Державний переворот у Туреччині, або як рятують гинучу країну
з рубрики / циклу «Роздуми»
Державний переворот у Туреччині (1980) Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Державний переворот 1980 року — переворот, проведений головою генерального штабу генералом [Кенаном Евреном]. Став третім переворотом в історії республіки, після переворотів 1960 і 1971 років.
1970-ті роки були відзначені збройними конфліктами між правими і лівими, і [опосередкованою війною] між СРСР і США. Щоб створити привід для вирішального втручання, турецькі військові дозволили конфліктам набрати обертів, розгорітися, з деякими ремарками, військові використовували стратегію формування громадської думки. Згодом хвиля насильства була різко зупинена, тому більшість вітала переворот, вбачаючи в ньому відновлення [порядку].
Наступні три роки до відновлення демократії [турецькі збройні сили] керували країною за допомогою Ради національної безпеки.
В результаті перевороту було арештовано від 250 до 650 тисяч чоловік, 517 чоловік засудили до [смертної кари]. Всього в «чорні списки» внесли 1 мільйон 683 тисячі осіб, 30 тисяч стали політичними біженцями. Були заборонені 23 677 громадських об`єднань, в першу чергу комуністичні, лівоцентристські та курдські організації, а також усі партії і профспілки. Перед судом постали 400 журналістів, засуджених в загальній складності до 3315 з половиною років тюремного ув`язнення.
У 1975 році [Бюлент Эджевіт], голова соціал-демократичної [Республіканської народної партії] змінив на посту прем`єр-міністра голови консервативної Партії справедливості ([тур.] Adalet Partisi, AP) [Сулеймана Деміреля]. Він утворив [коаліцію] з [Націоналістичним] фронтом ([тур.] Milliyetçi Cephe), фундаменталістської Партією національного добробуту ([тур.] Millî Selamet Partisi, MSP) [Неджметтіна Ербакана] і праворадикальної націоналістичної Партією національного дії ([тур.] Milliyetçi Hareket Partisi, MHP) Алпарслана Тюркеша. MHP скористалася можливістю, щоб просочитися в державні служби безпеки, що серйозно ускладнило війну, яка тліла між угрупованнями.
На [виборах] 1977 року не було переможців. Спочатку Демірель продовжив підтримувати коаліцію з Національним фронтом. Але в 1978 році Эджевіт зміг знову прийти до влади за допомогою депутатів, які перейшли від однієї партії до іншої. У 1979 Демірель знову зайняв пост прем`єр-міністра. До кінця 1970-х років [Туреччина] опинилася в нестабільній ситуації: [невирішені] [соціальні] та економічні проблеми породили акції страйків і партійний параліч політики (за шість місяців, що передують перевороту [великі національні збори Туреччини] не зміг обрати президента). Існуюча з 1968—1969 років [пропорційна виборча система] робила складним створення парламентської більшості. Інтереси великих промисловців, яким належали найбільші холдинги в країні зіткнулися з інтересами інших соціальних класів, таких як дрібні промисловці, торговці, сільська знати, поміщики (причому інтереси цих груп також не завжди збігалися між собою). Численні [реформи] [промисловості] і [сільського господарства], проведення яких вимагали [середні класи] блокувалися іншими. З цього часу здавалося, що політики не можуть протистояти наростаючій [хвилі] [насильства] в [країні].
В кінці 1970-х років у Туреччині вибухнула небувала хвиля політичного насильства. Загальна чисельність загиблих в 1970-х оцінюється в 5 тисяч, щодня відбувалося близько десятка вбивств. Більшість членів політичних організацій лівого і правого спрямування виявилося залученими в запеклі сутички. Ультранаціоналістична організація «[Сірі вовки]» — молодіжна організація МНР заявила, що вони підтримують сили безпеки. Згідно з даними британського журналу Searchlight magazine в 1978 році націоналісти провели 3319 нападів, в результаті яких 831 чоловік був убитий а 3121 отримали поранення. У ході судового процесу, що проводився Військовим судом Анкари проти організації Devrimci Yol (Революційний шлях) захисники перерахували 5388 політичних вбивств, що передували військовому перевороту. Серед жертв було 1296 правих і 2109 лівих. Політичну приналежність решти загиблих ясно визначити не вдалося[[8]]. Найбільший розголос отримала Бійня на площі Таксим (35 жертв), Бахчелієвлерська різанина (1977), різанина в Кахраманмараш (1978) (100 жертв). В ході різанини в Кахраманмараш в грудні 1978 року, в 14-ти провінціях (пізніше — в 67) було оголошено воєнний стан. [Безпосередньо] перед переворотом [воєнний] [стан] було оголошено у 20 провінціях.
