Літературний твір

«Мужчина»

10.11.2019  © Віктор Насипаний

Настрій впав у сина Владка.
Є на те своя причина.
Раптом він спитав у батька:
- Татку, хто такий мужчина?

Рецензія на одну з мох "ранніх" книг (2014р)

5 | 5

«Валентина Мастерова – майстер сюжету»

03.06.2015  © Микола Васильович Снаговський

Серед творів, що варті особливої уваги, а отже і пошани до автора, є оповідання «Сиродій»* Валентини Мастерової. Воно, – як, втім, і багато інших її оповідань – характерне гарно вибудованим сюжетом.

«Люди самі собі вигадують мораль. Це – все для маси, якій потрібен дороговказ. У тебе величезний потенціал, ти володієш талантом. Для обраних людей немає норм і правил. Вони самі їх і порушують. Що тобі до чиєїсь думки?! Хіба це вони страждають? Хіба вони допоможуть, коли щось станеться не так, як ти малюєш в уяві своє майбутнє?» («Любові полум’я» Ніка Нікалео). Власне, ці слова, промовлені до головної героїні оповіді співачки Віоли її подругою-психологом, можна було б узяти за своєрідний епіграф до роману.

Зараз нам важко уявити, що таке писати "на замовлення". Хіба що тут присутня грошова мотивація. А в радянську добу письменник мав чітко озвучити ідеологічний посил, інакше... твір лягав важким тягарем чистого чи не дуже сумління у глибоку шухляду письмового столу...

«ВМ писнув – Станом на сьогодні зафіксовано падіння рівня наповнення резерву. А якщо бути ще точнішим, це було банальне розкрадання. Ваші версії, будь ласка.
-         Повстанці, - гаряче вигукнув Генпрокурор.
-         Так, це повстанці, - нетвердо потвердив Секретар Ради Безпеки.
-         Справді? – скривився Великий Магістр. – А може, ваші засрані внуки і правнуки забагато пудрять носи казеним часом???
Магістри опустили очі під стіл, хоча кожен із них знав, що найбільше крав із держрезерву сам ВМ» (знову питаю, чи нічого це не нагадує?).

5 | 3

«Мандри у пошуках істини»

03.03.2013  © Тетяна Белімова

У 2012 році Василь Юдов завершив твір, над яким працював не один рік. Це – поема «Мандрівник», яка продовжує традицію творення сатиричних поем в новій українській літературі, започатковану Тарасом Шевченком і продовжену Іваном Франком, Євгеном Плужником, Володимиром Сосюрою, Василем Симоненком та іншими.

«Чорний ворон» написаний легкою мовою. Читач отримає задоволення і від пожвавленого сюжету і від любовних сцен, які зрідка вриваються в непрості батальні будні повстанців, і загалом від пригодницького дискурсу, сповненого інтриг і несподіванок, який Василь Шкляр активно експлуатує у своєму романі. Ця книга для всіх – для тих, хто любить і цікавиться історично-героїчним минулим України, і для тих, хто вперто не визнає деякі очевидні історичні факти – для ознайомлення, пам’яті, захоплення і визнання.

Прочитали? Посмакували? Каву допили?
Тепер прочитайте знову, але вже без сентиментів і солодко слізних емоцій.

5 | 6

«Серце - гори!»

10.12.2012  © Тетяна Белімова

Знайомлячись із новою творчою постаттю та її доробком, мимохіть задаєшся різними питаннями. До якого стилю тяжіють ці нові тексти? Поширюють традиціоналістичний чи новаторський дискурс української літератури? З кім із відомих письменників можна їх зіставити, аби визначити тяглість і неперервність традиції та підкреслити оригінальність власне авторського світобачення? Безумовно, що поетичний доробок Наталії Бойко поки що розгортається у цілком традиціоналістичному ракурсі, у межах психологічного неореалізму. Існує ряд підстав для порівняння її поезій із творчою спадщиною Володимира Сосюри – тут доцільно згадати про емоційну акцентуацію й провідність інтимно-ліричного струменю; небезпідставною буде розмова про спільні риси із поезіями Василя Симоненка, які доцільно буде шукати в публіцистичних віршах-відозвах до сучасників; звичайно ж, ведучи мову про спорідненість доль, вплив життєвих обставин на формування мистецького канону, цілком доречно згадати про Олену Телігу, перегук із життєписом і поетичною візією якої є більш, ніж очевидним, і звичайно ж, не можна промовчати творчість Ліни Костенко, чиї віршовані афоризми й неперевершені зразки любовної лірики є близькими й зрозумілими всім.

Юрко Іздрик – наш сучасник, талановитий прозаїк, музикант і маляр, незмінний редактор мистецького часопису «Четвер», автор самвидавної збірки поезій «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), прозової збірки «Острів Крк та інші історії» (1998), а також низки культурологічних есе, найвідоміше з яких «Станіслав: Туга за несправжнім» (1996).

Роман із цинічною назвою «Кохання триває три роки» сучасного французького письменника Фредеріка Беґбедера за неповні двадцять років із моменту свого написання здобув надзвичайну популярність: перекладався багатьма мовами, широко обговорювався, а у минулому році ще й був екранізований на батьківщині письменника (прем’єра фільму відбудеться у 2012 році). Але якщо ви думаєте, що у цьому творі автор нівелює цінність кохання, то поспішаю переконати вас у протилежному: Фредерік Беґбедер шукає Справжнє Кохання і знаходить його попри всі свої надто сучасні принципи й перестороги.

Всім добре відомий англійський прозаїк Джон Фаулз, автор відомих і перекладених багатьма мовами романів («Колекціонер», «Вежа з чорного дерева», «Волхв»), найбільш комерційно вдалим і найбільш неординарним водночас вважає свій роман «Коханка французького лейтенанта». Цей твір, написаний у 1969 році, сьогодні найбільш популярний, читаний і екранізований роман Фаулза, і саме навколо нього й відбудеться наша розмова.

Я хочу розказати Вам про чудовий твір відомої французької письменниці, драматурга й кінорежисера Марґеріт Дюрас, твір, який приніс їй славу, значною мірою був автобіографічним і, зрештою, твір – оповідь про найдивовижніше з усього, що може трапитися з людиною в її земному житті, – про кохання.
Уявіть собі, що талановита романістка, яка народилася й провела юнацькі роки на території сучасного В’єтнаму, хоче поділитися з нами своїми спогадами, спостереженнями, духовним досвідом дівчинки-підлітка, яка вже відчула у собі мистецький нахил, скоріше інтуїтивно прозріла, ніж осмислила на рівні розумових інтенцій, що вона не така, як всі, і нарешті поділитися сокровенним – своїм першим, але вже справжнім, дорослим коханням.

«Мені зараз так погано, що я хочу це комусь розказати. Це має бути хтось чужий, хто не може мене зранити. Нарешті для чогось згодиться цей Інтернет», - саме з цих слів головної героїні, кинутими наосліп у межі всесвітнього павутиння, розпочинається віртуальне кохання, яке сьогодні, у добу після НТР, не є чимось незвичним, кохання, яке для багатьох людей, позбавлених звичайного спілкування, справді стає реальним.

Тенденцією сучасної російської літератури є переосмислення минулого, тоталітарної сутності Радянського Союзу. Очевидно сучасні автори відчувають інтуїтивну загрозу перетворення Росії на нову тоталітарну імперію. Подібні процеси ми спостерігаємо і в українській літературі останніх десятиліть – переосмислення колоніального минулого України з метою запобігти повтору цього у майбутньому – «Московіада» Ю.Андруховича, «Нація» М.Матіос, «Польові дослідження українського сексу» О.Забужко. Суспільно-терапевтична функція художньої літератури тут дуже на часі, і «Кись» Т.Толстої якраз такий той твір, який здатен пробудити свідомість читача.

У сучасному світі мистецтва трапляються імена, які стали відомими завдяки одному лишень творові, одній картині, навіть одній репліці. Проте ця єдина річ настільки геніально виписана, вагома, багатозначна, що у її іноді скромних межах може міститися сутність покоління, або певної частини соціуму, а, можливо, й усього людства.

Неможливо відчути себе наодинці. Здається одинокий, нікому не потрібний, самотній, один. Але ж ні! Не сам: зі своїми проблемами, страхами, мріями, сподіваннями і реаліями... Із книжками, із музикою, з віртуальним світом. Не сам.

5 | 2

«Реальне життя у нереальному світі, або світ врятує… фантазія.»

10.01.2011  © Дафна

Наш світ потребує дива… Такого маленького, беззахисного, слабкого і трошки нереального, але все ж таки дива. Ми хаотично шукаємо його всюди: у людях, що поруч, у мріях, надіях і сподіваннях, але воно ближче ніж здається, зовсім близько, потрібно лише дотягнутися до нього. Дива живуть поруч із нами, просто інколи ми не помічаємо їх, а шкода.