Моя історія. Розділ 2
Ось і настав час поділитися
мій шлях
Онкологія це не вирок, але може ним стати, якщо опустити руки чи лишити в житті не своїх людей. Бажаю усім поряд справді близьких людей.
Моє імя Марина і в якийсь період життя я перестала рахувати людей поряд. Не те щоб я не дорожила друзями чи рідними, але в моєму житті почали з`являтися люди, які безслідно зникали. Ну знаєте типу ще вчора ви разом у кабінеті шушукалися за чашкою кави, а сьогодні вони проходять повз по коридору? Звичайно, деякі втрати мені боліли, а з декими я й сама вчиняла майже так само.
Просто життя настільки швидке, що у випадковий момент зупиняєшся і бачиш, що більше нічого не пов`язує з цією людиною. Хоча людей, з якими можу не спілкуватися рік, а при зустрічі знов на одній хвилі, теж багато. Хтось не витримує моєї щирості і відвертості, я ото знаєте, як мій тато говорить "проста як двері", говорю і відстоюю те у що вірю, і мені байдуже скільки співрозмовнику років чи який він має статус. Але одного не змінити в мені, якщо я втратила до людини повагу, більше до неї не повернуся. Я можу зустріти тепло і це буде щиро, але двері мого серця будуть закриті на тисячу замків.
Коли росія почала повномасштабне вторгнення я вже кілька днів жила у жаху. Мій світ зруйнувався за секунду. Мій чоловік захворів. Для мене це стало великим ударом. Ми зустрілися досить пізно у 2014 році і я не встигла нажитися разом. Тому і новина про початок війни не стала для мене такою трагічною. Більш травмуючим для мене було знайти ліки в завмерлому місті чи лишити кохану людину одну вдома. Я виходила зранку і йшла пішки на роботу, бо паніка накривала мене, якщо я зупинялася в мене тряслося все тіло. Потім після роботи я йшла додому пішки заходяти буквально в кожну аптеку щоб купити ліки, яких не було, або відпускали по одній пачці. Я відчайдушно шукала реабілітологів, лікарів, читала що я можу зробити сама. А навколо ж війна і якщо мене уб`є як мій чоловік купить собі ліки? Ніяк. А й без ліків йому не можна. Тому я скупила ліків на два роки вперед. Поміж закупами ліків я готувала запаси їжі і води. Ну знаєте, я таскала в дім щодня пакет якихось продуктів, як хом`як ховає за щоки, я ховала у комірчину.
Я повернулася обличчям до людей, яких вважала близькими. Я допомогала чоловіку, рідним, подругам, знайомим, читала і постила новини. Ховалася від вибухів.
Знову деякі люди повернулися в моє життя, деякі з`явилися, а деякі втратили для мене не просто значимість, а і людяність. Я справді в деяких обличчях просто не бачила більше людей. Це були і є просто оболонки...
Буде брехнею, якщо я скажу що абсолютно не відчувала своєї хвороби. Я просто не надала цьому ніякого значення. Зараз я точно памятаю той літній яскравий день, коли я відчула таку втому і знесиленість, що мені просто захотілося сісти посеред дороги і просидіти так непорушно кілька годин, а можливо і днів, просто заплющивши очі. Як і уже багато днів до цього я йшла з пакунком ліків та покупок з АТБ про запас, абсолютно знесилена, а мати мого чоловіка з чарівною посмішкою, новою зачіскою і абсолютно щаслива вийшла з перукарні. Людина, мати, син якої (рідний син) вже пів року бореться за своє нормальне життя, просто щаслива безтурботна йде мені на зустріч...
Мій світ знову рухнув... Я відчула такий біль в усьому тілі...
Для мене батьки це святе, бо і діти для батьків це святе. До цього дня, я завжди говорила своєму чоловікові, що це все маячня, матері такими не бувають, це все ти не такий син, не так зрозумів, не так відповів, це ж мама! А мама любить дитину безумовно! Будь терплячішим. Будь розуміючим. Мама віддасть останнє щоб врятувати свою дитину чи захистити, чи бути поряд.
Бо моя ж така. Але ні...
В той день я відчула увесь біль, який все своє життя відчував мій чоловік... Я прийшла додому і найперше що зробила, це попросила в нього вибачення за те, що змушувала його спілкуватися з людьми, які ним ні крихти не дорожили.
Це важко визнавати.
З цим важко змиритися.
З цим важко жити.
Але тут війна допомогла мені, його мати росіянка за національністю і мій мозок швидко поставив галочку - рашиські матері всі однакові, їм байдуже на смерті власних дітей, тому ця війна і триває. Людей не змінити.
Потім я помітила, що завжди в будь-яку погоду мої холодні руки більше не холодні. Я жартувала, що нарешті мої руки теплі, як у нормальних людей. Потім був не значний збій циклу, але гінеколог, якому я розповіла про ситуацію у родині і те, що я постійно знаходжуся у стресі, звичайно ж не назначила мені мамографію, але ж ні болей ні якихось "уплотнєній" в грудях і не було. Через війну, того року і ФЛГ я не пішла робити.
У мене були інші справи. Аптеки, АТБ, робота, з усіма поговорити... Встигнути нажитися з коханою людиною.
Знаєте, мабуть цього я боюся найбільше. Втратити дорогих мені людей.
Бо насправді померти не боюся, бо жити з втратою дорогої людини оце боляче і це пекло. Ось цього я боюся. Цей страх і зруйнував мене.
І от війна, хвороба чоловіка, відчайдушні спроби віднайти баланс і саме в цей час хвороба мене захопила.
Коли я у душі помітила маленьку ямку на грудях, я вже все зрозуміла. Але відчайдушно хотіла від лікарів почути - ні, це не онкологія. Чому? Чи боялася я болю, який принесе мені хвороба? Ні. Я не хотіла і не хочу бути тим страшним пекельним болем для рідних, які мене втратять. Ось чого я боялася і боюся. Ось що тримає мене досі. Жити щоб любити і бути світлом для тих кому потрібно, хто цінує, хто потребує.
Я пам`ятаю біль, який я відчувала боячись втратити сестру. Я пам`ятаю як мама посивіла на моїх очах за одну секунду. Як вона приїхала потягом вночі сама, лишивши мою сестру у онкологічному центрі. Я пам`ятаю як мама впала в коридорі і здається плакала там на підлозі у мене на очах цілу вічність...
Я пам`ятаю бідність яку принесла ця страшна хвороба моїй сім`ї...
Я пам`ятаю кожну людину, яка вколола тоді в найболючіше...
Але найбільше я пам`ятаю добро усіх тих хто підтримав нас в найстрашніший час...
Тому я завжди підтримаю але і відпущу.
Звідки я знаю як боляче втрачати?
Я втрачала...
Але все одно знаю, що світлих людей більше.
Тож і сама стараюся бути світлом.
Не тримайтеся за тих, кому ви не потрібні.
Зверніть все своє світло на тих кого любите і хто любить вас.
Будьте світлом для себе і для тих хто поряд