Коронація слова - real feel, або як все було
Як все було? Цікаве питання? Чи питання, яке цікавить багатьох? Справді, як все було? Не лише там – у епіцентрі дії – дійства – вистави – фантасмагорії – карнавалізації, а й загалом? З чого все починалося?
Спершу, звісно, було …слово… Вірніше, слова, і ті, «що стали на папері сумними рядам», і ті, які засіли десь у голові й прагнули народження… Ті, яких «вітер не розвіяв в степу, як билину», а зібрав докупи у межах мого тексту. Власне, чого мого? Не такий він уже був і мій! Як сказала моя подруга, у цьому тексті сплелися історії всіх нас – випускниць філфаку ’99! Що можу сказати напевно, моєї життєвої історії тут нема… Можливо, якісь особистісні акценти (звісно, я у ролі авторської свідомості й від імені своїх героїв мала переживати описані ракурси), бачення, елементи світогляду.
Цей роман виник спонтанно. Задум для нього спершу виник у межах новели. Але… несподівано для себе я відкрила одну істину (можливо, істинну тільки для мене) – писати роман (великий прозовий дискурс) набагато легше ніж новелу (дивись, оповідання, есе, нарис – тобто, будь-який малий прозовий жанр). Те, що не сказалося/не відбулося у одній главі – плавно перетікає до іншої… і так до фінального кінця, який теж можна відтягувати (а потім ще й дописати пост-фінал, що я успішно й здійснила).
Цей роман також (цілком можливо), може, й не постав би зовсім, якби не …вишукане товариство нашого Порталу! Тобто ви, мої друзі! Ви підтримували мене – порадами й зауваженнями, критикою й похвалою! Ви надихали мене на подальшу роботу! Ви були моїми першими найвірнішими й найщирішими читачами! І за це я вам безмежно вдячна! Особлива подяка Тетяні Чорновіл, Наталії Святокум, Галині Каранді, Іринці (Іміз), Олександру Деркачу, Володимиру Пірначу, Лідії Яр, Олександру Новікову! Це ті люди, які були зі мною від першої до останньої глави! Окрему подяку висловлюю нашому головному редакторові пану Суворому! Моральна підтримка й віртуальна складова текстового простору – його заслуга. Дякую йому також за віру у мене, за те, що із розумінням поставився до прохання стерти текст (як ви знаєте, це одна із вимог конкурсу).
Чому постав цей роман? Про що він? Загальні питання, які також потребують невеличкого коментування. Щиро переконана, що кожен автор повинен писати те, про що він знає, бути, так би мовити, «у темі». Моя тема – жіноча проза. Мій тридцяти п’ятирічний життєвий досвід (на час написання твору) накопичив достатній заряд знань у цій сфері, якому (заряду) уже, певно, прийшов час втілитися у художній твір…
Але ось роман постав. Що робити із ним далі? Як діяти? Якщо ти автор-початківець, ці питання неодмінно виникнуть… Перший крок, спитати думку фахівців, тобто літературознавців. Серед таких моїх знайомих знайшли можливість прочитати мій текст Ірина Приліпко (літературознавець, викладач української літератури), Тамара Николюк (літературознавець, викладач української літератури), Віта Вітренко (журналіст, письменниця), Марина Моренго (перекладач, викладач німецької мови). Першою ідею «надіслати твір на Коронацію» озвучила Тамара Николюк і навіть скинула посилання на їхній сайт. Але найбільш авторитетним і, певно, остаточним став для мене вердикт мого дорогого вчителя Юрія Івановича Коваліва (про нього не варто нічого писати у дужках – це відомий усім Ю.І.Ковалів, і цим все сказано!): «Роман твій беззмістовний з точки зору історії української літератури, нема в ньому жодної оригінальної ідеї, загалом він ні про що! але… він цікавий і вартий того, аби бути представленим на «Коронацію»…».
Опускаю технічні моменти. Послуговуючись такою вигідною фразою (саме для таких випадків!), просто пишу, що пройшло півроку… Я перестала думати про «Коронацію»… Зовсім інші події і настрої заполонили мій всесвіт. Серед приємних приємностей був давно запланований приїзд рідні із далекої Австралії… Сльози радості від щастя зустрічі… Я на прогулянковому катері разом із своїми рідними австралійцями милуюся красотами свого рідного міста… аж раптом… на екрані телефону вхідний дзвінок з незнайомого номеру:
- Алло! Це пані Тетяна?
- Так!
- Ви подавали у минулому році роман на конкурс «Коронація слова»?
- Так! (зараз, певно, із сумом повідомлять, що, на жаль, твір мій не увійшов до числа номінованих… працюйте далі… зичимо всього найкращого…)
- Ви серед номінантів!
Ось три слова, які здатні змінити світ! Наблизити до відчуття безмежного щастя! Але, хіба, це можливо описати? У конфігураціях слів? Слайд-шоу? Картинках настрою?
I’M HAPPY! I’M VERY-VERY HAPPY!
Я ЩАСЛИВА! ЩАСЛИВА! ЩАСЛИВА!
Тим глибшим є почуття щастя, чим несподіванішим воно звалилося – увірвалося – вибухнуло – матеріалізувалося у твоєму просторі існування… Це закономірність? Якщо це так, то я помічу для себе! Для майбутніх творів, для подальшого життя: не шукайте щастя, дозвольте йому (щастю) самому знайти вас! Не програмуйте його! Не прогнозуйте! Це не матеріальна даність, це інший вимір нашого існування!
