18.03.2019 19:09
для всіх
157
    
  1 | 1  
 © Косинка Григорій

Політика

Політика

— Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогодні, виходить, поїду колядувати?.. Не годиться наче так, та поїду на злість, побачу, яку то політику мені шуряки мудрі з тестем заспівають?..

Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стіл так сильно, що захиталося світло каганця в хаті. Жінка щебетала, раділа:

— Хіба ти проп`єш своє старостування? — обережно засміялась вона, розстеляючи на столі свою дівоцьку тернову хустку.— Не вік же гризтися з людьми да комнезамів своїх захищати... — виводила вона далі, кінець тій хустці розгладжуючи, а на Швачку пильно вдивлялася, думала: "Хоч би не розсердився!.."

Та Мусій Швачка сміявся:

— О, знов за батькову землю жаль підсокирюється! Пропало вже навіки, Мар`яно, шість десятин; взяли ту землю мої комнезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить... Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!

Слово "політика" вразило Мар`яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було... Вона махнула рукою:

— Служив їм, служив, а дяка? Ворогів нажив пів-села — оце така заслуга; не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали...

— Ого, — засміявся Мусій, — да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.

— Правда, — одказала та батькові, на матір глянувши.

— Правда, — підхопила Мар`яна, — що ти зарічана дуже.

— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.

Хотіла ще Мар`яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають тільки тих, кому він землю понарізував, а, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!

— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою політику не згадуй, а то ще наб`ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама, схвильована, ждала, що він скаже на це.

Тоді Мусій простяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:

— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медалю видав!..

"Такі якісь думки чудні верзуться", — подумала.

— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.

Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик: далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар`яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті... Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!

— Це я згадала, — каже Мар`яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде колядувати?.. — Вона запитала про Андріяна з якимось невідомим їй острахом.

— Да, це — свати, аби чорт їх ухватив! — жартома одказав Мусій, і їхали якусь часину мовчки. — Це вже Степанидка заснула, — мовив нарешті аж за селом Швачка. Додав: — Ех, їду оце на страменіє: ну, скажи, яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади:

"Комуна" родається, старці очі вгору підводять..."

І Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далі вдарив з люті коня, той рвонув копитами замета й помчав сани з усієї сили. Мар`яна мовчала.

Уже в`їздили на панські землі, де стояли ще не скінчені нові хати, занесені великими валами снігу; одна з них, щасливіша, накинула на себе якусь дранку з гречаної соломи, у вікні — синє світло чи каганця, чи лампадки блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голі причілки і зяяла чорними ямами невставлених вікон.

Кінь, добігаючи до цієї хати, раптом спіткнувся і злякано захріп. Швачка смикнув його назад — зупинив.

Мар`яна цокала з переляку зубами, Мусій обережно, тихо якось, витяг з кишені револьвера, але скрізь — мертва тиша.

Світло в хаті раптом спалахнуло — раз, другий і за третім — погасло; кінь же стояв на місці та гріб копитом сніг... Швачка пробіг трохи наперед і, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав:

— Кіт замерзає! От бідний, не попав до хати, а тепер колядує!..

Він підняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, і приніс до саней: Мар`яна, схвильована з такої зустрічі, пошепки казала:

— Кинь його к чорту отуди в сніг — це хтось нарошне кинув. На зло...

— От дурна! — засміявся Швачка: — Чого ж йому, товаришку, пропадать?..

Він положив кота собі на коліна, прикрив його і, ховаючи до кишені револьвера, сказав жінці:

— Подарую Андріяну за бика... Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.

До хутора лишалося ще дві версти. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.

Кінь, коли повернув Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч... Швачка під`їздив з Мар`яною до тестя.

Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи; засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, інеєм...

— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.

Його голос — різкий на морозі — наче підкинув на санях Мар`яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї "од серця" — слова не зважить, і запальний...

— Мусію, я тебе молю, — вимовила вона, коли під`їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут...

— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!

— До чого як ти вже злишся? — лагідно промовила Мар`яна, і на її очах забриніли сльози; а одна сльозина, наче мороз її викотив з окна, тихо впала на коліна чоловікові. — Викинь того чорта! — і вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.

— А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар`яна до високої чоловічої постаті, що вийшла з хати.

Хтось хрипло поблагословив, одчинив ворота і, коли сани Мусія Швачки зупинилися під скиртами соломи, мовив:

— От мороз, Мусію Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сей год... Правда, Совєцька вдасть коляди не признає!..

