Іздрик «Воццек»
Сучасна українська проза
Юрко Іздрик «Воццек»
«Новий «Воццек» — четвертий за послідовністю. Першим був історично задокументований Йоганн Христіян Войцек, який 1821 р. в Ляйпциґу з ревнощів убив свою коханку. Другим «Войцеком» став драматичний фрагмент німецького письменника, лікаря та публіциста-радикала Ґеорґа Бюхнера (1813–1836). Текст Бюхнера пропав і був віднайдений аж 1878 р. Його опубліковано 1879 р., а 1913 р. фрагмент уперше було поставлено на сцені — в Мюнхені. Наступного ж року працю над третім втіленням сюжету, вже як опери, розпочав австрійський композитор Альбан Берґ (1885–1935)... Автор четвертого «Воццека» Іздрик — учасник спалаху літературного, мистецького та культурного (чи субкультурного) життя, пов`язаного з Івано-Франківськом початку 1990-х років.»
Марко Павлишин «Воццек & воццекургія»
Юрко Іздрик – наш сучасник, талановитий прозаїк, музикант і маляр, незмінний редактор мистецького часопису «Четвер», автор самвидавної збірки поезій «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1997), «Подвійний Леон» (2000), прозової збірки «Острів Крк та інші історії» (1998), а також низки культурологічних есе, найвідоміше з яких «Станіслав: Туга за несправжнім» (1996).
Прозовий доробок Іздрика тяжіє до так званого Станіславського феномену – унікального текстового масиву сучасної української літератури (Ю.Андрухович, Т.Прохаська, Ю.Винничук, О.Ірванець – найяскравіші представники цього мистецького явища), окреслюючи свою дотичність до його стилістики, по-перше, характерним хронотопом – відтворюється навмисне екзотизований простір Західної України; по-друге, ностальгією за дорадянським європейським минулим; по-третє, нестримним і не завжди пристойним гумором. Водночас Іздрик – автор глибоко оригінальний й неординарний. Його твори мають глибокий філософський підтекст (це екзистенційні пошуки себе й свого призначення, туга за справжнім, назавжди втраченим людством умінням бути щасливим), просякнуті ремінісценціями на тексти Біблії (як, скажімо, розділ роману «Воццек» - «Вода», який відсилає нас до біблійної історії про всесвітній потоп і порятунок Ноя), різноманітними прямими й прихованими цитатами із «Лоліти» В.Набокова.
Роман «Воццек» - це складний твір, який не піддається буквальному, лінійному прочитанню. Автор, звичайно, не випадково підбирає для свого задуму таку історичну канву: він намагається здійснити детальний опис маніакальної особистості, показати підсвідомість хворого, зобразити підкладку його внутрішнього життя. І для цієї мети постать історичного Воццека підходить найкраще. Автор накладає шаблон існування цього європейського Воццека на приблизно окреслений український простір, змінивши трагічну кінцівку реальної історії. Так, Іздриковий Воццек не вбиває свою кохану, він її просто відпускає, нічого не робить для того, щоб зберегти стосунки. Але виявляється А. (а саме так, одним лише ініціалом називає автор свою героїню) стала частиною Воццекового єства, і хоч фізично вже не присутня в його житті, мешкає в іншому місті, одружена з іншим, продовжує ніби віртуально існувати у його серці, душі, підсвідомості. І тоді герою нічого не лишається, як розпочати процес знищення цієї віртуальної А.: «Певну кількість літ він присвятив боротьбі з А. В один із сезонів посиленим лежанням на канапі та питтям горіхівки йому вдалося довести А. до розмірів а. Але А. відростало за зиму, як гідра». Ще один спосіб вбивання А. полягає у поступовому нищенні то правої його ніжки (власне, ніжки літери «А»), то лівої, то перетинки між ними із занесенням результатів у щоденну таблицю… Це викликає у читача і культурний шок таким механізованим ставленням до почуття, і сміх комічним балансуванням на межі психічного здоров’я і патології, і, у той же час, вказує на наш механістичний, комп’ютеризований вік, де навіть для знищення кохання можна написати спеціальну програму й натиснути на клавішу «error»…
