Звичайні собі люди...
Дивна все ж річ - інтернет… Попри вікіпедичні всезнаючі стилажі, безперервний потік важливо-непотрібних сенсаційних новин, безкінечних лабіринтів реклами, - у ньому люди знаходяться… Знаходяться невипадково. Я вірю у це.
Справа тільки в тому, наскільки сильно хотіти когось знайти і для чого?! Думка вихлюпується в дію – клік, і десь на другому кінці країни, світу, з подібною думкою-прагненням людина, виходить на контакт. Ба, навіть фізики стверджують – думки матеріальні!!!
І кожна, неодмінно кожна думка, знаходить собі доповнення: самотньо вистраждана – слухача, грішна – розуміючого сповідника, поетична - вірного читача, недосвідчена – вчителя. Свою долю, врешті решт знаходять, кохання…Хіба не диво?
І в той момент, коли думки вібрують вже від зустрічі очей – із особливим забарвленням, несміливістю, чи навпаки – впевненістю, неодмінною добротою, чи завуальованою, для безпеки, підозрілим поглядом, із своїми задавненими страхами і печалями, із дитинними раптовими радощами, - «віртуальний світ» перестає бути віртуальним. Бо він виконав свою місію – став містком для правдивої зустрічі у багатомільйонному інтернетному ситі. Бо ті, хто вміє вправно ним пересіювати емоційний зв`язок, керуючись відчуттям та інтуїцією – обов’язково пересіє переплетені віртуальні контакти в зустріч!!!
У вогкий червневий вечір, начинений буденними турботами звичними – закралося свято. Воно сполокалось як слід у теплому літньому дощі, маріїнських фонтанах після далекої, втомленої тарахкотінням спітнілого потягу «Івано-Франківськ-Київ», столичної «підземки», рутинних офісних перипетій, студентської сесії, надокучливих документів, батьківських хвилювань, ліричних сублімацій, нервово-напружених арматур…Від усього цього потрібного неспокою літня злива омила відчайдушних літпортальців. Так часто зазирають в очі одне одного крізь призму твору, вгадуючи сутність кожного хіба за їх радісним, зболеним, пережитим, -щасливим, натхненним писанням…
А тут – уже не шукай підтекстів, не вибудовуй образів, не вгадуй, помиляючись, що «на споді», не вигадуй кішок у пустих кімнатах, не примірюй трагічних сценаріїв ліричних героїв під автора, – просто втішайся життям і зустріччю. Бо – це звичайні щасливі люди, повні життям, повні любов’ю очі. Викроїли час для здибанки.
Звичайні собі люди, яким дано незвичайно писати…
Які вміють звуки перетворювати в думки, зв’язати їх у вишукані, а часом і прості слова, щоб висловити чужий-вигаданий-перебільшений-пережитий біль. Радість. Любов. Горе. Знаки запитань. Окличність життя! А поміж тим усім – висловитись і про своє «що на споді»…
Натхненні бордюрами, короновані словом, поєднані літпорталом, доповнивши одне одного ( кедам завжди брак шпильок – тому і знайшлися), окрилені коханням, «делікатною» поезією та жагою до життя ( бо ж здолали сотні кілометрів у спітнілому потязі), захищені янголами, «що сходять на землю й шукають схову» , названі колючою квіткою – спостережливо загадковою…У цій багатогранній множині, кожен щедро омитий дощем та радістю від зустрічі – хай віднайде свою автентичність.
До наступної зустрічі!!! У ще більшому колі портальців.
Звичайні собі люди…Горять очі до життя!!! І вміють сіяти решетом інтернетним так, аби перехресні із кимось натхненні думки, пересіяти в зустріч!!!