І ось понеслося… Купа анкет… Як же їх заповнити? Максимально вивірити на папері усі пунктирні точки мого особистісного портрету? Це ж прочитають люди! ЛЮДИ! Люди, що прагнутимуть скласти враження про мене, як про автора…
А в чому я піду? У запрошенні чітко вказано – дрес-код: етноодяг або вечірня сукня. Із етноодягом у мене склалося (але я не хочу бути у вишиванці…), а от із вечірньою сукнею – не дуже… Як добре, що серед моїх хороших знайомих є відома дизайнерка жіночого одягу Інна Кароль (не подумайте, це не творче псевдо! такі прізвища бувають у талановитих людей!), яка люб’язно запропонувала мені рожеву сукню, розшиту бісером і стразами зі своєї особистої колекції! (до речі, колекція одягу від Інни знаходиться тут – karolinna.com.ua!)
І ось він – довгоочікуваний день… Вся сяюча зачіскою, макіяжем і сукнею, на …12 см підборах (наша Таня вища за всіх, бо до її 168 см додалося ще 12 см… от і підрахуйте!), з’являюся у конференц-зал – місце зустрічі номінатів, де із жахом розумію, що я тут найбільш «розфуфирена леді», і якщо мені не випаде перша премія… згоріти мені від сорому…, бо навіть Тетяна Мельник, яку я відразу впізнала, і яка прибула аж із далекого Бонну, і то виглядає скромною гімназисткою у порівнянні із Тетяною Валеріївною… Йой! Мені вже гаряче!
Режисер добрих сорок хвилин товкмачить номінантам про порядок вручення, довго й докладно спиняється на тому, чого робити «ніззя!» за жодних обставин! Серед цього списку:
- не посягати на мікрофони ведучих!
- не брати слово без дозволу ведучих!
- не дякувати подружжю Логушів! (це вже така оскома й моветон! про них – ні слова!)
- не відходити від свого столика, особливо, коли оголосили номінацію, в яку ти подавав твір!
- не зчиняти ґвалту на сцені, як тебе (раптом!) не правильно або не коректно назвуть, або всучать не твій (а сусідський) диплом! посміхайся й роби вигляд, що все ОК!
- не питати про суму премій!
- жодним чином не затягувати церемонію!
Режисер викладає все доступно й зрозуміло, притрушуючи все легким ненав’язливим гумором. І все одно двоє чи троє номінантів не все зрозуміли… ряд уточнюючих питань.
Далі – реєстрація й роздача бейджиків… І ось мучительні півторигодини до початку церемонії… Куди себе подіти? Що робити? Як згаяти? Можна, звісно, піти у Пушкінський парк і подихати там повітрям на лавиці. Але я (а ви пам’ятаєте про зайві 12 см, які додалися до мого зросту?) вирішую, що нікуди звідси не піду… і як добре, що у моєму любому телефончику є текст «Самовчителя графомана» Антона Санченка. От, може, якраз і дочитаю? Але насправді, мій "realfeel" – незбагненна й ірраціональна маркітність… перед стратою… хочеться подзвонити комусь рідному й близькому, почути підбадьорливі слова… Мені, дорослій тьоті й номінатці, …хочеться, щоб мене, як у дитинстві, хтось погладив по голівці й сказав, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!, не залежно від премії – диплома – спецвідзнаки! Бо інтригу тут вміють зберігати до кінця… Ніхто із нас, номінатів, не знає, що йому уготовлено на сцені…
На церемонії спинятися?.. Ви бачили її завдяки інтернет-ресурсу. Всі ви підтримували мене й тримали за мене кулачки! І я відчувала це!
Оскільки моя номінація була останньою, я особливо не хвилювалася, коли оголошували попередні… Ось уже отримали свої відзнаки номінатки із мого столику – обидві відзначилися у дитячій літературі. Одна отримала диплом і спецвідзнаку за ліричний поетичний твір для дитячої аудиторії, інша статуетку (перше місце) за кращий кіносценарій для дитячого фільму (до речі, у «дитячих» номінаціях існують лише перші місця без других і третіх…)
І ось нарешті… На величезній плазмі вспливає червона номінація РОМАНИ… посилене серцебиття… прискорене дихання… як же довго представляють «дитячих» номінантів… йой! Пісенна пауза… Спецвідзнаки… Певно, зараз назвуть мене? Готуюся до бігу… Вже на старті… Ні? Ага! Дипломанти? НЕ НАЗВАЛИ? Нічого не розумію! Це якась помилка! Не може ж такого бути, що про мене забули? Може, у списку хтось допустив помилку? Абсолютна не готовність до премії – це не вигадка! Не удавана скромність! Не комплекс меншовартості! Просто, як літературознавець реально оцінювала всі слабкі й сильні сторони свого дебютного роману… Нічого особистого…
- Третя премія у номінації «Романи» належить…
Далі ви все знаєте… все бачили… (я ще не встигла поглянути на запис – цікаво подивитися, як я бігла на сцену)))
Щастя… Ейфорія… Таке буває! Це правдива історія з життя! Повірте, все викладено так, як було – відбулося у моєму житті! Я бажаю вам надихнутися цим прикладом і також простувати до визнання свого таланту! Я БАЖАЮ ЩАСТЯ ВАМ УСІМ!
Київ, 15 червня 2013 року
.gif "{#}")
Все було чудово)))))))