Подорожi. Дубай
Дубай – він казковий, знаєш. Трохи рідний, дуже східний, вбраний у злато й прикрашений відблисками вогнів хмарочосів. У ньому кожного дня промінчики сонця лишають безліч автографів на твоїй шкірі, а ввечері місяць пише на ній поему.
Східну поему.
Аграба? Дубай. Аграба.
А ось тебе перестріває араб із чотками у руці, він йде досить швидко, певно кудись прямує, а, може, десять хвилин тому він перебирав у руці ці чотки, і навкруги був такий спокій, і час молитви, і зосередженість...
А я перебираю дні. Неквапливо, мов ті чотки. Зараз я нікуди не кваплюся. І це майже молитва, і нарешті спокій і аж напевно зосередженість
День перший, той, у який я щойно прилетіла. Хвилювання у літаку, і швидка дорога, і готель, і східне тепло, майже спека, нарешті, після холодного Донецьку. Я гуляю вуличками Дейри, старовинного району міста, і так багато вогнів, і так багато індусів навкруги, і чом вони так дивляться на мене, може я не так вбрана...
На мені біла облігаюча кофтина і червоні брюки, біле і червоне – мої кольори, і зрідка я поправляю накидку, яка то й діло оголяє моє плече, а тут, певно, так не прийнято.
І чомсь я довго не можу заснути, а наче ж втомлена з дороги, я закриваю очі – і не можу відключитися, мені постійно щось заважає.
День другий, у який я була приголомшена величчю одного з парків Дубаю та найбільшої у світі мечеті. Спершу був парк. Яскравість зелені вдарила в очі, сонце, кольори – і спокій у той же самий час, і майже безлюдність, і все наростаюча спека, і спрага.
Через спеку. Так, ставало дійсно спекотно. Певно, біля сорока градусів. Я ж звикну?
А у мечеті було затишно. Я майже забула про дві години у автобусі до Абу Дабі, де стоїть ця мечеть, і про довгу дорогу перед цим на машині і метро, забула про те, що мені важко сидіти і про те, що болять руки, і про те, що ще було дуже спекотно – я дивилась на мечеть із злата і мармуру, а потім мені вдягнули хіджаб, і я зайшла в мечеть.
Найдорожча у світі люстра, найдорожчий у світі палас, і мечеть – справді велична, холодна і велична, і вражаюча.
І, певно, я там стала трохи східною, може це через хіджаб, мама сказала, що він мені так личить...
Знаєш, на автовокзалі, коли треба було їхати назад, з Абу Дабі у Дубай – а я цілий день не їла, і нарешті знайшла ідальню – і переді мною стояла чашка чаю і ванільний рулет – я подумала про те, що тут, сидячі у привокзальній маленькій скромній їдальнї – коли ти голодна і втомлена – будь-яка їжа стає вишуканим яством і будь-які стіни – королівським паласом.
А в день третій в очі вдарив блиск золота, у ніздрі – запахи риби та прянощів, східний базар, і години летять, немов хвилини, і шалена спека, і як я витримую?
Та я витримую. Певно, звикаю.
А через кілька годин я опинюсь серед снігів і ялинок, і льодових скульптур, я попробую на дотик штучний сніг і дійду висновку, що його, - от дивина, - його ж не відрізниш від справжнього. І мої пальці почнуть замерзати, по-справжньому замерзати – посеред пустелі, під дахом критого горнолижного курорту із постійною температурою -2 за Цельсієм. Зима серед спеки – та я за нею зовсім не скучила.
Зими мені вистачає в Донецьку.
А ввечері, знаєш, загубившись у місті, у пошуках дороги до готелю – я подумаю про те, що мати над головою дах, коли ти втомився і півкоролвства б віддав, щоб десь прилягти та хоч трохи поспати – це таке просте і банальне, і дурне, та це щастя.
Прості речі. Просте щастя.
Чашка чаю із рулетом. Вогні твого готелю вдалині – нарешті дісталися, тепла кімната і дах – і, здається, здійснилися всі мрії.
А ті, що ще ні – то скоро здісняться.
У цьому не лишається сумнівів, коли жуєш такий омріяний за день бутерброд та лягаєш під чисте простирадло. І твоя нога, що боліла і нила всю дорогу від напруги і втоми, нарешті розслабляється, і біль відступає...
А в день четвертий не було болю. І втоми теж, майже, віриш. День пошуку парку, зеленого величного парку із чудернацькими деревами і безліччю птахів, день коли наді мною пропливла величезна акула у одному з найбільших у світі акваріумів, а за нею скат, а потім ще і, ще, і безліч маленьких рибок – зліва, справа, перед тобою, і ти хочеш доторкнутися рукою, а вони тебе наче не бачать.
А потім ти йдеш у найзатишнішу кав`ярню з видами на найвищу у світі будівлю Бурдж-Халіфа, замовляєш свою улюблену піцу, а перед твоїми очима танцюють 150-метрові струї фонтанів.