У червні 1979 року Эджевіт отримав попередження про насування [перевороту] від Нурі Гюндеша з [Національної розвідувальної організації] (MIT). Эджевіт поінформував міністра внутрішніх справ Ірфана Озайдинли, а той у свою чергу поінформував Седата Джеласуна — одного з п`яти генералів, які пізніше очолили переворот. В результаті помічник заступника голови MIT Ніхат Йилдиз був понижений на посаді до консула в Лондоні і був заміщений своїм першим заступником.
Переворот
[11 вересня 1979 року] генерал [Кенан Еврен] надіслав генералу Хайдару Салтику рапорт з питанням, чи варто проводити переворот, або ж уряд лише потребує серйозного [попередження]. Сама доповідь, в якій рекомендувалося підготувати переворот, була складена за півроку до нього і захована в сейфі кабінету Еврена. Сам Еврен заявляв, що крім Салтика тільки Нуреддін Эрсин був посвячений у деталі майбутнього перевороту. Стверджувалося, що це була пастка з боку Еврена, з метою прозондувати політичний спектр, оскільки Салтик був близький до лівих а Эрсин — до правих. Таким чином негативна реакція на переворот з боку політичних організацій була попереджена.
21 грудня 1980 року генерали з [Військової академії] зібралися для обговорення плану дій. Приводом для перевороту послужила необхідність покласти край соціальним конфліктам 1970-х, і політичній нестабільності. Генерали вирішили направити меморандум партійним лідерам [Сулейману Демірелю] і [Бюленту Эджевиту] через президента [Фахрі Корутюрка]. 1 січня [1980 року] начальник генштабу [ЗС Туреччини] генерал Кенан Еврен і командувачі родами військ і жандармерією відвідали президента [Ф. Корутюрка] і вручили йому письмовий [меморандум], в якому містився заклик до «всіх конституційних організацій досягти єдності, солідарності та взаємної підтримки, з тим щоб врятувати країну від усіх небезпек і вивести її з глухого кута, в якому вона знаходиться». Говорилося, що якщо конституційні органи не виконають викладених в документі вимог, то «армія виконає свій обов`язок з охорони та опіки республіки». Партійні лідери отримали лист тижнем пізніше.
У другій доповіді, зробленій у березні 1980 року, рекомендувалося вжити переворот без зволікання, інакше здогадливі нижчі офіцери могли спокуситися перспективою «взяти справу у власні руки». Еврен зробив тільки одну невелику поправку до плану Салтика, під назвою «Bayrak Harekâtı» (Операція «Прапор»).
Переворот планувалося здійснити 11 липня 1980 року, але він був відкладений після відмови 2 липня в вотум довіри уряду Деміреля. Верховна військова рада ([тур.] Yüksek Askeri Şura), яка зібралася 26 серпня запропонував датою проведення перевороту 12 вересня.
7 вересня 1980 Еврен і четверо вищих командирів ([Нуреддін Эрсин], головком сухопутних військ, [Неят Тюмер], головком [ВМС], Тансин Шахинкая, головком [ВВС], Седат Джеласун, голова жандармерії) прийшли до рішення змістити цивільний уряд. 12 вересня Рада національної безпеки, очолювана Еврен оголосила по національному телеканалу про державний переворот. РНБ розширила воєнний стан у межах всієї країни, скасувала Парламент і уряд, тимчасово призупинила дію Конституції, і заборонила всі політичні партії та профспілки. Вони проголосили переворот в дусі [кемалистських] традицій: державного секуляризму та об`єднання нації, чим вже виправдовувалися попередні перевороти, і представили себе як противники комунізму, фашизму, сепаратизму і релігійного сектантства.
