва, коли, власне, він і вливається активно у суспільне й творче життя України, був 25-річним юнаком. А що чинять молоді хлопці його віку? Звичайно ж, шукають кохання… І вона знайшлася, єдина на все життя. У 1965 році Василь Стус одружується із Золотокосою красунею Валентиною Попелюх, через рік у родині Стусів народиться син Дмитро.
Валентина Попелюх, Дмитро, Василь, Тетяна і Марія Стуси. 1968 р. (http://www.angelfire.com/tn/tysovska/stusalbum.html)
У цих скупих біографічних даних майже вся «вільна», «не-тюремна» частина життя поета. Навіть з цієї обмеженої інформації ми можемо зробити висновок, що Василь Семенович Стус мав усі прерогативи для блискучої кар’єри науковця, можливо, навіть академіка в радянські часи – пролетарсько-селянське походження, достатній інтелектуальний потенціал, підходящі щаблі попередніх місць роботи… От чого він тільки точно не мав, так це схильності й здатності до колабораціонізму, сексотства та перекручування й попрання істини в ім’я «правильної» ідеї…
Яким же він був, Василь Стус, що в нашій уяві давно вже асоціюється із образом незламного борця-максималіста? Безумовно, ідейно він належав до явища шістдесятництва – широкого дисидентського руху української інтелігенції. Василь Стус, як і Ліна Костенко, і Валерій Шевчук, і Євген Гуцало, і Григір Тютюнник, і багато інших письменників-шістдесятників, був проти «загвинчування гайок», існування єдино можливої, визначеної згори «правильної думки», загалом накинутого товаришами «від партії» способу думання, поведінки, світогляду. Але творчою манерою, формальним рівнем своїх поезій Василь Стус вийшов за межі традиційного дискурсу шістдесятництва, став своєрідним містком між шістдесятниками і постшістдесятниками (зокрема, поетами Київської школи – Віктором Кордуном, Василем Голобородьком). На рівні змісту ми бачимо протест і ламання стереотипів, накинутих радянською системою, на рівні форми - тяжіння до верлібру (у той час один лише Іван Драч теж насмілився писати неримоване!), герметичної, асоціативної поезії з домінуванням інтелектуального дискурсу, із виразним філософським підтекстом.
«Яким було місце Василя Стуса у тодішньому колі молодих «порушників» державного спокою?», - згадує Іван Дзюба у своїй розвідці «Свіча у кам’яній пітьмі», - «Тут треба почати з його вдачі. Він не належав до людей, легких у спілкуванні. Небалакучий, але напружений не лише у слові, а й у мовчанні, він не надавався ані до беззмістовних розваг, ані до патріотичної риторики та й усілякої необов’язковості взагалі. У кожну справу вносив серйозність і, сказати б, невисловлений моральний ригоризм. Навіть зовнішністю своєю справляв, особливо на нових знайомих, враження незвичайності, обраності». Відома українська поетеса з Бразилії Віра Вовк пізніше згадувала: «Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте в лавровому вінку, що його Рафаель увічнив на стіні Сікстинської каплиці».
Дивовижним є той факт, що поет за численними спогадами друзів-сучасників не прагнув боротися проти радянської системи, йому, як і багатьом чільним представникам його покоління здавалося, що ідеї комунізму просто зазнають перекручень на місцях, а керівництво й не здогадується про такий стан речей... Тому були листи (до президії Спілки письменників України, ЦК КПУ), виступи, щоб донести «туди», «нагору» правду… Отже, поет, як ми вже відзначили, не мав за життєву ціль повалення комуністичного режиму, а лише його поліпшення Це сама система обрала Стуса, як людину морального абсолюту, собі за ціль знищення, щоб був наглядним приклад іншим, обрала за ціль, тому що не мовчав, не корився, не хотів жити «як всі».
Акції, що до них вдавався Василь Стус, ніколи не були антирадянського характеру у прямому розумінні цього слова. У вересні 1965 року відбувся сумно відомий, рокований виступ у кінотеатрі «Україна» після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» з приводу арештів серед української інтелігенції у серпні того ж року. Такого не пробачали, цього не подарували й Стусові. Поет «випав» із офіційного життя:
1. Наслідок перший – неможливість друкуватись, приреченість на мовчання, на працю для шухляди, для самвидаву.
