30.04.2013 11:47
З дозволу батьків18+
211 views
Rating 5 | 2 users
 © Тетяна Ільніцька

Ізольда - Трістан - Ізольда

глава десята «Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло,
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло…
Я знемігся, згорів… Моє серце на попіл зотліло, -
В нім погасла снага.

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
Мою душу жеруть… Як покинута в лісі дитина,
Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
Замітає сліди»
«VAE VICTIS!» Микола Вороний

Я кохав і ненавидів її… Кохав так сильно, що не замислюючись дав би себе вбити за неї – ненавидів настільки, що вбив би сам… вбив би її… просто… жорстоко…відсторонено… за те, що не стала моєї… ніколи нею не була…

Ці думки – про неї – про себе – про світ навколо – жорстокий – немилосердний… Щораз далі й далі від людей… Долаючи нетрища, волочачись, схожий на дикого звіра, який забув людську мову, звичаї… Мені всі заважали… Думати? Жити? Існувати?

-          Трістане! Гей! Ясний пане! Вийдіть-но! Треба погомоніти! Ми знаємо, що ви там!

Вони знають, що я там – тут – всередині? Як вистежили тільки? Вивідали і цей віддалений мій лісовий сховок? А може, якщо сидіти тихо, врешті підуть? Те, що у хатину цю не ткнутися – побояться, ясно, як білий день.

Не хочу нікого бачити! Ні з ким не бажаю вступати в жодні перемовини! Коли? Коли вони всі дадуть мені спокій? Що їм треба? Живуть же інші – день-у-день, рік-у-рік – прості – самим – собі – належачи? Так, як росте трава? Як чорніють гори на обрії? Отаким непомітним маленьким звірятком, може, пташиною в небі – тихо розчинитися у цьому бутті… жити… існувати… відбути цей свій строк на землі і ледь вловним духом піднятися по смерті у кращий світ…

-          Трістане! Ми все одно не підемо! Ми – королівські посланці!

Ці точно не підуть… Мандрують за мною… Невідступні, як тіні… Невблаганні посланці долі… Мабуть, таки варто вийти до них. Тікати, ховатися – не-геройська справа… А я таки герой, хай і колишній…

-            Чого вам? Що треба? Кажіть і провалюйте! І не смійте більше нишпорити! Не ходіть за мною! Я свого рішення не зміню! На службу до вашого пана не стану! Так що праця ваша марна!

Старший з них, уже бачений мною вдесяте скурвів син (вивідувач майстерний, нема де правди діти!) підійшов до мене зовсім близько і стишеним голосом промовив:

-            Трістане! Вам таки треба неодмінно прибути до нашого пана… бо там… одним словом, там є лист для вас…

-            Який лист? Від кого? Кажи?

Не помітив навіть, як люто тряс цього ні в чому не винного хлопця за горло – він уже харчав… І лише коли почув, що то невеличка цидулка, запакована сургучевою печаткою, і що ніхто не смів та й не посміє зламати її без мене, хай би там що, пустив його:

-          Які букви на печатці! Кажи? Ну?

Королівський посланець, весь побагровілий, скажено хекаючи, втупив у мене розширені від жаху очі:

-            Пане! Я – неписьменний! Ви мене хоч убийте тут, я не назву вам тих літер… Вам треба до королівського палацу…

Шлях… Довгий… Виснажливий… Майже по бездоріжжю – так далеко загнала мене доля… Чи це я сам так надійно загнав свою долю у глухий кут? Я не бажав жодного відпочинку! Прагнув, якнайшвидше дістатися того клятезного палацу! Був переконаний, що то – звістка від неї! Так! Така бажана! Жадана! Вистраждана! Вона не могла бути настільки жорстокою, щоб не написати! О! Я один із живих і здравствуючих знав, яке добре й щире серце мала Ізольда! Вона… вона… поверне мені своє кохання… мій рай – спокій – пекло – життя – спочинок – роз’ятрення – народження – смерть – втрату – здобуток – існування – безмежність – конечність – моє все!

-            Пане! Коням треба дати спочити! Та й люди такожвже потомилися! Вам би самому спочити?

