Герой літературного твору
у прозі
ШКОЛА ЛІТЕРАТУРНОЇ МАЙСТЕРНОСТІУсі ми любимо читати художню есеїстку, яка є по суті роздумами котрогось письменника «про все на світі», або ж про дуже конкретні і важливі речі (скажімо, роман-есе Ю.Андруховича «Диявол ховається в сирі», чи О.Забужко «Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстка»), але попри все ми і там шукаємо героя оповіді, а якщо такого там навіть і не передбачено, автоматично ідентифікуємо автора як такого. Тобто швидко і безболісно перетворюємо письменника на ліричного суб’єкта його твору. А чого? Все просто! Людям, у першу чергу, цікаво читати про людей! Отже, кожен прозовий твір має мати героя у своїй оповіді, або ж протагоніста))
Знову ж таки почнемо з початку. Термін «протагоніст» походить із античної драми, і давньогрецькою він означав «той, хто виконує головну роль». Йшлося про актора, який «витягував» на собі дійство в античному амфітеатрі. Часи змінилися, у добу середньовіччя відбулося зародження прози в її сучасних вимірах, і термін «протагоніст» надійно увійшов у літературознавчий оббіг, позначивши головного героя прозової оповіді. Але це ще не вся історія! Поруч із протагоністом з’явився антагоніст – таке собі «спростування» життєвого шляху головного персонажу, можна сказати, антигерой. Для наочності прикладу пропоную згадати роман «Сад Гетсиманський» Івана Багряного (обов’язковий до вивчення у шкільному курсі української літератури). Згадали? А тепер нагадайте собі головного героя цього твору Андрія Чумака, і слідчого Донця, який викликав Андрія на моральний двобій. Так ось. Андрій Чумак буде протагоністом, а Донець – антагоністом у класичних вимірах цих понять.
Слід відзначити, що починаючи з кінця ХVІІІ століття, із розвитком стилістичного феномену романтизму, головним героєм не обов’язково був позитивний персонаж, який міг бути прикладом для наслідування. Досить часто протагоністом прозового тексту була трагічна особистість, яка в силу різних обставин (містичних передусім) ставала адептом зла (тут найчастіше згадують Дж.Г. Байрона і його «Чайльда Гарольда»). Реалізм у цілому схвалює такий тип героя, але пересуває мотивацію, пояснюючи зло, властиве персонажу, впливом соціального середовища (нагадайте собі, що другою назвою відомого роману українських письменників Панаса Мирного і Івана Білика «Чого ревуть воли, як ясла повні?» була «Пропаща сила», оскільки Чіпка Варениченко дійсно таки «пропав» для громадського життя і став злодієм не з власної волі, а від соціальної несправедливості – до такої думки принаймні підводять автори читача).
Модернізм лише поглибив ці протиріччя в особі головного героя прозової оповіді, зробивши душу протагоніста ареною боротьби багатьох рушійних сил – інстинктів, соціалістичних і національних поглядів, а також безлічі умоглядних ідеалів. Тут можна привести як приклад роман В.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля» (коли героєві треба обрати між інстинктом і почуттям, і в обох випадках він усе одно не зможе бути «позитивним»), або повість Бориса Антоненко-Давидовича «Смерть» (йдеться про духовну смерть Костя Городенка, пристосуванця, якому довелося «ампутувати» власну національну належність і здійснити обряд ініціації «справжнього комуніста» ціною масового вбивства селян).
Доба соцреалізму, засилля якої тривало в українській літературі з 30-х років ХХ століття й аж до проголошення незалежності нашої Вітчизни у 1991 році, утворила свій канон протагоніста. Згідно цьому канонові головний герой прозового твору мав бути ідеальним, навіть дещо ідеалістичним представником зразкового комуністичного суспільства, де не могло бути жодного соціального конфлікту, а лише невеличке протистояння «хорошого з ще кращим».
У той же час Захід став свідком зародження масової культури, яка швидко перетворила і художню літературу на філіал своєї індустрії. І тут схема протагоніст – антагоніст набула нового життя і значення, адже жоден жанр масліту не може існувати за її межами. Це чи не головний секрет успішності твору масової літератури! Кожен комікс – детектив – фентезі – екшн – мелодратичний дискурс не може обійтися без протагоніста – антагоніста! Це працює на всі 100! Варто спробувати)) Можна запросто створити невеличкий прозовий твір, побудований на такий бінарній опозиції «хороший – поганий», «свій – чужий», «відьма – фея», «курва – чорниця», але… (тут теж є своє «але»), головне, не піддатися спокусі голого схематизму і не «сконструювати» такі ходячі карикатури (якщо йдеться не про прихильника шаржу і сатири). Що я хочу сказати? Герої мають бути живими, тобто негативний персонаж …не конче має бути закінченим покидьком (він може ніжно кохати свою дівчину – дочку – маму – тата), а позитивний – навпаки зовсім не має повторювати усі риси піонера Тимура із добре призабутої, а колись дуже популярної дитячої повісті А.Гайдара «Тимур і його команда».
Постмодернізм, який активно користувався здобутками масової культури, уподобав і собі цей чіткий поділ на протагоніста – антагоніста в образній системі художнього твору, внісши деяку свою корективу. Постмодерністська філософія цілком заперечила позитивного героя – такого просто не може бути у новій ері людства, яка пережила НТР і впритул наблизилася до техногенної катастрофи, спроможної зруйнувати планету цілком (без можливості поновлення). Тут уже не до позитиву. Герой роману К.Кізі «Політ над гніздом зозулі» Макмьорфі, хоч і вступає у двобій із всесильним Комбінатом, але є дуже далеким від еталонних уявлень про «доброго самаритянина».
Як доводить практика успішних творів, головного героя і його антипода можна вигадати, особливо коли йдеться про фантастичні тексти. Чи не найбільш успішним тут є приклад Гаррі Поттера Дж. Роулінг. Можна також згадати про дівчинку Мальву – героїню популярної фантастичної дилогії сучасної української письменниці Дари Корній «Зворотній бік світла» і «Зворотній бік темряви». Але історичні постаті також приваблюють письменників. Так, скажімо, Богдан Хмельницький був протагоністом історичної трилогії М.Старицького, П.Загребельного та інших українських письменників. Іван Багряний у своїй романістиці створив цілу галерею українських незламних борців із тоталітарною системою, у лещатах якої гинула Україна. Таких героїв не існувало насправді, але Іванові Багряному баглося, аби такий національний тип відбувся хоча б в ірреальному просторі художньої літератури. І наче відчувши і відчитавши його тексти серцем, в Україні народився Василь Стус, який втілив у собі героя і «Саду Гетсиманського», і «Тигроловів», і «Огненного кола». Так що фантазувати і вигадувати, творити і передбачати хід історії, творячи героїв, – це чи не найголовніше завдання кожного письменника!
Тож бажаю Вам, тим, хто пише художні тексти, гарних героїв, які стануть пам’ятними читачеві, улюбленими багатьом, а можливо, і поповнять світову скарбничку вічних образів!
Київ, 1 березня 2015 року