Мусій мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею; а Мар`яну на порозі зустрічала мати:

— Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш... А тут весь рід з`їхався: колядують. Мар`яна заплакала і, спам`ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодиці з морозу мінилося червоними яблуками на щоках, тонкі губи були міцностулені, і лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона піджидала в сінях Мусія: ніяково без чоловіка самій заходити в хату.

Ой гула-гула ;крутая гора... Святий вечір, добрий вечір...

У хаті колядували; ще тверезі були, і голоси жіночі гули соромливо — ніхто не співав на всю гортань. Отак на одній ноті загула пісня-колядка про круту гору, засіяну шовковою травою, і, коли переступили хатній поріг Швачки, завмерла.

— Оце добре, — сказав із-за столу Андріян, що сидів був поруч з Мар`яниним батьком: — Це добре... Мусій Степанович навчить вас по-совєцькому колядувать!..

І він, хитро усміхнувшись, моргнув до жінок, що колядку заспівували, та гості повернули голови до дверей, жінки втупили очі на Мар`яну, а чоловіки суворо віталися з Мусієм.

— Дав господь празник — усім празник, — приказувала Мар`яні мати, ніби виправдувала її перед родом, а Мусія зятем дорогим величала, аби сварки якої не було, і змітала полою керсетки місце на лаві — запрошувала дочку та зятя до столу сідати.

На столах стояла у великих мальованих тарілках страва: два ковбики в мисках лежали ще не початі, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочесніші місця.

Гостей була повна хата; чотири зяті з жінками, сестрами Мар`яниними, сиділи вже за столами; Андріян Кушнір — сват батьків — сидів поруч свого сина і займав місце на покуті — почесне місце, бо, правду сказати, Кушнір з усіх гостей найбільший багатир тут був; куми та рідня близька й далека мали місце за Мусієвим столом і здивовані були, що такий запеклий уже комуніст, як Швачка, а приїхав до тестя колядувати!

— Дай же, боже, і пшениці щоб родили, і діти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар`яни чарку.

Мар`яна випила, а мати налила другу чарку Швачці, казала:

— Хоч за тебе, сину, ребро мені переломили, та кров моя за тобою, і в роду, виходить, всі ми рівні...

Вона обвела очима гостей — всі мовчали, Кушнір усміхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещею по чарці та ще стара хлюпнула недопитий самогон під стелю, загукав:

—Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожні чарки заглядаємо!

Тоді всі якось веселіше загомоніли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршої сестри Мар`яниної, пишно до столу Швачки підійшла, привіталася.

— Мене з вишу за куркулівство викинули—ідіотизм якийсь! Дев`ять років на гімназію витратила, і прошу — дочка куркуля!

— Виходь заміж за комуніста — не викинуть! — гукнув здалека Кушнір.

— Хай вийде, чи з лахміттям з хати не викурю, — гордо мовив кремезний, припухлий на обличчі батько студентки.

Швачка, допивши для сміливості третю чарку, не втерпів:

— Просте дуже діло, небого: така більшовицька політика — вчилися колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать!

— Пхи, яка ж тут політика?.. Кушнір. Правильно, Галино Дмитровна! Адійотизм, а не політика!..

І всі на слова Кушнірові засміялися; Швачка хотів був підвестися з-за столу, хотів покинути таке гостювання, але його заспокоювала Мар`яна, переконувала, що не слід на сміх та поговір з гостей виїздити.

...Ой що ж бо то та за ворон...

затягла якимсь тонким сопрано молода жінка, а дальші слова пісні проказав Кушнір, тільки не співали цю пісню, бо — святий вечір — не годиться такі пісні співати.

Всі, на диво, припрошували студентку, щоб заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:

— Заспівай мені тієї України, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила... Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений, сидів Швачка, і не співала.

— Роде мій дорогий! Свахо! — гукала Мар`янина мати до Кушнірихи, — Били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати...

— Я, свахо, не здіймаю бучі, я прошу онуку вашу, хай мені України заспіває... — І Кушніриха заплакала.

Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по-старому. Жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.

Мар`яна сиділа мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: "Десь з чужої комори — виплакана хустка". І так гірко та боляче було Мар`яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.

— ...Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.

