Моя історія. Розділ 1

Моє ім`я Марина і в якийсь період життя я перестала рахувати скільки мені років. Якщо бути чесною я завжди плутала свій вік, досить багато людей в моєму колі спілкування були старші на рік і я вважала їх своїми ровесниками і щиро дивувалася, що молодша. Так от мій час зупинився, я ніби опинилася в іншому вимірі. Всі тут. А я окремо.

Коли я це зрозуміла? Не важливо. Але важливо через що я це зрозуміла і за яких обставин. Так от в один із сонячних і радісних днів я зайшла на кухню з великим бажанням приготувати смачний борщ, який готувала тисячу разів до цього, і зрозуміла, що я не знаю як готувати борщ. Почала копошити думки в своїй голові. Щось типу "гей мозок, це абсолютно не смішно, давай рецепт борщу, він точно в моїй голові". Але мозок видав тишу і відчуття порожнечі, яке мене захоплювало все сильніше. Паніка мене накривала, руки почали труситися, дихання зупинялося "я здуріла? Зі мною щось не так. Це ненормально". Я жадібно хапала повітря, схватила рукою каструлю і потроху почала заспокоюватися "Точно для борщу треба каструлю. Я впевнена. Зі мною все добре. Зараз все згадаю"...

Того разу рецепт борщу я так і не згадала самостійно, але поряд був мій чоловік, який до останнього вважав, що я так жартую, попри це допоміг мені. Ще здається я подзвонила мамі і точно сестрам, але всі вони сприйняли це за жарт. Ні, вони не кепкували з мене, допомогли і навіть щось там типу "все буде добре, тримайся, це пройде". Чесно кажучи того разу борщ вийшов невдалим, от все в ньому було не так, але одразу згадати, а як же воно коли так, я не змогла. Тому вирішила борщ поки не готувати. Потім після кількох невдалих страв, я втратила бажання щось готувати взагалі. Думка в моїй голові "зі мною щось не так, я ненормальна, а якщо це назавжди, я так не хочу" засідала все глибше. Я не відчувала смаки їжі так як відчувала раніше, не відчувала пропорцій, не було яскравості відчуттів... Чоловік частіше став повторювати фразу "Невже ти не відчуваєш? тут замало солі, такого ти раніше не робила. Щось не так з цим салатом. Бульйон дивний на смак". Він говорив це м`яко, іноді просто жартома... Це не були докори, це були просто слова, звичайна буденна розмова. Повірте, я розуміла що щось не так, але абсолютно не могла зрозуміти, а як же так? Бо коли починала думати про те, що раніше я це точно знала, це ж елементарно, я робила це сотню разів ... Мій мозок просто заповнювала порожнеча і страх, якого я досі не знала... Так траплялося зі мною на роботі, я просто дивилася на стопку паперів і не могла згадати першу літеру алфавіту (розумієте не знати першу літеру алфавіту? це ж ненормально? це ж жахливо), я відкривала документ, який робила сотні тисяч разів до цього, і не знала як його зробити...

Я почала частіше просити про допомогу і це почало дратувати моїх колег. Можливо так здавалося мені, бо цей мій стан він лякав і дратував мене.

Вони так само, як і мої рідні дивилися на мене очима з прописаною фразою "це поганий жарт, Марино, ти наобридла"... І думка в моїй голові "я ненормальна. зі мною щось не так" руйнувала мене. Спочатку я почала відсторонюватися, щоб не обтяжувати інших. Але люди з радістю відмовилися від моєї компанії (буду чесна, не всі, але їх вистачило щоб добити мене) і це остаточно зруйнувало моє сприйняття себе і реальності.

Точно, я ж говорила про своє сприйняття років. Так от, завжди думала що помру маленькою старенькою бабцею і коли дізналася про діагноз онкологія, мій світ змінився. Я лікуюся від гормонпозитивного раку молочної залози (будь ласка не треба жалю, це не допомагає). І знати скільки мені років, чи кому скільки років стало абсолютно не важливим і не потрібним.

Я хотіла вижити і жити. І я це відчайдушно робила і роблю.

Отже коли думки про те, що зі мною щось не так, я не така як раніше, не така якою є, якою хочу бути стали мене поглинати, а розуміння того що я не справляюся стало чіткішим, почала шукати допомоги і підтримки в інтернеті. Шукала групи психологічної підтримки і допомоги, читала історії які відгукуються, шукала людей які живуть з онкологією, шукала книжки. По перше, щоб зрозуміти, що я не одна така, що все зі мною нормально, ну і звичайно що цей стан тимчасовий.

Я працюю в офісі опенспейс в досить великій компанії і одного разу у нас була зустріч колег точно не пам`ятаю, але щось про те як підтримати себе у часи війни. Була на мій погляд дуже щира атмосфера і я поділилася своїм способом. Бо справді люблю гуляти своїм районом і милуватися неймовірною бруківкою і старими будинками, ці прогулянки повертають мене до реальності і дають зрозуміти, що жити варто. Так от, після цієї зустрічі кілька близьких колег (я так дійсно вважала) глузливо підмітили мою щирість, я вже не згадаю тих слів, але я відчула сором за те що відкрилась і цього вже точно не забуду.

