Моя улюблена тварина
У мене живе маленька кішечка, Пуся. Зараз вона – улюблениця всієї нашої родини. Але колись їй довелося пережити дуже багато. Це не зробило її злою і невдячною. Навпаки, вона дуже ніжна, любить мурчати.
Одного разу, повертаючись зі школи додому, я зустріла кицьку. Це була неймовірно маленька і дуже худа тварина. Її ребра, обтягнуті шерстю, випирали так, що здавалося, ця малеча ніколи не їла. Я взяла її на руки, і коця відразу почала мені співати пісню на знак вдячності за моє тепле ставлення до неї. Після цього у мене просто не було сил залишити малечу на вулиці. Я вирішила принести її додому.
Мама і тато не зраділи моїй знахідці. Особливо тато, коли він дізнався, що це не котик, а кішечка. Тому одразу було сказано, що ми погодуємо її і відпустимо, адже вона звикла жити на вулиці, як-небудь проживе. Мама з батьком погодилася і налила в мисочку молока. Але кішечка не стала відразу пити молочко, хоч і була голодною. Вона спочатку погладила своєю мордочкою мамину долоню, потім подивилася мамі в очі, і замурчала. І я зрозуміла, мамине серце розтануло. Тато, бачачи цю сцену від початку до кінця, сказав, що як тільки кішка поїсть, він її покупає і відведе до лікаря, треба ж дбати про своїх підопічних.
Вирішено було назвати цю неймовірно ласкаву дівчинку Пусею. Згодом вона стала одужувати і виявилося, що вона – справжня красуня. Всі сусіди милуються нею і хвалять за поступливий характер.
Нам і самим подобається, що вона у нас є. Тато не уявляє, як без неї він би дивився телевізор. Адже Пуся завжди зручно влаштовується у нього на колінах щораз. А з мамою кішечка ходить за покупками на ринок і в магазин. Зі мною ж вона любить грати, або, згорнувшись в клубочок, спить на сусідньому стільці, поки я вчу уроки.