Та одкинула свої стрижені кучеряві коси з маленького лоба і, пристукнувши об долівку тонкої, панської роботи черевиками, гукала до гостей:

— А давайте заспіваємо "Застеляйте столи" — знаєте? Студенти так люблять на вечірках цю колядку народну, так захоплюються...

— Вони "Інтернаціонал" теж, як бугаї, ревуть! — вимовив зо зла Кушнір і сказав сватові, Мар`яниному батькові:

— Чув цих студентів у поїзді, як на святки їхали, — полівка, свату, а не люди! Пишеться — студент, а вимовляється — старець.

— А правда, Мусію Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?

— Дозволяє, — незадоволено відповів той.

— Уже закон, — казав далі голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!

Всіх зацікавила новина, що її сказав Кушнір, і ніхто з гостей навіть не думав співати; студентка вже розкрила була рота, де біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби, і так застигла, а спам`ятавшись, лизнула губи й сіла коло Швачки.

— Мені дядя посвідку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусія.

— А дядя в тюрму піде, по-твоєму? — відповів не в тон Швачка, Студентка пхекнула.

— От, Мусію Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я не забув. Умру — не забуду: грабіж...

— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кіт був...

— Ти ще молодий так мені одказувать...

— А як же треба одказувать? Підлизуватися, правда? Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати. Мар`яни вже не було коло його — їй чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.

Швачка встав, похитуючись, з-за столу і тихо вийшов надвір.

Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом...

"Дме на завірюху", — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, він довго шукав по-темному і, коли знайшов її підбиту ногами під ясла, пожурив коня:

— От дурило ти! Голодний тепер?..

Кінь заіржав, стукнувши копитами об поміст.

— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову. — Попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать, гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза!

Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня. Швачка постояв та послухав: смачно спить!

Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був напідпитку, а рідко пив горілку.

Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою:

— Сволоч!.. "Дайте, дядю, незаможницьку посвідку..." Наче я торгую незаможницькими посвідками!..

... Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп`янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки...

"Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики, навергані горою! А Кушнір, як та мідянка-гадюка, язиком крутить..."

Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка білої, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.

— Не хоче підгинати хвоста, собака, та доводиться підгинати, — впали через поріг, назустріч Швачці, чиїсь слова, і всі гості засміялися.

— Не та політика тепер...

— Голий був, голий зостався...

— Не займай ти, сину. Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща. — Нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба...

— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, щоб усі чули, Швачка.—Я бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же...

Швачка люто метнув очима на Кушніра.

— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!

— А хто ж буряки Мар`яні повесні давав? — мовив, задоволене одкинувшись на лаві, батько студентки.

Святий вечір, добрий вечір... — щирими голосами заспівували жінки.

Кушнір махнув рукою, і пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар`яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:

— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш. За що дяка така?!

— Гроші, тітко, брали, треба одробляти... — вимовила серед німої тиші студентка.

— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші, — мати твоя не схотіла грошей у мене брати... Правду кажу?!

— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, і блідий був, аж синій, — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.

А Кушнір підвівся за столом, казав:

— Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..

— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.

— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!

— Я.

— Ага, подякуйте йому, поклоніться...

Очі в Кушніра налилися кров`ю. Ніж у його руці стукав в такт промові об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі...

— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син.

— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте...

Всі раптом за столом заворушилися, хтось гукнув: "Що ви робите?!"

Швачка шарпонув правою рукою до кишені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.

По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар`яни.

— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте... Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання...

— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами. Одна студентка кричала:

— На землю падайте, на землю!.. — Та пострілів більше не було.

...Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.

Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.

Мар`яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.

Кушнір злякано глянув на Мар`яну, бігав очима й шептав:

— Нічого. П`яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.



1926 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 18.03.2019 22:23  Каранда Галина => © 

жорстко...

політика - вона така і є. Найбільше лиха саме від отаких "ідейних", як той Швачка: за "ідею" й рідну матір не пожаліють.

І людям лихо роблять, і собі. Мар"яну найбільше шкода.

А все ж має бути так просто: "людина - найвища цінність"... "не роби іншим того, чого не хотів би, щоб інші робили тобі", 10 заповідей, зрештою... так ні ж, блін - у нас завжди "політика"...

Оповідання зараз дуже актуальне. Чимало сімей по різні боки опинилися. І хай правда 1000 разів на нашому боці - вони там теж так про себе думають. Біда...

дякую за публікацію.