Дещо про штунду
часопис "Правда" т. IV, в. X, Львів, липень 1889 р
Про існування штунди уряд довідався, здається, тільки р. 1870; принаймні я не відаю, що б раніше вживали проти неї яких заходів. Від р. 1870 починають викореняти штунду звичайними заходами : бійкою, тюрмою, засланням, хоч де-не-де показується щось похоже на місіонерство. Одним з таких місіонерів в Київщині вважають Володимира Терлецького. Обїхавши два чи три таких повіти, де була вже штунда, Терлецький подав до Генерал- Губернатора кн. Дундукова таку пораду, що навіть півурядовий «Кіевлянинъ» визнав її нелюдською. Порада Терлецького про штунду, як і думки тодішнёго Київського митрополити Арсенія, варті того, щоб спізнати істоту їх. Митрополит, друкуючи свої думки, не підписався під ними; але усі відали, хто автор статті в 2 ч. „Трудовъ Кіевской духовн. Акад. 1875“, написаної взагалі проти сектярів. Чернець Терлецький спостеріг, що штунда виросла на ґрунті політичних ідей, котрі „легко простаються по краю, обуреному такою силою полїтичних повстань". Вважаючи, що штунда і з політичного і з морального і з релігійного погляду вельми шкодлива, Терлецький радив усіх штундових виселити з України аж за Кавказ в Азію. (Див. Суд. В. N. 73. р. 1875). А митрополит Арсенїй радив усіх сектарів (таких в Росії кажуть більш 15 мільйонів, поселити десь в одній країні і положити межу, щоб за неї сектарі не переїздили і ні з ким с православних, опріч духовенства і урядників, жадних зносин не мали і нарешті заборонити сектарям купувати або наймати землі, володіти млинами, заїжджими дворами і заводами. Тоді в Росії ще не віяло сучасною реакцією і поради Терлецького і Арсенїя пішли по вітру. Одначе адміністрація, духовенство і суд пильнували викоріняти штунду; адміністрація набивала штундовими тюрми, а духовенство... Та в одному судовому процесі в Одесі проти штундових виявилося, що піп, усовіщуючи штундових, вернутися до православія, бив штундових долонями по лицю і сік різками. Таких випадків по Херсонщині` можна нарахувати сотнї. Часом слідство і суд над штундовими тяглися так довго, що штундові і вмирали в тюрмах. Судові процеси виявили, що сільска і інша поліція під’южувала і народ бити штундових, руйнувати їх оселі і т. ін. Одно слово рр. 1872—77 були часом таких утисків над штундовими, що справді штундові походили на мучеників. Одначе через те штундова наука не зникала, а ще більш просталася: штундові прямо говорили: „Огню огнем не тушать; куди нас женуть, там ми протоптуємо стежку; чим більш нас мордуватимуть, тим більш розростатиметься наша наука" (Див. От. Зап. 1878 N. 5). Херсонський (нині Варшавський) єпископ Леонтій кілька разів заходжувався їздити по селах, заводити с штундовими богословські дебати і привертати „отпадшихъ" до православія; та всі заходи його кінчилися на тому, що він, передавав штундових в руки поліції.
Року 1878 помічаємо, що утиски урядові ніби притихають; мабуть сам уряд того часу доміркувався, що мордуванням нічого не вдієш, а треба інших заходів. Бійка штундових, закидання їх по острогах, процеси і заслання притихли були і в справозданнях адміністрації штунда почала зникати. Напр. р. 1880 прокурор Сьв. Синоду Побідоносцев, будучи у Києві, запитав консисторію: скільки в Київщині штундових? Консисторія відповіла що тілько... два (Див. Кіевл. 1880). Здавалося, що ліберальні „вѣянія" обізвуться і на штунді. Так гадали і самі штундові, найпаче, коли новий царь видав маніфест про полегкості задля раскольників. Вирядили було штундові й депутацію до царя прохати, щоб не гнобили їх і не боронили сходитися на молитву; але депутації тієї до царя не допущено і небавом Толстовсько-Побідоносцевська реакція чорною хмарою спустилася і над штундовими. „Мѣропрятія" знов пішли кружити разом з тюрмами, процесами, місіонерством і засланцями, виступив викоріняти штунду і військовий суд. Київський ґенерал-губернатор Дрентельн звелів кількох штундових судити військовим судом... Одне слово, утиски воскресли з силою геть більшою ніж перш. Що до місіонерства, так з його опріч шуму досі нічого не виходило. Найбільш зо всіх наглумилися штундові з отця Івана Наумовича. Запевнившись, що не з його головою привертати штундових до православія, о. Наумович, мабуть, відрікся від місіонерства.
