Моя перша автограф-сесія
Коли твій твір виходить друком, треба бути готовим до того, що ті, хто його читатимуть, захочуть щось від тебе як від автора – зазнімкуватися на пам’ять, висловити захоплення/обурення, подивитися на тебе (цікаво ж, що ти за одна?), врешті, попросити підписати ту саму (заповітну для тебе, бо ж вперше надруковану!) книгу. Ті книжки, які я підписувала ще вдома, у Києві, своїм знайомим і родичам – не рахуються! Бо ж то були такі свої люди, які давно мене знають, і прикре враження або певний інцидент тут були взаємовиключні…
А Львів? Форум видавців (ще й не простий! а ювілейний, організований сумісно із поляками…) – то вже щось геть інакше… Хоч ти й приблизно собі уявляєш, як воно те все має відбуватися, готуєшся заздалегідь, узгоджуєш деталі із організаторами, але ж… Перший раз – то є перший раз!
Отже, Форум. Таке масове літературне й навколо літературне (якщо численні українські й польські картографічні видавництва теж вважати учасниками літературного процесу))) я направду бачила вперше! Більше того, сюди так багато з’їхалося українських і не лише українських письменників, що мені, яка припхалася сюди аж на третій день, бейджика із надписом «автор» вже не дісталося – отримала «гість Форуму»… («Маємо більше, як двіста письменників», - притишеним голосом сповіщає мені дівчинка на ресепшені, - «А запрошували лише двіста! То вже будете послуговуватися пропуском «Гість»!»)
Наскільки все феєрично й фантастично, розумієш ще на підступах до самого Палацу Мистецтв, три поверхи якого окупували численні малі – великі – знані – розкручені – ужиткові – приватні – всякі видавництва (на будь-який читацький і науковий смак, будь-яку існуючу споживацьку потребу). Вузенькою вуличкою Коперника доволі важко рухатися, а на самісіньких підступах до омріяного входу брати Капранови утворили справжній корок, запаркувавши навпроти воріт зеленого кабріолета, вщерть забитого їхніми книжками… (бажаючі подивитися – купити щось – просто сфотакатися із живими братами утворили щільне коло, яке заважає пробитися досередини Форуму й спонукає раз-по-раз згадувати братів «незлим тихим словом»)…
Уся вільна територія між Палацами Потоцьких і Мистецтв заставлена легкими ятками тих видавництв, які розмістилися у самому приміщенні Форуму. Тут теж важко рухатися, але надій все потрапити досередини таки значно більше.
І нарешті! Із радісним криком пробиваєшся у маленький тісненький вестибюльчик, теж ущерть забитий народом. Але й тут не все так просто… Охоронець пояснює мені, що аби потрапити на перший поверх, де на стенді Коронації і має відбутися та сама… перша… автограф-сесія, треба спершу піднятися на третій, бо там, виявляється, початок виставки… Доводи? Прохання? Марна справа… Лізу на третій, щоб спустися на перший через увесь другий))
Із завмиранням серця… Стою нарешті біля свого стенду і шукаю власну книжку… Її, звісно, ж нема, бо книжок багато і їх викладають під конкретного автора. Так відбувається і в моєму випадку. Мене відразу засаджують «за прилавок», звільняють місце на ньому, куди викладають гірку із «Київ – крапка – юа», а з боку ще й розміщують табличку «Тетяна Белімова». Наді мною стає сама Тетяна Логуш і голосно повідомляє усім, хто наближається до стенду: «А ось наша цьогорічна володарка третьої премії! Авторка «Київ.юа»! Тетяна Белімова!» (Пізніше замість неї ці ж фрази озвучуватиме менеджер Оля, з якою я раніше спілкувалася лише і-мейлом і телефоном, і уявляла її геть не так))) Треба сказати, що це діє! Купа книг відразу розходиться! (Із моїми, звісно, підписами)))
Що писати? Ось теж питання… Чи слід писати читачеві у звертанні «дорогому Васі»? (тут ще зазначу, що на мій превеликий подив «Київ.юа» купляли переважно чоловіки! Хоч у передмові зазначено «жіноча проза»! Отакий неймовірний факт, який потребує додаткових розмірковувань…) Чому «дорогому»? А як інакше назвати людину, котра звернула увагу на твій твір? Тільки так! Але ж… Це ніби фамільярно? Чи ні? Може, ліпше «пані Оксані?»… Традиційно «бажати щастя»? чи й інших «гараздів»?