Справжній злочин Воццек здійснює стосовно своїх дружини й сина: рік утримує їх у підвалі, захищаючи, на його думку, від розтлінного впливу Світу. Їх звільняє міліція, героя для примусового лікування забирають до божевільні. Сучасний сюжет сучасного тексту, хоча, насправді, фабули як подієвого ряду у романі немає. Існують окремі розрізнені події, які подаються ретроспективно і не завжди в хронологічній послідовності, як спогади, як фрагменти реальності, які спливають у свідомості Воццека після ув’язнення. Таким чином, вихідним пунктом оповіді є заґратоване віконце маленької палати і фізичний опис нестерпного головного болю, від якого страждає герой, очевидно внаслідок хвороби, при чому схильний до класифікацій Іздрик і тут подає таблицю із трьох типів цього болю…
Ідентифікація особи головного героя також подається автором із урахуванням психічної хвороби. Воццеку направду важко визначити, хто він є? Розпочинається цікавий пошук «я» головного героя у півкулях головного мозку, і водночас іронічно обіграється теорія про розщеплення особистості. І далі вже оповідь, яка спершу ведеться від першої особи однини, після констатація того, що злощасне «я» героя знайти таки неможливо, увесь час блукає між означеннями осіб: « я – ти – він – той – Воццек», «наш – ваш світ», «моє – твоє обличчя». Така іронічна мова привносить елемент ірреального, розмитості подій, загалом позірності грані між дійсністю й грою уяви. Слід зазначити, що добра половина описаного у романі – це сни Воццека, який мріє подолати 14-годиний бар’єр сну, щоб якомога більше часу перебувати у цьому просторі, з одного боку, фізичного анабіозу, а з іншого боку, нічим необмеженого і абсолютно вільного підсвідомого. Сни – це альтернативна, значно краща й досконаліша реальність. Відповідно до такого подвійного існування героя і роман автор ділить на дві частини – «Ніч» і «День».
Воццекове життя до ув’язнення, ще до загострення хвороби, вже є такою мішаниною снів і дійсності, при чому перші досить часто є яскравішими й реальнішими по факту відчуття й переживання від тієї таки дійсності. Всі сни Воццека глибоко символічні, швидше нагадують філософічні роздуми над проблемами сучасності. Такими, зокрема, є сон про велику воду, де ціна життя героя дорівнює життю двох інших істот; розділ про мудаків, в якому розвінчуються цінності сучасної цивілізації, побудовані на штампах і стереотипах, бездуховності й примітивності.
Окрему частину оповіді присвячено історії кохання до А. Вони полярно різні із Воццеком. Якщо його особа не цілісна, а ніби розмита, поза контекстуальна, подається через відтворення внутрішнього життя, через сни, роздуми, емоції, то А. – реальна, конкретизована, із прописаною біографією, в якій описано її дитинство у цирку Ваґабундо (що, звісно, відсилає нас до «Перверзій» Ю.Андруховича), юність, кохання до Воццека, її подальші маршрути Європою, Ізраїлем, Америкою.
Чи є у цьому тексті ідеологія? Мабуть, можна констатувати лише руйнування будь-яких ідеологій, їхню свідому профанацію. Є іронія й самоіронія, бо без сміху, без здорового гумору уявити життя сучасної людини, мабуть, таки неможливо. Загалом роман, не зважаючи на трагічний підтекст, не агресивний і не руйнівний, а скоріше глибоко розпачливий, бо змальовує світ, у якому замість взаємного кохання й щасливого існування можливим є лише тихе божевілля, закрите існування у психушці.
Іздрик, як автор, створив унікальний інтертекстуальний роман, ніби зітканий з елементів чужих текстів, цитат, дискурсів, загалом написаний за допомогою чужого слова. Цей твір – це ніби колаж, створений із химерно відібраних уривків культурного простору, де, скажімо, поет Ірпінець – це відомий нам Олександр Ірванець, у новому «прізвищі» якого сумістилось і місце його проживання… Цілком невипадково, що після виходу «Воццека» з’явився твір Володимира Єшкілєва «Воццекургія бет» - словник, укладений із коментарів до «внутрішньої енциклопедії» роману Іздрика.
.gif "{#}")
арт-бук - графічний альбом 
