25.12.2022 16:45
для всіх
51
    
  - | -  
 © Шепітко Олександр

Муза: міф чи реальність

Муза: міф чи реальність

з рубрики / циклу «Мозаїка»

Якби мене ще в липні 2016 року запитали про таке, я б однозначно відповів, що це вигадка, що так деякі письменники намагаються рекламувати свою творчість тощо. Тоді мені було все одно - існують музи, чи ні, бо з літературою я знався більше, як читач. В школі, де твори майже завжди писав на відмінно, спробував якось “стати письменником”, але далі двох речень справа не пішла (ці речення зафіксовані в оповіданні Мені дванадцятий минало...).

Отак жив собі, навіть не мріючи про письменництво, аж поки другого серпня 2016 року не зустрів Її. І через два дні - ні сіло ні впало - “народив” текст, що вже нагадував щось #кололітературне. Наступного дня з’явися ще один “твір”, потім ще, і ще. А там вже не міг стриматися - ледь не щодня щось та з’являлося. Почуття було дивне: наче навчився літати й ходіння землею вже здавалося доволі простим і не вартим уваги; наступного разу хотілося піднятися ще вище, впіймати повітряний потік і плисти по ньому якомога довше.

Звісно, що перші свої твори присвячував саме Їй - деякі віршовані, але переважно в прозі. Тогочас мовою мого оточення (і спілкування) була переважно російська, тому всі опуси писав саме нею - трішки кострубато, по дитячому наївно, але доволі щиро, що для мене було відкриттям. Бо не прикидатися, казати, що думаєш - це дійсно почуття, котре словами важко передати.

В сім’ї, де тоді нянею працювала моя Муза, була собака - мопс, на ім`я Фея. Звісно, що мені розповідали про неї й не знаю чому, але захотілося обіграти це. Отак з’явився перший розділ моєї майбутньої казки про рудого кота, котрий на узліссі зустрів справжню фею.

Повинен зазначити, що здавна ототожнюю себе з котом - бо і народився в його рік, і вдома завжди у нас жили коти, чи кішки, і на аватарці в соцмережах також красувався рудий кіт.

Може тому й свого героя писав із себе. Втім, це не дивно. Бо будь-який автор вкладає своїм персонажам часточку себе - коли більше, а коли тільки натяком.

Щодо феї - то тут без вибору - прототипом була саме моя Муза (принаймні, я так хотів, а там вже вийшло, як вийшло).

На початку навіть і не думав, що це буде казка, тим більше для дітей. Бо писав про нас із Феєю, писав, як дорослий для дорослих. Перший розділ моїй Музі сподобався, що спонукало творити далі. Отак за неповний місяць з’явилась цьогочасна перша частина повісті. Тоді я ще не знав, що їх буде дві - дописав, що зміг, і все - застопорився - ніяких нових ідей для продовження не було.

Втім, здавалося, що воно й так згодиться. А тут ще й реклама трапилася - від Мультимедійного видавництва Стрельбицького - і я вирішив заробити грошенят (а як же інакше!). Відразу скажу, що замір виявився так собі - книгу хоч і купували (переважно в Росії), але на договірні для виплати $50 все одно не дотягувало (ще й багато), тому після закінчення договору ті кошти залишились видавництву.

А казка припадала пилом у шухляді. Аж поки влітку 2018 не прочитав про конкурс від Фонтану казок (зараз Наш формат). І захотілося побачити своє дитя книжкою! І несподівано з’явилися ідеї щодо продовження! Тому без вагань переклалася з російської перша частина, дописалася друга й твір було надіслано на конкурс.

Іван Андрусяк, що з Юрієм Бедриком оцінював тексти, відповів швидко (другий відгук з’явився аж під новий рік), вказав на помилки. За його оцінкою я зрозумів, що не пройду до фіналу.

Та тут на горизонті з’явився новий конкурс. Тому, не очікуючи на ще одну оцінку, я взявся переробляти казку. Хто таке робив, знає, як воно - різати власне дитя, щоб сподобалося іншим. Але я старався, як міг!

Навіть зараз, перечитуючи казку, бачу, як відрізняється перша частина - нехай і перекладена й відредагована, але створена ще недосвідченим автором, - від другої, котру писав майже через два роки з початку мого письменництва.

Та хай там як, на новому конкурсі моя казка отримала диплом другого ступеня!

Можливо свою роль зіграло те, що було подано всього близько тридцяти текстів (пізніше подавав на Коронацію, але пролетів - гадаю, через більшу конкуренцію). А може спрацювало, бо в журі конкурсу був той же Іван Андрусяк, який впізнав моє творіння, зауваживши іншим суддям, що воно трансформувалося в доволі притомний текст. До речі, в обох конкурсах участь була анонімною й журі не могло знати, хто написав той, чи інший твір - авторство ставало відомим лише після оголошення результатів.

О! Як розгулялася тоді моя уява! Мрія про книжку майже перестала бути мрією! Я вже й планував, кому роздаватиму авторські примірники! Але Андрусяк, якому написав після конкурсу, похваливши мої старання, відмовив - видавничий портфель, мовляв, забитий на декілька років наперед. І порадив звернутися до іншого видавця. Там теж зраділи (що я від Андрусяка), але теж відмовили - з тієї ж причини. Потім було ще декілька звернень у видавництва, втім, з однаковим результатом.

Отак мої “Крила” знову сховалися до шухляди. Аж поки два місяці тому я не зареєструвався на Аркуші для викладання в наші непевні часи припалих пилом творів у вільний доступ.

Тому читайте "Крила для кота", якщо сподобається - радьте прочитати іншим. Бо твори пишуться саме для цього - щоб їх бачили, читали.


П.С. Щодо моєї Музи: вона жива, здорова. Але наразі винуватить себе в тому, що вже не надихає мене на творчість (не рахуючи дописів у блоги, останній текст з-під мого пера вийшов більше, ніж півтора року тому). Звісно, намагаюся її заспокоїти, мовляв, твоєї провини в тому немає - це я розлінився. А насправді не знаю в чому причина: або наша зустріч і початок письменництва просто збіглися, а отже Музи - це вигадка і я просто сказав усе, що хотів сказати.

Тому й хочу ще перепитати у вас: Муза - це міф, чи реальність?



м. Дніпро, 25.12.2022 р

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!