2. Наслідок другий - був відрахований з аспірантури.
3. Наслідок третій – на особливому обліку КДБ.
4. Наслідок четвертий – неможливість працювати за фахом, пізніше не може влаштуватись на жодну роботу, навіть для посади кочегара була невідповідна характеристика.
Найфатальнішим наслідком активної громадянської позиції став перший арешт у січні 1972 року, внаслідок якого поет отримав 5+3 (п’ять років таборів і три роки поселення). Через 8 місяців після звільнення, у травні 1980 року, відбувся другий арешт, наслідком якого стало вже 10+5, як для особливо небезпечного рецидивіста.
Фото з особової справи
Накинутий «слідством» громадський «захисник» Віктор Медведчук (той самий, пізніший кардинал Кучмівської адміністрації), від якого поет офіційно відмовився, виступив в унісон прокурору… Із другого ув’язнення Василь Стус повернеться в Україну у 1989 році, через чотири роки після своєї смерті, і буде урочисто перепохований на Байковому кладовищі в Києві. Потім буде офіційна реабілітація імені, повернення творчості, посмертна Шевченківська премія, бо ж Нобелівську, на яку у 1985 році (у рік смерті поета) він був висунутий, вручається лише живим…
Василя Стуса за життя не друкували в материковій Україні, хоча він подавав свої твори до періодичних видань і видавництв. Зокрема, до видавництва «Молодь» у 1964 році було подано першу збірку поезій «Круговерть». Ця збірка була відхилена, як і пізніша – «Зимові дерева», написана 1968 року. У 1970 році виникає «Веселий цвинтар» - ще одна поетична збірка Василя Стуса, яка із самвидаву потрапляє закордон. Там, у Бельгії, вона й побачила світ того ж таки року. Поезії цих трьох збірок «ходили» в самвидаві. Поет набував усе більшої популярності. За кордоном, крім згаданої книги, вийшла також збірка «Свіча в свічаді» (1977) із передмовою Марка Царинника, пізніше книга віршів «Палімпсести», у яку увійшли твори 1971-19¬79 років, котрі старанно зібрала і вивезла Надія Світлична.
Збірка віршів Василя Стуса „Свіча в свічаді”, 1977 рік. Обкладинка Христини Гориславської.
Збірка віршів Василя Стуса „Палімпсести”. 1986 рік. Обкладинка Марії Голінатої. (http://exlibris.org.ua)
Вступну статтю «Трунок і трутизна» до «Палімпсестів» написав метр діаспорного літературознавства Юрій Шевельов – це було повне й одностайне визнання таланту поета світом по той бік колючого дроту. На жаль, чимала частина творчого доробку Василя Стуса навіки втрачена для нас, просто знищена тюремниками по радянських казематах. Хочеться вірити, що вона існує у віртуальному вимірі української словесності…
У ранньому, до-тюремному, періоді творчості найбільш виразними щодо тематичного наповнення і формальних особливостей (переважає верлібр) є збірки «Зимові дерева» й «Веселий цвинтар».
Перша збірка віршів Василя Стуса „Зимові дерева”, 1970 рік. Обкладинка А. Стебельської. (http://exlibris.org.ua)
Якщо вести мову про «Зимові дерева», то перше, що хочеться зауважити, це алегоричну, але досить легко випрозорювану метафоричність назви: Брежнєвські «приморозки», котрі змінили Хрущовську «відлигу», огорнули зимовим сном усе, що намагалося пробудитися до життя. «Зимові дерева» - це творча молодь, інтелігенція, яка поринула в зимовий сон, але глибоко під корою продовжуює відчувати, жити, неподолана морозами, чекає нового весняного пробудження. Визначальним для цієї і наступної збірок стає гротеск як своєрідна призма, як криве дзеркало, котре у зміненому вигляді показує радянську дійсність. Алегорії цих поезій не завжди прозорі, дешифруються радше посвяченими, вимагають від читачів уваги й зусиль; їхній гротеск є вишуканим:
Зимові дерева
Згорнули руки — не викричатись
(як викричатись — без рук?).
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і порідшалі
з грудневим недобрим днем.
Спочили до дна у роздумах,
наповнені, наче амфори,
піщаним повітрям морозним
української Африки.
З них кожна за розпач вища,
як герметична ніч,
цурупалком нервів свище
крізь праліси протиріч.