Економіка
Один з найбільш яскравих ефектів перевороту проявився в економіці. Перед переворотом економіка була на межі колапсу, гроші знецінилися на три порядки, було повномасштабне безробіття та хронічний дефіцит іноземної торгівлі. Економічні реформи періоду 1980—1983 були довірені [Тургут Озалу], який був головним відповідальним за економічну політику, що проводилася адміністрацією Деміреля з 24 січня 1980. Озал підтримував міжнародний валютний фонд і змусив піти у відставку директора Центрального банку Ісмаїла Айдыноглу, який протистояв цьому.
Стратегічною метою стало [інтегрувати] Туреччину в світову економіку з підтримкою великого бізнесу і дати турецьким компаніям можливість просувати у світі свої товари і послуги. Через місяць після перевороту в лондонському International Banking Review було написано: «Явне почуття надії серед міжнародних банкірів, що турецький військовий переворот може відкрити шлях для більшої політичної стабільності як необхідної передумови для пожвавлення турецької економіки». В ході 1980—1983 років курс іноземних валют залишався вільним. Заохочувалися іноземні інвестиції. Здійснювалося сприяння національним компаніям, створення яких почалося з реформами [Ататюрка] в утворенні спільних підприємств з іноземними компаніями. До перевороту урядовий рівень втручання в економіку становив 85 %, це породило зниження відносної важливості державного сектора економіки. Незабаром після перевороту Туреччина оживила проект будівництва греблі Ататюрка і план розвитку південно-східної Анатолії (проект земельної реформи, знімає питання про нерозвиненість південно-східної Анатолії). Проекти перетворилися в багаторівневу програму сталого соціального та економічного розвитку регіону з населенням у 9 млн осіб. Закрита раніше економіка Туреччини, яка забезпечувала лише потреби країни, отримала субсидії для енергійного підвищення експорту.
Різке зростання економіки в ході даного періоду однак було пов`язане з попереднім рівнем економічного розвитку. Тому [валовий внутрішній продукт] залишався нижче, ніж у більшості близькосхідних та європейських країн. Реформи породили такі непередбачувані результати як заморожування заробітної плати, істотне зменшення громадського сектору, політику дефляції і кілька успішних невеликих [девальвацій].
Судові процеси
Після перевороту члени лівих і правих рухів потрапили під військові суди. За дуже невеликий час було [репресовано] близько 250—650 тис. осіб. Серед заарештованих 230 тис. були засуджені, 14 тис. позбавлені громадянства і 50 осіб були страчені. До того ж тисячі людей піддалися тортурам, тисячі людей досі вважаються зниклими безвісти. В [«чорні списки»] потрапило більш ніж 1 683 000 чоловік[]]. Крім бійців, убитих в перестрілках, принаймні четверо ув`язнених були негайно страчені відразу після перевороту, це були перші страти після 1972 року. У лютому 1982 року 198 ув`язнених були засуджені до смертної кари. Эджевіт, Демірель, Тюркеш і Ербакан зазнали переслідувань, ув`язнення й були тимчасово відсторонені від політики.
Однією з примітних жертв став повішений 17-річний [Ердал Ерен], який сказав, що він з нетерпінням чекає страти, щоб не думати про тортури, свідком яких він був.
Після посилення активності [Сірих вовків] генерал Кенан Еврен кинув у в`язниці сотні членів цієї організації. До того часу в Туреччині було близько 1700 організацій Сірих вовків з 200 тисячами зареєстрованих членів і мільйон симпатизують їм. В обвинувальному акті проти MHP від травня 1981 року турецький військовий уряд звинуватив 220 членів МНР та її прихильників у 694 вбивствах[]]. Еврен і його прихильники зрозуміли, що харизматичний [Тюркеш] зможе перехопити у них контроль над Сірими вовками, маючи напіввійськову організацію. В ході перевороту і звинувачення полковника Тюркеша турецька преса викрила близькі зв`язки MHP і сил безпеки, як і організовану злочинну діяльність при торгівлі наркотиками, доходи від якої йшли на фінансування постачання зброї і діяльність найманих мобільних командос по всій країні.
Конституція
Протягом трьох років організатори перевороту випустили близько 800 законів для формування суспільства, керованого військовими. Вони були переконані в непрацездатності існуючої [Конституції], тому вирішили прийняти нову конституцію, що включає механізми, які б запобігали тому, що, на їх погляд, ускладнювало б діяльність демократії. 29 червня 1981 військова хунта призначила 160 осіб у члени консультативної ради для складання нової конституції. Нова конституція провела чіткі межі і визначення, такі як правила обрання президента, які, як було вирішено, і стали фактором виникнення перевороту.
7 листопада 1982 нова конституція була винесена на референдум, де і була схвалена 92 % голосів. 9 листопада 1982 Кенан Еврен був призначений на посаду президента на наступні 7 років.
Післямова
Після того, як нова Конституція отримала схвалення на референдумі в червні 1982 року, Кенан Еврен організував нові вибори, що пройшли 6 листопада 1982 року. Така [передача демократії] критикувалася турецьким вченим Эргуном Озбудуном як «наочний випадок» диктату хунти умов її відходу зі сцени.
[Референдум] і вибори не проходили в умовах свободи і [суперництва]. Велике [число] політичних лідерів [ери] до перевороту (включаючи Сулеймана Деміреля, Бюлента Эджевита, Алпарслана Тюркеша і Nežmetdina Ербакана) були відсторонені від участі в політиці, всі нові [партії] повинні були отримати схвалення Ради національної [безпеки] згідно з [правилами] участі у виборах. Тільки три партії, дві з яких фактично були створені [хунтою], були допущені до участі у [виборах].
[Генеральним] секретарем Ради [національної] безпеки був генерал [Хайдар Салтик]. Він і [Еврен] виступали в ролі [сильних] фігур режиму, [уряд] очолив відставний адмірал [Бюлент Улусу], до складу уряду входили кілька офіцерів у відставці і кілька [громадських] помічників. Деякі в Туреччині стверджують, що генерал [Салтик] готував більш радикальний [ультраправий] переворот, що стало однією з причин змусили генералів до дії, зважаючи на їх повагу до [субординації]. Потім його включили в раду, щоб [нейтралізувати].
Однієї з партій, що брали участь у виборах [1983 року] стала [Партія Вітчизни] під керівництвом Тургута Озала. Вона поєднувала [неоліберальну] [економічну програму] з [консервативними] соціальними [цінностями].
Йилдирим Акбулат став головою [Парламенту]. У 1991 р. йому на зміну прийшов [Месут Йилмаз]. У 1983 Сулейман Демірель заснував [правоцентристську] [Партію чесного шляху] і після референдуму [1987 року] повернувся до активної участі в [політиці].
[Йилмаз] зміцнив контури [економіки Туреччини], перетворюючи міста, такі як [Газіантеп], з невеликих провінційних райцентрів в середньорозмірні міста економічного підйому і відродив орієнтацію на Європу. Але політична нестабільність, що послідувала за поверненням в політику багатьох перш відсторонених від неї лідерів, розтрощила електорат і Партія Батьківщини стала все більш корумпованою. [Озель], змінив [Еврена] на посаді [президента Туреччини] помер від серцевого нападу в [1993] і президентом був обраний [Сулейман Демірель].
Уряд [Озала] дав можливість поліцейським силам, у яких були можливості проводити розвідувальну діяльність, [протистояти] [Національній розвідувальній організації], яка до того часу керувалася [військовими]. Розвідка поліції навіть увійшла до складу організацій, які здійснюють [зовнішню розвідку].
Після перевороту були зібрані суди [державної безпеки] згідно з приписами статті 31-15 польового статуту [армії США]: дії проти нерегулярних сил (перекладено турецькою в 1965 як ST 31-15: Ayaklanmaları Bastırma Harekâtı), своєрідною Біблією організації «Контргерилья». Згідно старшому члену Курдської робочої партії Селахаддину Челіку переворот показав що «суди державної безпеки є продукт управління спеціальними операціями і у них є завдання перебудувати юридичний процес відповідно до вимог Контргерилья». Головні інструкції для судів: «не присуджувати обвинуваченим покарання встановлені для політичних злочинів, а призначати такі суворі покарання, які встановлені за вбивства та інші злочини проти особистості». На хвилі перевороту було винесено безліч суворих покарань.
