Сьогодні о третій... Юля і Саакашвілі. Короткі замальвки
з рубрики / циклу «Героїчне та іронічне»
Мій сьогоднішній вихід на майдан Конституції перед ВР був недовгим. О другій годині дня відчула, що необхідно пройтися у бік Майдану, поспілкуватися… Сьогодні четвер, будній день, тож ніяких заходів прихильникаим лідера "Руху Нових Сил" Михайла Саакашвілі не планувалося. Я уже встигла подивилася відео – про нічне побоїще напередодні… Знала про те, що на другу ніч планувався силовий розгін – із застосуванням вогнепальної зброї.
Але нічого такого не сталося, поліції ніде не було видно, тож вирішила просто пройтися наметовим містечком. Просто перед імпровізованим входом лежало кілька куп битої цегли. Повстанський табір уже встиг оговтатися після нападу.
…«Відеострім» знімали молоді телеоператори – з даху готелю «КИЇВ», розташованого неподалік. Можливо, з балкону готельного номера - на останньому поверсі. Говорили напівголосно, аби не привернути до себе увагу. Вели телерепортаж «з гарячої точки» міста о пів на сьому ранку: звіряче побиття мешканців наметового містечка. Просто на очах глядачів. Тележурналісти не помітили ані «швидких» поруч (одна лише стояла неподалік, але ніхто не вийшов до постраждалих), ані взагалі якихось ознак законності. Йшлося про те, що два роки тому владці так само брутально били студентів у центрі міста, тепер – ветеранів АТО. В результаті – поламані кінцівки, потрощені ребра… Та досвідчені ветерани вистояли. Відбили атаку.
За кілька годин до цього на сцені перед ВР виступали промовці. Серед них ¬ Степан Ількович Хмара, відомий опозиціонер. Мені дуже хотілося б, аби деякі мої знайомі послухали той виступ. І зрозуміли його СУТНІСТЬ – не окремі фрази. Ім’я цього політика дуже авторитетне.
Але чимало українців обдурені – олігархічною пропагандою. Або просто зневірилися. Ні, дорогі співвітчизники, те що ми спостерігаємо тут, не «цирк»! ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА ДРАМА, що розгортається просто перед нашими очима.
…День – похмурий, осінній. Дощ зі снігом. Нудна погода, сира. Непривітно тут, коло ВР. Але я все одно іду сюди. Жодного поліціянта, ніякої охорони. І раптом – що це? – знайомі ще з часів Майдану-2014 прапори… ЮЛЯ. Її прихильники стоять під біло-червоними знаменами – мокрими, мов хлющ! Просто собі стоять – тай усе. Ані промов, ані мегафонів… Я, дивуючись, наближаюся до «акції». «О, – кажу, – це ви? Старі знайомі! Що це, даруйте, в лісі… ну… самі розумієте… померло… ЩО ЮЛЯ ЗІ СВОЄЮ ГВАРДІЄЮ НАРЕШТІ ПІДТРИМАЛА СААКАШВІЛІ. А де ж ви, добродійко, раніше були?!»
Мокрі демонстранти з біло-червоними прапорами – ані пари з вуст. Або сміються… Чи мляво так відповідають: «Так ми тут увесь час були!»
«Я, – кажу, – нікого з ваших не бачила досі». «А ми були самі по собі» – відповідають.
Ось їхній «старший» по мобільному з начальством розмовляє: «Ми тут ще до третьої години стоятимемо…»
ГЕРОЇВ можна розпізнати – або одразу, або ніколи… «ТАК СОБІ» від політики шукають, де вигідніше.