І безліч людей навкруги, і вже засяяли перші зорі, і місяц у небі молодий, і ледь дме вітерець – легкої ходою на землю спускається арабська ніч, і все дійсно дуже по-східному, містично й технологічно в одночас.
В день п`ятий ти сядеш у автобус, щоб доїхати до пляжу, і тут станеться те, чого ти не очікувала.
Не боялася не думала.
Бо воно завше так стається. Стається те, чого не чекаєш, про що не хвилюєшся, стається саме в ті хвилини, коли ти найрозслабленіше-спокійна, за вікном сяє вранішнє сонечко, а всі думки про море, пляж і новій емоції дня.
Та раптом на твоєму візку відмовляють гальма.
Автобус різко заверне – і у цю хвилину тебе відкине хвилею – швидкою, свавільною, - до вхідних дверей, перед очима в тебе пронесеться картинка, як вони розбиваються (чи відкриваються від удару візка) – і ти на швидкості вилітаєш із автобуса на трасу.
І на цьому можна ставити крапку.
І це могло б бути твоє все.
Та, на щастя, не стало. Двері витримали. Вони не розбилися і не відкрилися. У дубайських автобусах дійсно надійні двері. Алілуя.
А потім - потім ти знову опинишся серед акул і скатів, і таких різних, таких веселих рибок, виблискуючих усіма кольорами веселки, до тебе підпливе червона медуза, а потім ще три, ти будеш все це фотографувати, багато фотографувати, а ще знімати на відео...
Знаючи, що пам`ятається й важить лиш побачене. Власними очима. Відчуте - власною шкірою.
Ти забудеш про те, як в автобусі в тебе боліли ноги й стегна. Як ти рахувала хвилини – скоріше б доїхати, ще трохи протриматися.
Ти доїдеш – не лишиться сумнівів: все вартує всього.
Вартує.
А потім буде аквапарк і пальми, і сонце, Персидьська затока й кришталево-чиста вода, спокійна й дуже тепла, й лагідна, вона торкнеться твоїх рук, губ і носа, а вже потім сонечко лишить на них свій автограф – автограф засмаги, східної, густої, медово-шоколадної...
І ти його приймеш. Приймеш та подякуєш. Приймеш та захочеш ще.
А в день шостий ти народишся заново.
Але спершу помреш. Майже помреш.
Та до цього буде парк. Зелений, квітчастий парк, із широкими галявинками, і їдальнями, ти вдосталь насолодишся промінцями ранкового сонечка, з`їш бутеброд із сиром, вип`єш чаю із пластикового стаканчика. Яке ж все стає смачним на свіжому повітрі, і той звичайний чай, і сир, і фрукти. Буде затишно й блаженно, і птахи співатимуть прямо у вушко, а потім ти зловиш таксі, яке відвезе тебе в черговий аквапарк.
Вже інший. Ще кращий.
Ти нарешті знімеш з себе одяг – як же довго ти цього чекала, - кофтину, брюки, накидку – все, подалі, нарешті, ти купатимешся у басейні і засмагатимеш, а потім мама запропонує тобі сфотографуватися на фоні одного з символів Дубая.
Найвищого у світі семизіркового готелю у формі паруса.
Сфотографуватися прямо в басейні.
Ти весело підхопиш цю ідею, і фото вийдуть гарні, а потім чорний фотограф зробить пару професійних знімкив вас із мамою, заздалегіть позичивши їй свої окуляри, бо їй в окулярах гарніше, а в тебе вже є.
А потім ти скажешь:
- Ну досить з мене басейну, пора позасмагати.
І мама скаже авжеж, тільки шезлонг вільний тре пошукати.
І піде шукати.
А ти ще трохи порозслаблєшся у басейні.
Та недовго. Ти знала, що це басейн із штучними хвилями, та не знала, коли вони почнуться.
І от вони почались. Прямо зараз.
Перша хвиля хитне тебе, та ти втримаєшся, ти сидітимеш на місці, може й не варто хвилюватися?..
Наступна хитне тебе сильніше – і ти зрозумієш, що хвилі будуть посилюватися.
І поки ти ще тримаєшся, ти спробуєш покликати на допомогу.
Третя хвиля буде дуже сильна і стрімка, вона майже захлестне тебе, ти якимось дивом втримаєшся, ти ще раз покличеш, розуміючи, що наступна хвиля буде останньою.
Для тебе.
І вона буде дуже швидко, вона вдарить тобі у спину, переверне та захлесне з головою...
І ти підеш на дно.
Майже моментально.
Ти заклякнеш, не сили ворухнути ані рукою, ані ногою без доступу повітря, ти й не думала, що коли не можеш дихати, все стає так важко.
Ні, не так. Все стає неможливо.
Ти побачиш дно басейну через окуляри, ти розумітимеш – чітко і ясно, як ніколи в житті, - що в тебе є максимум кілька хвилин, ти не розумітимеш – невже це все?
