Залишитись не можна піти...
Пограємо в асоціації? Чи в осінні варіації? Чи може сховаємося від світу за позначку «онлайн»?
Для початку тільки запитання, щоб у процесі читання зайнятися пошуком відповідей на них.
«Київ крапка юа», мов на мапі міста – життя, вздовж усіх розділів – поворотів, поміж речень-вулиць позначений сотнями знаків питання. Чи не забагато для роману як тексту? Чи не замало для роману як стосунків? Ні, бо ці знаки визначають вибір, в даному випадку йдеться про вибір головної героїні Альони. І, навіть, не знайомий «бути чи не бути», а вирішальний: «залишитись не можна піти».
А до чого тут асоціації? Осінь - час роздумів та очікувань, період, коли слід щось вирішувати, робити висновки з прожитих весни і літа, з трепетом чекати завтрашньої прохолоди і невідомого з приходом нового року.
Тому так важливо не прогавити мить, котра навіть в переповненому вагоні метро здатна змінити ставлення до самої себе: «Вже років сто ніхто не називав її «чарівним створінням». Та яких там сто! Вона взагалі не пригадує, щоб хтось її так називав»;
не злякатись людського осуду і ризикнути: «Так, уся відповідальність за цей розрив, який вистиг-дозрів у кліматі їхньої родини, лежить на ній. Бо саме вона зробила цей останній невідворотний крок. І він тепер як жертва її підступності й лицемірства ( стільки років прикидалася доброю і хорошою), буде за життя канонізований, долучений до святих, ідеалізований, а вона – дизертирка й порушниця суспільних приписів – приречена на остракізм. Хоча, якщо чесно, про це одвічне людське «хто і що, і кому скаже» вона думала найменше» ;
не терпіти біль заради дітей, а бути щасливою задля себе: «…вона нарешті зрозуміла, що хоче цього виру, забуття, омани, ніжності, проникнення до чужої, ще вчора незнаної суті. Бо вона заслужила на це! Заслужила на те, щоб її кохали – не з обов`язку перед проштампованою сторінкою, не вимагаючи натомість щоденного приниження й катування,- щоб кохали такою, яка вона є, хоча б один день, одну годину!»
В романі немає однозначних тверджень що є добре, а що зле. Немає єдиного правила як змінити долю за кілька хвилин. Але за кілька годин можна перегорнути сотні сторінок з роману життя ще однієї сильної і вже напевно щасливої Жінки.
Її можна звинувачувати, жаліти, заздрити їй, підтримати або ж навіть не зрозуміти. Але вділити їй свого часу таки варто.
Авторці вдається тримати інтригу до кінця, не втомлювати читача беззмістовними діалогами та відступами. Відчувається, що автор мимоволі змушує думати, шукати виходи та відповіді разом з героями, відчувати їхні емоції і найважливіше, як на мене – у запрограмованому жанром хеппі-енді побачити продовження життєвих шляхів героїв через призму власних висновків читача та відповідей на стільки запитань. І все для того, щоб не поставити крапки. Хіба тільки, аби в добрий час у добрім місці зупинитись, і врешті вийти за межі власних обмежень. Як це зробила героїня Альона зі своїми почуттями. Як це зробила авторка Тетяна Белімова зі своїм дебютним і вартим уваги творчим дитям.
Івано-Франківськ, жовтень 2013
.gif "{#}")
.gif "{#}")