І я почала закриватися ще дужче. Але ж біль не минав. Він трансформувався у злість і роздратованість. Але, що найжахливіше, я злилася не на несправедливий світ, не на жорстоких черствих людей, яким довірила свій біль, а на себе... Я руйнувала себе...

Мій мозок постійно казав "ти сама винна. так тобі і треба. ти це заслужила". А люди, які колись вважались важливими добивали мене словами і діями "чому ти пітнієш, тут же не жарко" (знаючи який шлях я проходжу, ну тільки дурень не знає що онкологія це пекло, наче того що я не можу глянути на себе в дзеркало не достатньо), "ой, ха ха ха я не впізнала тебе з чьолкою, ти така не звична, ха ха ха" (я сотні раз говорила, як мені боляче і травматично було втрачати волосся, я почувалася чупакаброю, я докладала величезних зусиль щоб просто вийти з квартири), "я теж хочу йти додому раніше, як Марина" (серйозно? я йду отримувати хіміотерапію, після якої три дні болітиме все моє тіло, ти ж знаєш куди я йду, невже ти теж так хочеш), "о, ти купила такий дорогий сир, а що на нього акція. хм, акції немає? він же дорогий" (а якщо я завтра помру і так й не спробую цей сир, я багато про нього чула і хочу відчути бодай якийсь смак за цей довбаний важезний рік), "я не можу розповідати про свої проблеми при тобі Марино, ну бо ж мені не зручно, ти і так хвора" (я хвора, але ж я ще не померла, аууу, я Марина, ти ж завжди мені розповідала всяку фігню, чому саме зараз не можеш? саме в той час коли я така беззахисна і мені так болить, а твоя увага і дурнувата історія відволіче мене від болю хоча б на 15 хвилин, ти вирішила ігнорувати мене, невже я не заслуговую відчути себе нормальною людиною), "О, ти купила нові речі?" (так, я витрачаю на лікування, але це не означає що я не маю купувати собі речі, я просто відчайдушно шукаю шлях до відчуття хоч маленької крапельки радості), "ти поїхала за кордон, я тобі заздрю" (бляха як так? чому не радієш за мене? ти ж знаєш ще більше про мій стан ніж інші)...

і ще мільйон недоречних фраз і дій від травмованих людей.

Але я теж була травмована. Я потребувала допомоги і чесно про це казала. Потім відчайдушно будувала стіну.

Але люди почали сприймати це за зверхність. Я просто намагалася себе врятувати, бо тривога, страх і порожнеча накривали мене все частіше. Безсонні ночі чергувалися з ночами де мені сниться один і той же сон, в якому я тону, а поряд пропливає човен і мене б`ють веслом по голові, я пірнаю, виринаю і знов удар...

Роздратовані будні...

Я дратувалася на себе, бо не знала елементарних речей, не розуміла навіть емоцій ні своїх ні людей, які зі мною говорили, не розуміла жартів, тобто я розуміла що тут має бути смішно

ось

тут

зараз...

але ні,

порожнеча...

в мені засіла порожнеча, страшна, чорна і безмежна.

Я мала розуміти людей, посміхатися, а мене ніхто не мав розуміти.

бо це ж я не така

не вони

не їхні слова недоречні

бо вони здорові і нормальні

а моя реакція ненормальна

бо я ненормальна, хвора, зламана, не така як раніше...

в якийсь момент я і сама в це повірила...

О, Точно.

Я ж говорила про вік. Мені байдуже скільки мені років, але я точно знаю що їх замало. Хочу жити. І мені байдуже скільки Вам років, але одне я точно знаю, їх точно мало.

І я бажаю Вам жити ще. І ніколи не відчути цієї страшної поглинаючої порожнечі.

Зараз я дратуюся на себе за те, що не можу злитися на людей, які робили мені боляче. Я співчуваю їм. Ну це ж капець бути такою наївною у майже сорок років. Але мені за це не соромно.

Я наївна.

Я вірю в любов.

Я люблю.

Я вдячна всім хто покинув мене, так само, як і всім хто лишився поруч. Хто зустрів мене лису і дивно одягнену і поговорив так ніби зі мною все гаразд. Хто запросив на каву і сказав що радий бачити, а не тікав по коридору торгового центру, роблячи вигляд що не знає мене. Хто обійняв при виході з маршрутки. Хто обійняв в тролейбусі. Хто відповів на сто перше дурне запитання. Хто посміхнувся. Хто поважає моє право на приватність чи на розголос. Хто дозволив мені працювати. Хто вчиться бути зі мною, в той час, доки я сама вчуся бути з собою. Хто пройшов і проходить зі мною цей шлях. Обіймаю кожного щовечора у своїх думках.

Будьте у себе світлом, якщо проходите важкий шлях.

Будьте світлом, для тих хто поруч. А якщо не маєте світла, йдіть вчасно і подалі. Бережіть себе і не добивайте інших.

Мій батько сіє хліб, а я сіятиму віру в людей.

Дніпро, 25.04.2025