Книжки швидко скінчилися – залишилася лише одна бракована із заклеєним «передом». Якогось хлопаку відрядили за «добавкою». Тетяна Логуш пішла у своїх справах. Незвичний спокій… Але ось з’являється ще одна коронаційна авторка Ніка Нікалео, сідає на сусідньому стільчику. Все повторюється – гірка із її книжок, зазивання читачів, автографи… Але Ніка – це той тип письменника, який не дуже-то й потребує додаткового рекламування: вона сама голосно розказує про свої дві представлені тут книжки, підбираючи як досвідчений маркетолог ключик до кожного потенційного купця (слід зазначити, що і я, і мої колеги, що приїхали зі мною до Львова, теж підпали під цей магічний вплив… і купили книжки пані Нікалео…)
«Ех… мені ніколи не опанувати такого високого психологічного мистецтва словесного впливу», - думаю я, - «Але я маю інші таланти!»… Намагаюся згадати які, аж раптом помічаю, що два хлопака крутять мою книжечку (ту саму браковану)… Це, судячи з говірки, місцеві, тобто львів’яни до мозку кісток…
- Десь я вже цю мармизу бачив! Те-тя-на Бе-лі-мо-ва! Опа! Ну й краля! - каже один із них, розглядаючи обкладинку «Київ.юа».
- Таж чекай! Ось пишуть, що та пані є зірка інтернету!
- Ги-ги! І чим вона цікаво уславилася? Певно, не книжками ж, нє?
Сказати що у мене відвалилася щелепа – не сказати нічого… Із шокового стану мене виводить репліка колеги із кафедри Олени, котра щойно підійшла перевірити, як я тут, і теж чула цю балачку. «Шановні!» - звертається колега до парубків, - «А ось і авторка твору! Ви можете в неї взяти автограф!». Хлопці вражено дивляться на мене, потім на фото на книжці, потім на табличку «Тетяна Белімова» і… безслідно зникають у натовпі… «Ага! Сміється той, хто сміється останній!» - втішаюся такою сатисфакцією я.
Нарешті приносять пакунок моїх книжок, викладають нову гірку із «Київ.юа» і все починається спочатку. Ось до мене звертається тато, тримаючи попід руку дівчинку років чотирнадцяти-п’ятнадцяти: «Ось моя дочка спостерегла тут на вашій книзі обрис дівчини… Скажіть, чи то є дівоча проза? Чи ви рекомендуєте ваш твір для прочитання моїй доньці?» Як чесний автор пояснюю цьому чоловікові, що дітям мій роман ліпше до рук не давати, намагаюся розказати через що, і також рекомендую йому самому прочитати «Київ.юа». «Та нє!» - відмахуються він, - «Не маю часу на читанину!» Нашу розмову уважно слухає Ніка Нікалео. «Я знаю, що вашій дівчинці треба!» - каже вона, - «Ходіть до мене!». Врешті тато із дочкою відходять від стенду Коронації із однією з її книг…
«Ця Ніка – дивовижна жінка!» - знову міркую собі я… Бо ж насправді описати «коротко» свій твір дуже важко! А ще важче це зробити цікаво! Переконуюся у цьому, коли до мене підходить якийсь місцевий журналіст і просить сказати декілька слів на диктофон про «Київ.юа» для місцевого радіо… Починаю розповідь (як справжній літературознавець!) із опису жанру, стилю, проблематики… «То не те!» - перебиває мене дядько – «Ви скажіть, у вас родинна драма, чи нє? Бо мені рекомендували вас як автора мелодраматичної родинної історії»… Шок? Щось таке…
З’являються інші коронаційні автори. Ось підійшла Дара Корній, книгу якої «Зірка для тебе» я нещодавно прочитала. Дара вже досить популярний автор – до неї відразу влаштовується черга шанувальників. Ось з’являється Ірен Роздобудька (досить скромно вбрана жінка із наплічником, не зважаючи на визнання й славу), до якої черга з кілометр, певно, тому її саджають на стільчику збоку назовні, «по-глядацький бік прилавку». Приходить вальяжний Володимир Лис, із задоволенням розціловує всіх присутніх авторкинь, а мені, як новенькій, лише чемно цілує ручку. Врешті з’являється Вікторія Гранецька – юне диво Коронації (здобула першу премію Коронації із дебютним романом), яку ще називають українським Кінгом. Із нею найбільше хотіла познайомитися, бо вже читала уривки із її нового роману «Тіло» і була направду вражена талантом цієї письменниці!
На стенді вже тісно… Час мого автографування не зворотно збіг… Але ж творчість триває? Творчість триває!
P.S. Хочу висловити щиру подяку нашій Іринці (ІМІЗ-іку) за те, що люб’язно розмістила мене і моїх супутників у помешканні її родини у старовинному будинку на вулиці Котляревській! Направду, ще ніколи не жила у такому старому приміщенні із дерев’яними балками-перекриттями, грубами, обкладеними кахлями (труби парового опалення були теж присутні), внутрішнім двориком, що потопав у зелені, із металевими гвинтовими сходами, що вели на балкони інших мешкань… І вся ця краса у самісінькому центрі Львова! За якихось 15 хвилин пішого ходу від проспекту Свободи! ДЯКУЮ, ІРИНКО!
P.S. 2 Два рази (їдучи до Львова і зі Львова) проїжджала через місто Дубно, де живе прекрасна поетеса Світлана Рачинська! Світланко! Посилала тобі подумки вітаннячко! Дубно – гарне містечко, дуже затишне, мальовниче, тому й не дивно, що там з’являються талановиті люди!))
28.10.2013 20:57 