Я ліг, як всі вони… та не міг ані заснути, ані перестати думати про той лист… Чого так довго? Більше року не писала… І серце її продовжувало битися? Битися без мене? Чого ж моє не хотіло? Ледь не спинялося щомиті… Щохвилини відчував із якою нехіттю, долаючи фізичний супротив, викидало воно кров… Як повільно напинався живчик на скроні… Як життя – живе життя – зупинялося в мені до стану анабіозу – сну із відкритими очима – напівіснування – напівмарення (о! ці солодкі спогади – фантастичні марення! якби була на те моя воля, то поринув би у них цілком! знову й знову б переживав миттєвості свого колишнього щастя! якби ж якась моргана могла замкнути мій час і простір на тому дні – коли – я – був – щасливий – і – коханий – Ізольдою – я б, певно, не вагаючись віддав їй душу…). Не раз виникала думка – для – чого – це – життя – без – неї? Що мене спиняло? Відводило від фатального краю прірви? Тримало на цьому клапті земного простору, перетвореного на в’язницю для душі, – мою персональну в’язницю? Віра? А може, надія? Кохання? Усвідомлення того – що – це – і – так – рано – чи – пізно – відбудеться? Те пророцтво, яке обіцяло дочасну смерть?

Ми під’їхали до королівського палацу пізно ввечері, коли перший літній смуток – смуток згаслого довгого й молодого літнього дня – добігав свого апофеозу: сонця вже не було на небі, лише верховіття дерев недалекого лісу де-не-де відбивали багряну барву цього живого похорону.

-            Дивися, онде королевичі Каердін і Рівален… Освітлюють дорогу смолоскипами…

-            Ага… точно… а оно й їхня сестра Ізольда Білорука… теж вештається… не спить… ги-ги… не терпиться побачити героя…

Ще одна безсонна ніч… Про те, щоб вимагати листа вночі, звісно, не було й мови… А зранку – прийом, а значить, знову відстрочка… Коли ж? Коли? Як дожити до ранку? Серце спинися! Хоч на хвилину! Дихати! Жити!

Новий день і новий із ним клопіт – вмивання, вичісування тієї сплутаної гриви, у яку перетворилося моє світле, розкішне колись волосся, вбирання, врешті сама аудієнція, яка скінчилася нестерпно довгим обідом… Я їв – глитав, не розбираючи що: смак, колір, запах їжі – усе злилося в одне одноманітне й механічне пожирання… І лишень наприкінці, коли вже було подано десерт, мені на маленькому блюдечку – як приємні солодощі – подали перем’ятий і якийсь весь зіжмаканий згорточок. Печатка, проте, залишалася цілою…

-          Трістане! Куди ж ви? Ми ще не скінчили!

Та я не чув цих слів – вибіг (може, й навіть вилетів…) з-за столу і щойно опинився сам у коридорі – зламав печатку. Я впізнав цю руку! Це було писання від …Гувернала, мого дорого, мого відданого вчителя:

« Королева Ізольда вирушає у серпні на прощу».

Всього сім слів… Сім слів? Сім слів, які перевернули життя… Моє життя!   





Київ 29 квітня 2013 року




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.01.2014 09:59  © ... => Марина Моренго 

Планую:) Але початок маю переробити))) Вже бачу його інакшим. Саме ці глави не буду міняти. 

 28.01.2014 01:05  Марина Моренго => © 

А продолжение планируешь? 

 30.04.2013 12:36  Лана => © 

:) 

 30.04.2013 12:31  © ... => Лана 

Бач! Добре, що твої батьки вчасно зорієнтувалися!))))))))))
Ми їм за це дуже вдячні!)))))))))))))))))))) 

 30.04.2013 12:28  Лана => © 

А мала бути Ліза, в честь прабабусі Савети...!!! 

 30.04.2013 12:22  © ... => Лана 

Дякую, Світланко! Весь час думаю, що імена - невипадковість! от ти дійсно дуже світла людинка!
Так! Інколи й сім слів можуть вмістити всесвіт!)) 

 30.04.2013 12:18  Лана 

О...Ці Трістанові марева, які повторюються спочатку і у кінці частини... ))) На одному подиху читала і уявляла, як Трістан зриває печатку, а там всього сім слів... Але таких потрібних!!!
Вмієш, ти, Тетяно, передати емоцію!... Як реальність))) 

Публікації автора Тетяна Ільніцька

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше