16.11.2019 00:42

для всіх

136

1 | 1

 © Вікторія Івченко

"Днями дзвонить мені Путін..."

з рубрики / циклу «Героїчне та іронічне»

Днями дзвонить мені Путін і каже (вустами одного зі своїх підлеглих-олігархів): « Слышь, ты… Отдашь мне в течение месяца семь тыщ… И чтоб без промедления!» Настрій у мене моментально псується. Стан подібний до отруєння: кепсько, що болить – невідомо. Певно, душа.

Я іду осінніми блискучими від дощу вулицями і обмірковую цю «пропозицію». Дзвінок-автовідповідач, передзвонити у відповідь – марна справа. Щось середнє між нагадуванням і погрозою. Таких дзвінків нині – мільйон. Люди отримують оті «попередження» – і реагують, кожен – по-своєму. У кожного – своя межа терпіння.

***

Одна знайома розповіла мені, що бачила страшну сцену в метро: якась жіночка «не туди» поставила важкі сумки, їй зробили зауваження…Хтось когось штовхнув – і розпочалася бійка, яка миттєво перетворилася на загальне побоїще! Пасажири, які не бажали брати участь у «мордобої», з жахом спостерігали за цим дійством з дальнього кутка вагону. Я перепитала, чи багато було людей – о десятій годині вечора? Фактично це сталося в межах станції метро «Хрещатик»: народ повертався з прогулянки головною вулицею міста. Накопичена агресія знайшла вихід у тому, що досить було поштовху – і… Раніше такого не було.

***

Завжди було щ о с ь, тож народ лишається безневинним «агнцем»... Cлідкую останнім часом за новинами, пов’язаними зі школою. Вчителів у школі учні часто-густо не шанують, не поважають. Оскільки ті – особливо тепер, у наш час – перетворилися на «касту» малозабезпечених осіб, перевантажених і без того нелегкою роботою.

Якось група старшокласників прямувала на якийсь «захід». По руч ішли їхні «вчительки» – уже немолоді, не дуже модно вдягнені. Ішли, мов верблюд пустелею – понуро, відсторонено… Вони абсолютно не звертали уваги на своїх вихованців. Я з подивом проводжала поглядом цю «ходу», що розтяглася на кілька сотень метрів, і думала про свою колишню «керівничку»: розумна, весела Любов Василівна уміла з нами розмовляти, возила усім класом то до рідного свого Львова, то в Прибалтику… Пам’ятаю Ленінград (нині – Санкт Петербург). Пам’ятаю, в якій атмосфері ми виховувалися. Не було тоді страшного розшарування суспільного, не було й натовпу дорогих авто навколо тієї школи. Ми бачили окремі прояви несправедливості – у шкільних стінах у тому числі, але ця каламутна хвиля ще не накрила тоді суспільство «дев’ятим валом» НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ, яка з’явилася пізніше. На фото: обкладинка моєї другої поетично-публіцистичної збірки (2006 рік).