З усього одначе знати, що уряд, найпаче вища духовна адміністрація піклується, яких би заходів ужити, опріч різок, тюрми і заслання, що б не давати простатися штундовій вірі? Про се Синод розіслав через єпископів до всіх українських попів, аж десять пунктів, питаючись „щирої поради". Мені доводилося самому читати, а ще більш — чути від людей, що більшість українських попів, перше усього радить проти штунди освіту, ведену в школі і в церкві (в проповідях) народною мовою. Та, ледве чи послухав петербурський Синод такої розумної поради. Певна річ, що тут зараз спостереже „політику", і коли не „польську інтригу" — то вже-ж невідмінно „сепаратизм". Цїкаво буде нагадати тут, як під час „либеральныхъ вѣяній" духовна преса російська висловилася про уживання в церковній проповіді народної мови. Треба сказати, що уживати в проповіді народної мови („простонародного нарѣчія") заборонено попам ще в 1860 их рр., аж під час „вѣяній" 1879—1880 р. иитання це знов виплило в сьвітьскій пресі, а за нею вже обізвалася і преса духовна. „Церковно-Общественный Вѣстникъ" (N. 148 р. 1888) жалувався, „що Українець і досі не має спроможності молитися, слухати проповідь і читати св. книжки рідною мовою; далі радячи, що б уряд дозволив уживати народну мову, як зброю проти штунди, часопис зараз же додала, що це не значить, що вона радить признати за українсько-руською мовою права горожанські. На цю пораду перш за всіх обізвавсь орґан духовного уряду тієї країни, де найбільш розгорнулася штунда. „Кіевскія Епарх. Вѣдомости" (N. 4. р. 1881.) почали доводити, що в проповідях зовсім не треба вживати народної мови, бо для того зручнїша великоруська і її селяне наші добре розуміють. Вже-ж після цього нема на що подавати зразки думок тих духовних орґанів, що видаються поза Україною. Лїпше буде вдатися з питанням: чи треба викореняти штунду силоміць? чим вона і кому шкодить? На це питання потроху відповідає те, що промовлено вже в першому листі; але опріч того можна додати ще де-яку подробицю про житте і звичаї штундових.
Кожен, хто спостерігав штундових, відає, що в житті родинному вони поводяться так любо та мило з такою згодою, що ліпше й бажати не можна. А про відносини їх в загалі до людей свідчить та заповідь, що наказує їм зодягти не одягненого, нагодувати голодного, запомогти недужому і т. д. „Хто хоче старшинувати, нехай буде усім слугою". От ця Христова наука, взята штундовими з Євангелії св. Марка, скрізь панує у них. Задля запомоги братам у штундових є громадські каси. Додам ще, що горілки штундові не вживають; лайка, сварки, бійки, так само божіння поміж штундовими не почуєте. Моральний, духовий і економічний побит штундових стоїть геть ліпш ніж побит православних. Доволі можна б назбирати доказів того, що привід штундових добре впливає на моральність і тверезість православних. А що до покірливості урядові, то про це нема що й говорити! Нїхто не зазнає жадного Факту, що б штундові „сопротивлялися властямъ".
Таким чином в штундовій науцї, в звичаях, життю штундових не можна знайти нічогісенько такого, щоб шкодило і інтересам краю, або держави, або хоч яким будь інтересам урядовим, опріч інтересів попівської кишені. І певна річ, що сам уряд і духовенство своїми утисками і гнобительством тільки запомагають штунді ще більш ширитися. Штундову науку треба вважити за останнє слово українського народного раціоналізму, того раціоналізму, що не руйнує, а творить, будує, тим то й боротися з ним, коли вже є охота боротися, треба відповідними йому заходами світу, а ще ліпше признати його як цілком лоґічний добуток усієї суми тих життєвих обставин, до яких привело українсько-руський народ „общерусское благо".
Яків Сопун.