Отак от – раз і все.
Тільки-но були подорожі, галявини і аквапарки – а потім тебе захлестнуло штучними хвилями і все скінчилося.
Певно, у житті воно завжди так. Коли не чекаєш, не думаєш, і не хвилюєшся – ні крапельки. Уся проблема в тому, що ми не знаємо, коли все закінчиться. Ми не знаємо заздалегіть. Не прокидаємося із дурним передчуттям. Все як і завжди. Як вчора і позавчора.
Коли все було добре.
Та крапка може бути поставлена у будь який момент.
Але все ж мій ще не настав. Тоді – не настав.
...Я відчула себе у чиїхось руках, сильних руках чорного рятівника, поруч бігала мама і кричала: „Дихай. Дихай”, та мене й не треба було вмовляти.
Цей перший ковток повітря – такий довгоочікуваний, такий жаданий, а потім ще, ще – багато ковтків, я дихала, немов сьорбаючи повітря, великими ложками, намагаючись набрати його більше, ще більше, про запас, таке солодке й п`янке, немов моє улюблене червоне вино.
Та ні, значно смачніше.
Дихай. Дихати.
Як же все кумедно, та дихають не коханням. Дихають повітрям. Ти триматимешся без кохання стільки, на скільки в тебе вистачить клепок в голові, та без повітря – нема різниці: чи ті клепки є чи немає – ти помреш. І дуже-дуже швидко.
Та не зараз. Твій час ще не настав. Ще не настав.
І життя вдарить в очі новими яскравими кольорами. Буде і повітря, і лагідне сонечко, зігріваюче – опісля басейну, а потім знову басейн, а потім на Дубай спуститься легкий листопадовий вечір – і ти прогуляєшся на човні проміж вогнів і висоток, по тутешній Венеції – і якою ж вона буде прекрасною, і привітною, і сліпучою.
А потім ти вечерятимеш в одному з найошатніших ресторанів і дякуватимеш.
За ще один день. Ще одну хвилину. Ще один ковток.
Повітря, людей, вражень.
Вогнів, вітру, солоних бризгів.
Життя.
І от настане твій останній день у Дубаях. Золотий пляж заверене твої ноги у найчистіший пісок, Персидьска затока змиє пісок з твоєї шкіри, лишаючи на ній на пам`ять свої дотики.
Дотики води й сонця, відображення зеленої листви у твоїх окулярах і спека, шалена спека, до якої ти, - так, певно, - ти вже звикла.
Та все ж ти ковтнеш трохи гранатового соку – і поїдеш на найвищу у світі будівлю.
Ти піднімешся на Бурдж-Халіфу.
828 метрів. А тебе піднімуть на 452.
З висоти 452 метрів ти дивитимешся на Дубай. На пустелі, і море, і пляжі.
Ти полюбиш висоту і захочеш ще вище. І пошкодуєш, що піднімають лиш на 124 поверх.
Музика тебе заворожить, запахи тебе заворожать, висота тебе зачарує, ти дивитимешся і фотографуватимеш, і ловитимеш хвилини, і дякуватимеш.
За все й кожного разу.
А потім спустишся вниз, і в серці лишиться тягучий немов карамелька і й той же час легкий мов пудінг – післясмак.
Легкість. Висота. Дива. Зорі. Швидкість. Паралельна реальність. Реальна реальність.
Та все ж фантастична.
І поруч знову танцюватимуть фонтани і співатимуть свої пісні – вже інші – то енергійні, то мелодійно-ліричні, а по ліву руку майорітиме Бурдж-Халіфа, ти істимеш паличками у японському ресторані – вперше в житті їстимиш, і, звичайно, в тебе мало що буде виходити.
Але ти старатимешся.
Ти захочеш запам`ятати все, всі ресторани й кав`ярні, і кожну хвилину на Бурдж-Халіфі, і кожен зойк птаха у парках, і голоси у метро, і блиск діамантів у бутіках Дубай Молла, і шовковість простирадл у твоєму готелі...
І ти пам”ятатимеш. Все – допоки ти цього бажаєш.
А наступного дня ти повернешся додому. Так довго буде летіти літак, так швидко домчить тебе донецьке таксі – до хати, ти скинеш кофтину і куртку, і сумки розбирати ти поки не будеш – ти питимеш найзапашніший індійский чай з дьюті-фрі, і їстимеш печиво з кокосом, і голова трохи паморочитемися, та сподіватимешся, що скоро мине.
А от пройшло вже майже 5 днів – та ще повіністю не минуло.
Та то є дрібниці, авжеж. Звичайно, мине.
І, здається, я досі якоюсь часточкою у Дубаї.
Всього тиждень, та я... Я полюбила це місто. Як би зухвало й по-дурному це не звучало.
Я не одразу, як і в коханні, та я...
Я прийняла й полюбила.
Побачила й не померла.
І це головнівше. Останнє – авжеж головніше.