І лячно, немов антена
ловить радарною кроною
візерунчастий день,
гаптований криком вороновим,
гаптований дзвоном трамваїв,
гострим сміхом дітей
і круглим міліцейським бісером
на розі Хрещатика.
У цій поезії ми бачимо тенденцію до герметизації, до підміни логічно-смислових ланцюжків асоціативними. Поет майстерно передає атмосферу згортання інтенцій у суспільстві, і образ «української Африки» тут співставний із пустелею, морозяною пусткою, яка виникла у колись квітучому краї.
Назва збірки «Веселий цвинтар» теж легко дешифрується – навколишня дійсність нагадує поету кладовище, а веселим воно є не лише тому, що не всім там хочеться просто мовчки лежати, але й ще тому, що все там відбувається проти законів нормального існування, і, у даному випадку, «веселий» прочитується у його антонімічному наповненні:
Я йшов за труною товариша й думав:
щастить — таки людям,
задер ноги, i нiякого тобi клопоту,
востаннє блиснув голими стегнами покiйника,
а свiт хай собi ходить хоч на головi.
Та коли ми прийшли на цвинтар,
побачили стiльки машин, фургонiв, катафалкiв —
не те пiдступитися
голови встромити немає де.
Стояла величезна черга за ямами.
Кожен намагався захопити шмат землi
(на руки давали 1,5 х 2 метри).
Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя.
Де його було дочекатися
коли полiзло стiльки горлохватiв
той iнвалiд першої групи
в того право в тiєї немовля на руках
а той просто так — залляв з самого ранку слiпи
i суне куди втрапить
байдуже за капустою чи по смерть
Мали вже повертатися додому нi з чим
Думаю собi: приїдемо назад
я й кину покiйниковi як з кiлочка,
буде тобi вилежуватись, уставай-но
потерпи днiв зо три зо чотири
поки той плав спливе
однак спiшити — якого чорта
Аж тут пiдступається до нас
баба з двома кошиками
(на цвинтарi випродує городину)
вам ями треба питає
можу вiдступити свою
карбованцiв за сто п´ятдесят
Воно можна знайти й дешевше
але ж то тiльки звання що яма
а в мене просто тобi перина —
i полежати i виспатись
там самому чи й з молодицею
(у баби весь металевий рот,
що називаеться озброєна до зубiв)
Я вiдразу збагнув що це перекупка —
скуповує й перепродує цi ями
але не торгуючись
вийняв з кишенi грошi й вiддав —
на, щоб ти землi сирої наїлась.
Поезія Василя Стуса непроста, зазвичай містить глибокий інтелектуальний підтекст, потребує читача із підготовленим горизонтом сприйняття. Такою, скажімо, є філософська мініатюра «Увечері везли віолончель»:
Увечері везли віолончель,
немов джмеля, дрімотного й німого,
як запліталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
і ластівок ласкаве чорне пікколо
ліпилось як гніздо до етажа
безлистих посвистів осінніх крон
(плането душ! Ти вигорілий кратер!)
Рвав вітер на шматки далекий трактор
і поніч рвав, мов стінки хорих бронх.
Шуміли шини, шастали колеса
і пересохлий сипався пісок
у кузов. Угорі літак прокреслювався,
мов у відьомське зловлений ласо —
робив віраж управо — аж до місяця
і крихкотіли зорі на льоду
нічного безгоміння. Раптом виткався
ставок під фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застелені.
Шофер, почувши жаб`ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм віолончельних.
А в кузові її німий округ
гамує хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихі
і дикі перехлюпи темних рук.
У цьому творі ми можемо спостерігати майстерний звукопис, гру слів і значень, а на рівні змісту гротескну замальовку радянської дійсності (хто везе віолончель?, у чому?, навіщо?), яка наприкінці набуває ліричного звучання — рукотворне прекрасне зустрічається зі своєю природною подібністю. Надалі поет все частіше вдається до засобів гротескно-сатиричного викриття «ідеального совкового світу» - поезії «Отак живу: як мавпа серед мавп», « Даждь нам, Боже, днесь!», «Йдуть три циганки розцяцьковані», «У Мар’їнці стоять кукурудзи», «Ось вам сонце...», «Я йшов за труною товариша» :
Отак живу: як мавпа серед мавп,
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б`юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
Поет справедливо нарікає, що система продукує примітивного індивіда з невибагливими потребами, і бути собою, і тим самим уже вирізнитися із натовпу – найтяжчий злочин. Стилістична фігура повтору, яку ми бачимо в цій поезії, стане одним з найулюбленіших поетичних засобів пізніших творів Василя Стуса.
Провідне місце в ранній творчості займають і роздуми поета про себе, своє призначення, своє місце в світі, в яких вже присутні тривожні передчуття, вчуваються ірраціональні трагічні інтонації, передрікання чогось невідворотного, катастрофи. Раз-по-раз вчувається мотив туги, екзистенціальної самотності, трапляється образ-символ чорного крука - поезії «Учора ...», «Присмеркові сутінки опали» , «Минає час моїх дитячих вір», «Звіром вити, горілку пити ...»:
Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
Усвідомлення себе нерозривно пов’язано із усвідомленням свого національного єства, так особа поета нерозривно пов`язана з Україною - цикл «Костомаров в Саратові», «Сто років, як сконала Січ», « Даждь нам, Боже, днесь!»:
Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра —
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою жолобиться душа.
Як Господь нас оком поминає,
тоді, болю, грай без кунтуша!
Є у творчому доробку Василя Стуса й присвяти - «Останній лист Довженка», «Не можу я без посмішки Івана», «Пам`яті Алли Горської». Звичайно ж, не оминає поет і ліричної теми - поезія «Я знаю», «Вже котрий це до тебе лист».
Проміжна збірка «Час творчості» (1972) постала у перші місяці Стусового арешту, коли його утримували в сумнозвісному Лук’янівському СІЗО. Все міняється у творчій палітрі поета: здається одні двері зачинились і закрили від нього білий світ, але відчинились інші двері до внутрішнього «Я». Там, всередині, порятунок, там пошук сили і віри в перемогу, але й водночас, передчуття своєї долі. І для цього настрою, для передачі цього душевного стану якнайкраще надається традиційне римування (поезія «Напевне, так і треба»).
У поезіях цього часу ми бачимо муки живої людини, оклеветаної, несправедливо осудженої. І дивний парадокс – чим безглуздішими є засади й звинувачення, тим сильніша віра у світле, дійсно світле без системних директив майбутнього. Але все ж поет невимовно страждає – фізично й духовно: «Ще й до жнив не дожив», «Бальзаку, заздри», «Блажен, хто тратити уміє», «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», «На однакові квадрати». З новою силою і новим трагічним наповненням проступає образ ворона – «Вороння пролетіло в сусідньому вікні».
Додаються поезії, сповнені особистих переживань і мотивів – «Церква святої Ірини», «Синочку мій»:
Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж — не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай —
і я тебе почую. Синку мій,
ти вже не йдеш мені в розкриті руки.
Не дай же, Боже, звідать тої муки,
котра на мене дивиться з пітьми.
Там тисячі недовідомих днів,
від подумів уже холонуть груди.
Ні, не було мене, й нема, й не буде:
судилося згоріти на вогні
на власному — залишиться лиш тінь
та дим від попелища зрине вгору.
Двигтить, як молот, моє серце хоре,
та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.
Це ж я тобі назустріч завше йшов,
і серце обпікалося тобою —
знайди ж мене — під чорною ганьбою,
межи слідами чорних підошов.
Ці рядки звучать, як концентрат гіркого душевного й фізичного болю, пророкування власної долі.
В.Стус під час заслання у с.Матросово Магаданської обл. 1978 р. (http://www.angelfire.com/tn/tysovska/stusalbum.html)
Поезії неволі, написані по радянських тюрьмах і таборах, дивом збережені – це ті твори, які складають останню прижиттєву збірку Василя Стуса «Палімпсести». Образ Палімпсесту – образ певної поверхні, на якій уже було написано тексти, котрі, чи то від часу, чи то за задумом писця були стерті. На місці старого тексту виник інший, але письмена попереднього накресленого дискурсу проростають-повстають у новому, накладеному згори. Поет підкреслює свою причетність не лише до української духовно-поетичної традиції, а загалом світової: його поезії вступають у діалог не лише із творами Т.Шевченка, М.Костомарова, Миколи Хвильового, а із творчою спадщиною Г.Гете, Е.-М.Рільке, Б.Пастернака – улюблених, не раз перекладених ним авторів.
З моменту ув’язнення все сильнішими у творчості Василя Стуса ставатимуть екзистенціальні мотиви, але вже не як наслідок суб`єктивного світовідчуття, а як об`єктивна даність буття. Адже поетове життя тепер дійсно скидається на певний відрізок фзичного існування до смерті, позбавлений сенсу і метафізики. Марність існування – тепер не лише метафора, і поезія – це те єдине, що допомагає збагнути й пережити ув `язнення, дає хоч якусь духовну наповненість, рятує від божевілля.
Нове творче кредо Василя Стуса промовляється у поезіях «Ми з темені виходимо на світ», «Іду за край»:
Іду за край. Оце долання кола,
оця вперед занесена ступа,
оця ява, ця порожнеча гола,
і ця вода, солона, як ропа,
і ця безвихідь першого початку,
які страшні ви! Швидше поминай
цей край вагань і не лишай про згадку
ні вогню, ні золи. Іду за край.
Як леопарди крізь вогненні кільця
проносять порив сторопілих душ,
отак і ти ув око смерті цілься
і відродися в смерті. І не руш
старого розпачу. Почнися далі,
ген за шелом’янем, на рубежі,
коли замерехтять тобі скрижалі,
але про них нікому не кажи.
Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю
росте у море гордий материк,
немов здревіле вічності свічадо,
як віще слово або віщий крик.
Іди — за край. Народження — по смерті
тебе чекає. Прагни стрімголов
на ту тропу, що яра, наче кров,
воліє душ, що щирі і одверті
так і живуть — своїм передкінцем,
як припочатком. І рушають д’горі,
коли біда оба крила просторить
і повертає вічності живцем.
Ми бачимо, що можливо прийшов час самовтішання й самозаспокоєння для поета, і водночас спостерігаємо, що він готовий для нової, уготованої йому долею, ролі, констатує своє нове призначення, зрікається попереднього, сповненого мрій, сподівань, щасливих миттєвосте життя, бо пробив його час.
У роки ув’язнення посилюється екзистенційний мотив смерті, осягнення її як визволення із цього балу абсурду: «Між клятих паливод», «Як добре те, що смерті не боюсь я», «Ми вже твої коханці, смерте».
Але найсильнішим і найвагомішим мотивом зрілої творчості Василя Стуса є мотив Бога, його пошуків і осягнення, що досить часто набуває рис молитовного характеру. Такі поезії «О піддайся покуті самотності ! (Господи, дай мені жить !)», «Сподоб мене, Боже, високого краху», «Луняться кроки, це , Господи, сяєво ...», «Господи, гніву пречистого...», «Дай, Господи, вмерти» є за своєю стилістикою досить близькими до псалмів, до ліричних медитацій:
Господи, гніву пречистого
благаю - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Україна навіки злилася у Стусовому серці в один образ із правдою і волею. Україна – не лише, як рідний край, де народився і жив поет, а й як земля обітована, як символ нового, кращого життя. Буває згадується Батьківщина у вигляді фольклорно-наслідувальних поезій – «Геть спогади ...», «Горить сосна», або із використанням народнопісенної образності - -«Сосна із ночі виплила», «Яка нестерпна рідна чужина», «На Колимі запахло чебрецем» (ст. 361), «На Колимськім морозі калина», (ст.356), «Зворохобились айстри»:
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.
Україна залишається центральною темою творчості поета-борця, поета-патріота, виринає у його спогадах, у нелегкому табірному сьогоденні, у роздумах про майбутнє - «Не та вже Україна», «Верни до мене, пам’яте моя», «Неначе стріли ...», «За літописом самовидця», «О Боже, мій!...):
О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя - така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не.
Ото мій шлях. Світ за очі - єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і матере - не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними - чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір - немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога - вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
Якщо Ви, любий читачу, живете у Києві, чи будете тут у справах - знайдіть часинку, аби прийти на Байкове кладовище й поклонитися могилі великого українського поета. Я більш ніж переконана, що він, як і всі ми, хотів жити для радості, світла, для свого сина й дружини. Та йому довелося покласти життя за Україну, бути свічею в свічаді для багатьох натхненних його подвигом поколінь...
Могили Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина на Байковому кладовищі