Для «Сірих вовків», які перебували в ув`язненні, була запропонована амністія, якщо вони погодяться битися з курдським меншістю і поставленої поза законом [Курдською робочою партією] на південно-сході країни, також як і воювати з [Таємною армією звільнення Вірменії]. Потім «сірих вовків» послали воювати з курдськими сепаратистами. Ведені організацією «Контргерилья» «вовки» вбили тисячі людей в 1980-х і також починали атаки «під фальшивим прапором», нападаючи на села у формі бійців Курдської робочої партії, періодично ґвалтуючи і вбиваючи людей[[]. Ця «брудна війна» спричинила за собою 37 тис. жертв. Відставний підполковник штабу Талат Туркан, присвятив три десятиліття викриття організації «Контргерилья» підтвердив, що вони в липні 1972 року брали участь у нападах, які спричинили жертви Журналіст Огуз Гювен у своїй книзі «Zordur Zorda Gülmek» перерахував використовуються методи, що включають покарання фалакой, і занурення в нечистоти.
Американське втручання
Визнаючи політичний вакуум в Європі після Другої світової війни, президент [Гаррі Трумен] сформулював [свою доктрину], щоб запобігти залученню європейських країн в радянську сферу впливу. В якості самого «східного антикомуністичного оплоту сил Заходу» Туреччина була особливим «стратегічним союзником у стримуванні радянського комунізму». В ході операції «[Гладио]» США створили таємну напіввійськову мережу, члени мережі готувалися до відбиття можливого радянського втручання. Були також засновані антикомуністичні групи, щоб послабити підтримку комуністичної. Назва турецької гілки в цій операції «Контргерилья» було розкрито прем`єр-міністром Еджевіта в 1974 році.
Після [Іранської революції] 1979 року Вашингтон втратив свого головного союзника в регіоні, в той же час згідно [доктрини Картера] сформульованої 23 січня 1980 року США повинні були використовувати військову силу для захисту своїх національних інтересів в районі [Перської затоки]. Туреччина отримала значну економічну допомогу головним чином від [організації економічного співробітництва і розвитку (OECD)] і військову допомогу від НАТО, особливо від США. У 1979—1982 роки країни OECD зібрали 4 млрд доларів для економічної допомоги Туреччині.
Для виконання доктрини Картера Вашингтон розпочав розвиток сил швидкого розгортання (RDF), необхідних для швидкого вторгнення в області Перської затоки щоб покладатися на війська НАТО. 1 жовтня 1979 року президент Джиммі Картер оголосив про створення RDF. За день до військового перевороту 12 вересня 1980 року 3 тис. американських військових з RDF почали навчання Anvil Express на турецькій території[]]. Незадовго до перевороту старший генерал турецьких ВПС здійснив поїздку в США. До кінця 1981 року був заснований турецько-американська рада по обороні (Türk-Amerikan Savunma Konseyi). Міністр оборони Юміт Халук і [Річард Перл], в той час помічник міністра з міжнародної політики безпеки в новій адміністрації Рейгана і заступник голови штабу Недждет Озторун взяли участь у його першій нараді від 27 квітня 1982 року. 9 жовтня 1982 був підписаний меморандум про взаєморозуміння (Mutabakat Belgesi) головну увагу було приділено розширенню аеропортів для військових цілей на південному сході Туреччини. Було побудовано кілька аеропортів в провінціях [Батман], [Муш], [Битлис], [Ван] та [Карс] на південно-сході країни.
Американська підтримка перевороту була підтверджена резидентом ЦРУ в Анкарі Підлогою Хензем. Після повалення уряду Хенз зв`язався з Вашингтоном, заявивши: «Наші хлопчики [в Анкарі] зробили це». Це породило враження, що США стояли за переворотом. Хенз відкинув ці вигадки в інтерв`ю турецькому відділенню CNN Türk`s Manşet від червня 2003 року, але через два дні [Мехмед Алі Биранд] представив запис інтерв`ю від 1997 року, де Хенз в основному підтвердив розповідь Биранда. [Державний департамент США] оголосив про те, що сталося в ніч з 11 на 12 вересня переворот, військові зателефонували до посольства США в Анкарі, щоб попередити їх про переворот за годину до його початку.
