Фредерік Беґбедер «Кохання триває три роки»
Сучасна французька проза
повторюйте частіше три наступні фрази:
1. Щастя немає.
2. Кохання – казки.
3. І нічого страшного»
Фредерік Беґбедер «Кохання триває три роки»
Роман із цинічною назвою «Кохання триває три роки» сучасного французького письменника Фредеріка Беґбедера за неповні двадцять років із моменту свого написання здобув надзвичайну популярність: перекладався багатьма мовами, широко обговорювався, а у минулому році ще й був екранізований на батьківщині письменника (прем’єра фільму відбудеться у 2012 році). Але якщо ви думаєте, що у цьому творі автор нівелює цінність кохання, то поспішаю переконати вас у протилежному: Фредерік Беґбедер шукає Справжнє Кохання і знаходить його попри всі свої надто сучасні принципи й перестороги.
У наш вік переоцінки цінностей, зміщення акцентів і моральних пріоритетів, нікого вже, здається, не може здивувати формула Беґбедера, про те, що кохання триває три роки: «У комара вік – один день, у троянди – три. У кішки вік тринадцять років, у кохання – три роки. І нічого не поробиш. Спершу рік пристрасті, потім рік ніжності й нарешті рік нудьги…». Так, принаймні сталося у житті головного героя – Марка Марроньє, шлюб якого, як то кажуть, спочив у дусі якраз перед цією рокованою трьохрічною межею. Образ центрального персонажа відверто автобіографічний, так що, здається, межа між автором і авторською маскою, яку він натягує на свою літературну креатуру, зовсім позірна і несуттєва. «Усім привіт, я автор. Ласкаво прошу у мій мозок, перепрошую за вторгнення. Не буду більше морочити вас: я й є мій головний герой…», - із такими словами звертається Беґбедер до читачів у другій главі твору, а далі додає й інші деталі своєї біографії: «Отже, коротенький зміст попередніх серій: я був невиправним циніком і піжоном, чистим продуктом нашого суспільства беззмістовних розкошів… Я заробляв на свій щоденний хліб нанизуючи слова у газетах чи рекламних агентствах – останні були мені більш до вподоби, оскільки платили більше за меншу кількість слів. Набув відомості організовуючи свята у Парижі у той час, коли у Парижі вже не було свят. До слів це немає жодного стосунку, проте таким чином я зробив собі ім’я, тому що, мабуть, у наші дні нанизування слів вважається фігурами менш значними, ніж люди, які фігурують на світлинах глянцевих журналів, у розділі «Нічне життя». Отже, автор химерно й провокативно переплітає й взаємнонакладає деталі двох життєписів – вигаданого й реального – заради постмодерної гри, життєрадісної буфонади, ну, і щоб, звісно, поводити читача за ніс – хай, якщо йому цікаво, розбирається, де правдива автобіографія, а де гра уяви… Головний герой ніби є літературним продовженням і доповненням самого Беґбедера, і це додає оповіді особливого сповідального характеру, адже якщо Марк – це частина Фредеріка, то саме йому, письменнику, відомі всі найпотаємніші думки й бажання героя, і саме він, Фредерік, може якнайдокладніше змалювати його, Марковий, цікавий внутрішній шлях від традиційних істин соціуму, які сповідує більшість з нас, до істин, які будуть, як це не тавтологічно звучить, істинними, вагомими й важливими лише для Фредеріка – Марка.
Однією із таких суспільних цінностей завжди був і залишається шлюб, особливо шлюб, укладений із кохання. Такий факт має місце й у житті Марка: «Я здивував тих, хто цікавився моєю біографією, коли одружився з кохання. Якось я поглянув у блакитні очі, й мені здалося, що в них живе вічність. Я, котрий нісся від вечірки до вечірки, від професії до професії, щоб не залишалось часу хандрити, вирішив раптом, що щасливий». Сталося: Марк зустрів Анну – Марк покохав Анну – Марк запропонував Анні одружитися. І як же так сталося, що не протримавшись і трьох років у щасливому шлюбі з кохання, Марк зраджує Анні – Марк розлучається з Анною – Марк залишається самотнім? Ось такі питання увесь час на передньому плані оповіді. Чому так ідеально задумане й спроектоване життя рушиться? Чому у найромантичнішому місті на Землі – в Парижі – немає шансу втримати кохання? Герой загруз у різних філософських теоріях й алкоголі, він навіть намагається накласти на себе руки, виготовляє петлю із брендових краваток і чіпляє на телевізор пояснювальну записку, але йому судилась інша доля… І цю іншу долю звуть Аліса…
Власне, Аліса, а не Анна, і є головною причиною алкогольно-суїцидальної депресії Марка. Вона та, через яку розвалився його шлюб, це їй, а не коханій дружині, Марроньє пише любовні листи, заради неї зважується на різні безумства. Але вся біда у тому, що за злостивою логікою життя, згідно якої всі отримують те, на що заслуговують, Аліса одружена і спершу не відповідає взаємністю на всі домагання героя. Загалом, якщо описуючи Анну, Марк зізнається, що вона стала ніби втіленням його ідеалу, була насправді ангелом, найгарнішою із колись знаних ним жінок, загалом еталоном довершеності, то коли йдеться про Алісу, герой відверто проголошує, що вона – сама суперечливість, яка окрім чарівної зовнішності, має масу недоліків: «Я не міг змусити себе не думати про Алісу. Часом я її ненавидів, так, це правда, просто не переварював, вважав нескладною, жахливо одягнутою, малодушною, вульгарною. Теж мені, міщанка з романтичними претензіями, чіпляється за своє нудне й облаштоване життя, дрібна боягузка, нікчема, егоїстка, противна Олівія (жінка моряка Попая), дурепа із верескливим голосом і смаком fashion victim…». Але варто було Алісі з’явитися у полі зору Марка, як його серце «завмирало від захоплення»… Досконалість подолана недосконалістю так само, як й ідеали, загалом ідеалістичні уявлення, виплекані й накинуті панівною у соціумі мораллю, впали під тиском життєвих обставин.
Марк не знайшов щастя й кохання за прописаним у суспільстві сценарієм, але чи знайде він його за своїм власним? Чи зможе його нове кохання пережити трьохрічний рубіж? Чи Аліса цікава й бажана тільки тому, що недосяжна, належить іншому, а Анна здається буденною й звичайною, тому що любити її стало «подружнім обов’язком»? На всі ці питання герой повинен дати принаймні собі самому чесну й відверту відповідь.
Беґбедер, попри заявлений у назві свого твору нігілізм, насправді не зневірився у вічному коханні, як і його герой. Він шукає інший, відмінний від усталеного, рецепт-запоруку «вічності» цього одвічного людського почуття. А ще, попри всі намагання запевнити читача у власній порочності й цинічності, може, навіть поза волею самого автора, випливає на світ його роману ще одна істина – вік романтики, романтичного погляду, зустрічі, подорожі, оспівування коханої, навіть якщо її порівнюють із довгоногим страусом (зате креативно, екстравагантно й по-сучасному) ще не минув. І жодна антиромантична естетика сучасного мистецтва не здатна це змінити…
Київ, 10 квітня 2012